Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми у життя прийшли, щоб зазвучати скульптурою, картиною, рядком”. Роман Лубківський · с. 12сторінка оригіналу ↗

МАЕСТРО

Слово Просвіти, №31 за 2008 рік

Народжується пам’ятник геніальному синові Полтавщини спитав, чи можна читати і курити. Так він мені й позував…” Портрет великого поета створено в 1968 році. Автор відлив його у чавуні. Фоторепродукції цього твору прикрашають нині багато видань про Стуса, книжки його поезій. Скульптуру експонували на кількох престижних виставках у столиці. Прах поета В. Стуса, замученого в концтаборі на Північному Уралі, врешті покоїться в рідній землі, а його скульптурний образ тепер — власність Національного художнього музею України. Хотілося б лише, аби він завжди був представлений у експозиції. Василь Стус був другом родини Довганів. Сталося так, що дружина художника Рита Довгань звернулася до аспіранта Інституту літератури ім.Шевченка АН України Василя Стуса з проханням написати для газети “Друг читача” рецензію на щойно видану збірку поезій М. Бажана. Василь погодився. Заприязнилися. Згодом потоваришували родинами. А потім — лиха година: в 1965 році Василя звільняють з аспірантури, дружину скульптора виганяють із редакції. Ізнову — доля: після кількох років поневірянь, безробіття зустрілися з Василем у Пам’ятник репресованим художникам відділі Інформації Міністерства промисловості будматеріалів. Ми тепер — “інженери”. Близенько майстерня скульптора. Борис почав ліпити Василя… Пам’ять про нього свята для цієї сім’ї. Його книжки, як і “Кобзар” Шевченка, тут настільні. Їх постійно читають, його поезії знають і вчать вже і молоді, і наймолодші покоління родини, її друзі. До образу Василя Стуса Борис Довгань звертався ще кілька разів. Створив його портрет у мармурі для столичного музею “Меморіал”. Пам’ятник-бюст роботи майстра встановлено на батьківщині поета — в селі Рахнівці на Вінниччині. Є в Бориса Довганя й скульптура Василя на повний зріст. Гордий, красивий, весь у своїх думках, і водночас — з нами. Дивовижно відчув душу Поета. Так кажуть усі, хто знав Василя. Можливо, влада колись спроможеться (а це потрібно вже тепер!) встановити в центрі Києва пам’ятник великому Поету. Тут варто згадати композицію “Поет і кат”. Пам’яті Франсуа Війона. Середньовічний кат у масці з сокирою напоготові — за спиною Поета. А Поет — саме натхнення, творчий порив! Шевченкові, Франкові, Зерову, Стусові та ще багатьом присвячено цей промовистий твір: над словом правди завжди нависала сокира. У незабутні 60-ті Борис Довгань виліпив також портрети правозахисника і літературознавця Івана Світличного, видатного українського композитора Леоніда Грабовського, зацькованого владою за те, що не писав кантат про КПРС; портрети українських вчених, правозахисників Генріха Дворка і Юрія Кочержинського, знищеного у 30-ті поета-неокласика Миколи Зерова. Зберіг для нащадків Борис Довгань і образ (бронза) одного з найталановитіших живописців сучасності Анатолія Лимарєва. Варто згадати портрет доньки Катерини, живописця, реставратора, яка свого нув Музу в українську сорочку. Заборонили. І стояла вона (в гіпсі) в коридорі біля майстерні. Вандали розбили її на шматочки! Майстер терпляче зібрав їх і поновив роботу. У наш новітній час Борис Довгань подарував її Києву. Бронзову скульптуру-пам’ятник художникам—жертвам репресій поставлено біля Київської національної академії. На пам’ятнику виписано 41 світле ім’я розстріляних, замучених: Михайла Бойчука, Василя Седляра, Олександра Мурашка, Олександра Рубана, Алли Горської та багатьох інших. Біля цього пам’ятника майбутніх митців посвячують у студенти. Небайдужі кияни і до паркової композиції “Тетяна”, яка прикрашає парк О. Пушкіна. Бібліотека для дітей та юнацтва на Нивках пишається своїм мистецьким оформленням: композицією з рельєфних портретів українських та зарубіжних письменників — Шевченка, Лесі Українки, Франка, Тичини, Гомера, Андерсена та інших. Композицію вінчає кругла скульптура юнака з книжкою. То все — твори Б. Довганя. Та не всім роботам так пощастило. Дуже пишалися мешканці Березняків у Києві скульптурною композицією “Материнство”, виконаною у кованій міді, і раптом найшла чергова хвиля боротьби з “недостатньо соцреалістичним мистецтвом”. За вказівкою парткерівництва (це було перед Олімпійськими іграми в Москві у 1980 р.) чистили Союз “нерушимий” від небажаних людей і “безідейного” мистецтва. Позносили з київських вулиць та парків кілька прекрасних робіт, в тому числі й “Материнство” Довганя. Ще трагічніша доля трифігурної композиції в бронзі “Музика” (скрипалька, флейтистка й співачка), яку художник виконав у 80-х роках на замовлення Київської адміністрації для скверу навпроти Національної музичної академії. Твором захоплювалися всі, хто його бачив. Елегантний, естетичний, у високому класичному звучанні, він був визнаний художньою радою Спілки художників найкращим твором року. А далі почалися “дива”: протягом 20-ти років із невідомих причин (а може, і відомих!) її не дозволяли встановити. Начальники змінювалися. Хтось диригував. Врешті автор побачив “Музику” на території зеленого господарства Києва, на даху якоїсь будівлі, в розібраному вигляді. Доки намагався щось з’ясувати, у 2002 році її знищили: розпиляли й розікрали. Страшний детектив. І все це скульпторові треба було пережити! Може, б і не згадувати? Але треба. Аби не повторювалося таке дикунство, варварство щодо мистецтва, успадковане від комуноімперської доби.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин