Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Подивіться на рай тихий, На свою Вкраїну.” Тарас Шевченко · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЩО ВІЗЬМЕ ЧАС,

Слово Просвіти, №31 за 2008 рік

Качанівський парк був свого часу дивовижним витвором людських рук. Але пролетарський войовничий атеїзм нищив усе, що мало стосунок до вищого стану, що було недосяжне для люмпенського розуміння. Під час громадянської війни Качанівку розграбували, паркові скульптури порозбивали. Те, чого не зруйнували люди, забрав час. Теперішня Качанівка — лише бліда примара порівняно з тим, що було ще на початку ХХ сторіччя. Фото Євгена Букета ну. Марко Вовчок стверджувала, що в Петербурзі бачила його у вишиванці. Кажуть, Василь Васильович навіть вінчатися планував у вишиванці, хотів національне українське весілля, але батьки нареченої були проти, тож довелося поступитися: одружилися молодята “по-панському”. На народні свята він запрошував у парк сільську молодь. Тут пишно святкували Івана Купала, Маковія, Петра і Павла. На Святого Миколая робив подарунки сільським дітям. Любив стріляти з козацьких гармат, які привіз із Січі. Саме тому Дмитро Яворницький, який разом із Миколою Костомаровим допомагав Тарновському підбирати старожитності, порадив Іллі Рєпіну поїхати в Качанівку, щоб він побачив справжні українські образи. Саме тут Рєпін написав свою знамениту картину “Козаки пишуть лист турецькому султанові”, і в образах козаків можемо бачити самого господаря, його кучера й конюха. У Качанівці художник зробив чимало замальовок, написав картини “Полковник” (це портрет самого Тарновського), “Біля рояля” (дружина Софія Василівна), “У парку”. Замальовки зберігаються нині у Київському музеї російського мистецтва. Церкву святого Георгія Хозевіта у стилі ампір добудували 1828 року, коли власником був Григорій Степанович Тарновський. На наших теренах шанують Георгія Побідоносця, а культ Георгія Хозевіта більше поширений на Близькому Сході — у Палестині. Існує припущення, що Григорій Степанович був масоном, тому спорудили церкву саме на честь цього святого. Церква призначалася для вірян дворянського походження, тому селяни її не відвідували. Праворуч під спорудою була фамільна усипальниця родини Тарновських, де поховано Григорія Степановича та дружину Ганну Дмитрівну, Василя Васильовича-старшого. Деякий час церковним хором керував Михайло Глінка, а співав у ньому майбутній композитор Семен Гулак- Артемовський. Церква дійшла до нас у трохи зміненому вигляді: втрачено двоповерхову дзвіницю, південний і північний приділи. У радянський тільки зв’язки з генерал-губернатором Бібіковим запобігли біді. Утретє і востаннє Тарас Григорович навідує дорогу його серцю Качанівку у 1959 році. Там було все теж: поміркована розкіш і романтична меланхолія. От тільки Шевченко змінився. Поета, втомленого лихоліттям, ці красоти печалили, бо нагадували вкрадену молодість, вкрадене щастя… Так і не побачивши кумасю, в альбомі для почесних гостей він залишає такі рядки: „І стежечка, де ти ходила, колючим терням поросла”. Качанівці теж залишалося не довго розкошувати. І в кошмарі б не наснилося, що з нею станеться через якихось 50 років. Сплюндрований маєток поросте справжнім терном, а те, що викохував останній Тарновський, якого Шевченко знав ще дитиною, теж розвіється на тлін… Про Василя Васильовича молодшого, батька Качанівського парку, влучно згадує його товариш, історик Дмитро Яворницький, що ця людина була поціновувачем трьох речей: жінок, парку і колекціонування”. Зрештою, всі Тарновські для сучасників були диваками. Кожен по-своєму випереджав власну епоху. Таким уже він був, той неспокійний ген Тарновських… Інакше малоймовірно, щоб Тарас Григорович до них, панів-землевласників, теж прикипів би так серцем… Нині у Качанівці панує причепурена убогість. Тільки у 2001 держава, немов із барського плеча, подарувала садибі статус “Національного заповідника”. Цих грошей вистачає на такий-сякий ремонт та ощадливу реставрацію. Про те, щоб шукати на серйозних аукціонах унікальні речі, можна лише мріяти. До слова, аж так далеко, на аукціони, можна і не ходити. Тарас Михайлович каже, що колись качанівське добро можна було надибати ледь не у кожній хаті довколишніх сіл. Десь песик міг біля буди їсти з унікальної порцеляни, десь паркова кована лавочка випиналася із селянського ансамблю… У вісімдесяті минулого сторіччя люди не знали тим раритетам ціни і доволі охоче їх повертали музейникам. О часи, о звичаї… Тепер вони суттєво змінилися. Знахідка радше помандрує до Києва, на “чорний” ринок, аніж у Качанівський маєток.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин