“Бувають книги#долі, книги#відкриття, книги#освідчення...” · с. 14сторінка оригіналу ↗
СКИНУТИ ВЕНЕЦІАНСЬКИЙ БЕРЕТ…
Слово Просвіти, №31 за 2007 рік
Уляна ГЛІБЧУК
У видавництві “Юніверс” у серії “Лауреати Нобелівської премії” вийшла книжка Жана-Поля Сартра “Шляхи свободи. Зрілий вік” у перекладі Леоніда Кононовича. Жили собі Марсель, Матьє, Габріель та Івіш. Усі вони народилися з-під пера нобелівського лауреата Жана-Поля Сартра у його філософській майстерні. Сартр смакував свободою. Він пробував її на кінчик язика, полоскав нею горло… Свобода для нього була надто реальна, якась аж плотська, аби витворювати абстракції й вичавлювати її з густих випарів суспільства. Свобода, коли немає тиранії? Свобода, коли демократія? Свобода, коли слово розкуте і вільне? Ха-ха-ха! Чули б ви, як жовчно насміхається пан Сартр… Великий екзистенціаліст, якого не менш великий філософ Еміль Чоран назвав “злобним жовтим стариганом”. Пробачимо це Чорану. Він сам плекав людино… зневагу? Якось не повернулося перо написати — ненависть… Отже, Сартр народив Матьє, Габріеля, Івіш та Марсель, аби на їхніх долях повправлятися у мистецтві бути вільним від соціальних нашарувань. Власне, аби довести, що свобода аж ніяк не перетинається з суспільством, він народив ще одного персонажа — комуніста Брюне. Якраз такого, що начебто сповідував відоме гасло: “Свобода, рівність, братерство”. Сартр не те щоб позбиткувався зі свого Брюне… Видно, що великий екзистенціаліст і сам був трохи лівим. Брюне у нього вийшов міцним цурпалком. Такий собі незнищенний буратіно. Але це вже я вправляюся у сарказмі… А Сартр не іронізував. Тільки м’яко так постелив, що боротьба за свободу інших не є шляхом до власної свободи. Його улюбленець — Матьє. Викладач-філософ, якому вже за тридцять. Зрілий вік… Любий Сартр мусив вкласти бодай часточку персонального “я” у своє дітище. Мусив… Сартр писав і спостерігав за собою, молодшим Сартром-Матьє… “— Не дуже й цікаво мені досліджувати себе, — просто сказав Матьє. — Я знаю, — відказала Марсель, — та це не мета, це засіб. Щоб звільнитися від самого себе: дивитися на себе, судити себе — це твоя улюблена позиція. Дивлячись на себе, ти уявляєш, що ти не те, на що зараз дивишся, що ти ніщо. По суті, це твій ідеал: бути нічим. — Ні. Це не те. Я… я хотів би залежати тільки від себе…” Чи не так, свобода прекрасна у словесних шатах? Але насправді у житті вона гола-голісінька. У сім років Матьє свідомо розтрощив важку порцелянову вазу. І сказав подумки: “Це зробив я”. Відчув гордість, відчув себе вільним від світу, без прихильностей, без родини, без коріння… У двадцять один рік, проникаючи у філософську вишуканість Спінози, він сказав: “Я сам себе порятую”. Сотні разів він повторював свою обітницю. Слова мінялися з віком, з інтелектуальним рівнем, але обітниця була та сама, що і в ранньому дитинстві… Залежати тільки від себе… Він повторив її і в тридцять чотири, на лавочці вогкого парку. І побачив себе збоку: дорослий втомлений чоловік… Він ще може вирішити, їхати йому на війну в Іспанію чи залишатися в солодкій буржуазній Франції, вступати в комуністичну партію чи бути вільним відщепенцем, одружуватися з Марсель чи розійтися… Може… Тому що свобода поза моральним вибором… І він вільний вибирати, щоб залежати лише від себе. Тільки чому ж йому так тяжко? Чому він аж знемагає під тягарем життя? Де радість, де кров’ю налиті м’язи, де байдужість до моралі та аморальності? Те, що спрацьовувало у молодості й було легким і непомітним, у зрілому віці призвело до відчуття поразки, краху… Бідний Матьє. Серед уламків ілюзій він вільний у труні свого життя… Чи варто робити ще якісь висновки? Хіба тихо-тихенько, щоб ніхто не почув… Не одна розумна голова билася над загадкою свободи. І скидала венеціанський берет перед власною поразкою…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
