Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Бувають книги#долі, книги#відкриття, книги#освідчення...” · с. 14сторінка оригіналу ↗

КРАСА І МУДРІСТЬ ОБНЯЛИСЬ!..

Слово Просвіти, №31 за 2007 рік

Володимир КАЧКАН, м. Івано-Франківськ Богдан Мельничук у філософемі “Олешківа” через географічно-історичний факт та художній архетип веде до смислового розгалуження. Думку з вірша сьогодення він уміло ретроспектує в текст двадцятирічної давності — і як суголосно тій добі бринить тятива мислі, як болісногенно прочитує автор історію нації через свою “столицю зі столиць” — рідне село. Правда ж бо, скільки зникло з лиця землі отих маленьких “пуп’янків”, що не розвилися у великість, — сілець наших, селищ, присілків і підсілків!.. Немов перегук із праісторичною вавилонською епохою, прочитується ота парадигма блудного сина-шукача істини людського буття, суто житейського прихистку, що висвічує вічний рух, невдоволення тим, що маєш: Мене колихало не море, не став, На ріках олешківських я виростав. “Олешківські ріки” — то глибинна ідея історичного минулого, що не дає зів’янути сучасному; “сиві замчища” і “синій луг” — аж відчутні на доторк пам’яті, аж пропікають долоні, бо за цим, як всенародне прокляття: “роззявили пащі голодні фронти”. Якби автор вжив епітет “криваві”, спіткнувся б на усталене, пройдене майстрами поетичної робітні, а тут — той новаторський контрапункт, що розгортає уявою цілу історичну “голодну панораму” народу. Ця надідея теж розпросторює задум віршів “Пісня про Прут”, “Олешківський меридіан”, “На Покутті у нас…” Б. Мельничук якось непомітно уміє “вихопити” з товстезного сувою національного болю саме ту нитку, за якою думка вціляє просто в саме жильце, а відтак витягує на ескізне тло усе надзавдання — сказати про пережиту правду так, як ніхто не сказав: І як не гризло до безтями, І як вже банно не було, Сухими плакав я сльозами, Як і усе моє село… Зазначу ще таке: у книжці домінує спогадовий первень. Автор не “накручує” новообразної стилістики, не прагне якоїсь несподіваної вибуховості, а мудро тримається традиційного віршотворного берега, біля якого — основна тривка пожива і серцю, і думці. “За селом у полі…” — своєрідний код юності. Диво ж яке: віршеві півсотні літ, а в ньому нуртує така незнищенна народнопісенна кров, що годна ламати будь-яке “постмодерне” словопруття. Цю ноту відчуваємо і в поетичних мініатюрах, і в розлогих епічних віршах “То не сніг”, “Зелені яблука крислаті”, “Оце усе — неначе в казці…”, “Сонети про татів сад”, “Жовте листя вплелось між зелене”. Поет — майстер точнопису. Він не живописує узагальнено, а розгортає асоціативне видиво через дрібну, нерідко малопомітну, художню деталь: це “сніжиночки навскісні”, “з вазонами вікно”, “шнурки озимини”, “сиві матері”, “намету цятка”, “черешня розквітла”, “шовком вишиті рушники”, “вишня стигла”… Особлива міць у “Журавлиному місті”, циклі, де пережиття, пам’ять, прогноз у завтра — наче на коромислі — перегойдують минулість у день сущий. І словесний матеріал, і тональність, і спогадова конкретика — все це вияв особистісного, суто поетового вростання у вічну тему. У “поклонному” заокеанському циклі автор акумулює високу синівську любов до рідної землі, отчого краю. Узагальнений образ пам’яті рефренно промовляє до совісті “загубленими олешківськими вуйками”, що назавше перейшли у незнищенні “канадійські клени”. Спостережливий, заглиблений у найменший, найдрібніший факт історії чи культури, закорінений у народнопісенні пласти, вишуканий і виважений в образотворенні, майстер широкої світлової палітри і пан форми — ось такий постає з порога свого ювілейного вибраного наш краянин, визначний літературознавець і культуролог, доктор філологічних наук, професор Національного університету у Буковинській столиці імені Юрія Федьковича пан Богдан Мельничук у книжці “На ріках Олешківських” (К.: Академвидав, 2007. — 208 с.; іл.).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин