“Не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є!” · с. 12сторінка оригіналу ↗
РОДОВІД
Слово Просвіти, №31 за 2007 рік
Валентина ДАВИДЕНКО
Сонячні зайчики відбивалися на шибці маршрутного авто і ще не було спекотно, бо за вікном шовково бгалися зелені пагорби Канівщини і пахли свіжо, мов після зливи. Тож напевне, хтось поглянув на ці земні красоти у свою небесну лінзу і наблизив фокус до дівчинки, в образі якої було порівну кольору ранкової зорі й білогобілісінького (літній сарафан, босоніжки, волосся). Мені це не впало в око відразу, навіть ім’я її я запитала лише по приїзді до Києва після нашої тривалої розмови. Найістотніше те, що це було не інтерв’ю, моя сусідка по маршрутці не знала, що я журналістка. А їй самій за юним віком і щирістю характеру не спадало на думку хвалитися чи, за сучасними уявленнями, — створювати собі імідж. Наш діалог перебігав, як літня стежечка по пагорбах, то обираючи певний напрямок, то перериваючись і знову виникаючи на якусь часинку. Білі босоніжки, гадаю, ті самі, що вона одягала на випускний вечір, і альбом з фотографіями однокласників достатньо означили вік моєї сусідки. Далі цього моя цікавість не сягала, мотив її поїздки до столиці, вочевидь, вступні іспити. Я не проваджу розмови в дорозі, бо не пишу новели чи повісті, щоб зазирати в чужий світ у пошуку сюжетів і характерів. Набагато сильнішим імпульсом для мене є краєвиди, дивитися у вікно — о, щастя, які видолинки з квітучим різнотрав’ям і білий деревій аж до обніжку. Такий букет деревію везу і я від подруги-художниці. Вона телефонує мені невдовзі після виїзду з Канева. Запевняю, що чудово почуваюся, вже двадцять хвилин у дорозі. Мабуть, тоді й промайнув сонячний зайчик на шибі, у фокус небесної лінзи обрано — з усієї планети, країни, канівських видноколів — оцей достоту наївний об’єкт удвох кольорах: ранкової зорі й білому. Бо те дівча саме й почало розмову: “Пробачте, а Ви ставили свій таймер на секундомір, коли ми рушили з Канева?” Я трохи ошелешена і насмішена: ні, а навіщо? Серйозно повідомляє: вона це зробила на своєму мобільному, отже, зараз рівно двадцять п’ять хвилин, як ми від’їхали від Канева. Далі й побігла стежечка нашої розмови, спершу я запитала лише для годиться, до якого ВНЗ вступатиме, чи сама канівська. Ні на хвилину не забуваючи про букет деревію, який трохи дряпав мені коліна, ні того деревію за вікном, яким хотілося помилуватися. Переповідаю тепер лише відповіді моєї юної сусідки — це як гобе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
