“Я — Українець! В тім — моя молитва!” Людмила Степаненко · с. 13сторінка оригіналу ↗
Олекса Ющенко НА КУПАЛЬСЬКОМУ СВЯТІ
Слово Просвіти, №31 за 2008 рік
Кияни часто зупиняються біля великих рельєфів (бетон) на теми освоєння людиною світу, різних наук. Вони розміщені на фасаді Інституту інформації (архітектор Ф. Юр’єв) у Києві на Либідській площі. “Космос”, “Енергія”, “Біологія”, “Кібернетика” — всього дев’ять композицій. Цей ансамбль — взірець гармонії архітектури і скульптури. Ще один епізод творчого життя. У роки революції, а потім війни в Гурзуфі, на території знаменитого ще в царські часи курорту, було знищено всі старовинні декоративні скульптури. Міське керівництво 80-х років минулого століття вирішило їх поновити. Борис Довгань, залучений до цієї роботи, запропонував поставити на території курорту ще пам’ятник О.С.Пушкіну, бо юний поет (1820 р.), мандруючи півднем із Раєвськими, саме тут, в Оливковому гаї на крутому березі, любив милуватися красою моря, складав чарівні поетичні рядки… Ідею було сприйнято. І тепер у Гурзуфі, люди милуються пам’ятником юному російському поетові роботи українського митця. Твори Б. Довганя знають у багатьох країнах. Є вони в Німеччині, Англії, Франції, в США, Канаді. А сивоголовий, але молодий душею митець працює далі. У майстерні з’явилися нові твори — мармурові і бронзові торси — відгомін розкішної антики, делікатна, елегантна “Батерфляй”, композиція-постава
Василь Стус знаного в Україні й світі майстра скрипок, композитора, архітектора Флоріана Юр’єва. Залюблений Борис Степанович у музику великого Моцарта. Довго працював над скульптурним втіленням цього світлого генія. І створив натхненну композицію “Лакримозо (Моцарт)”. Цей твір присвятив своїй внучці — оперній співачці, блискучій виконавиці моцартівських арій Стефанії Довгань. У недавні часи Борис Степанович виліпив генія українського вокалу Бориса Гмирю. Скульптор був особисто знайомий зі співаком. До квартири Бориса Романовича на знамениті вечори його пам’яті, які організовувала дружина Віра Августівна, Довгані, бувало, приходили всією родиною. Ця робота Бориса Довганя — данина шани великому українському артистові. До слова, інтелектуальний Київ давно вже чекає на пам’ятник у столиці знаменитому басу Борису Романовичу Гмирі, співакові зі світовим ім’ям. Десять років тому в Національному художньому музеї відбулася виставка робіт Б. Довганя. Перша і єдина за все творче життя. Дотепер працівники музею згадують, як щодня було багатолюдно на цій виставці. Подамо кілька відгуків його шанувальників. “Вражені Вашим глибоко філософським та водночас ліричним мистецтвом…”(Група інженерів). “Спасибі Вам за пам’ять і правду…” (Пилипенко). “Слухали музику Ваших рук — і так побожно і ясно від неї в душі…” (Боринські з Карпат). “… Мистецтво великого художника Бориса Довганя має в серці те, що не вмирає — це виразна україн-
Отут курені наших селищ постали, Де близько у лузі плин тихий ріки. Свято Купала не вперше стрічали, Як предки, врочисто мої земляки.
Коровинці тут, Кулишівка, Вільшана, Козельне, Іваниця і Маршали, — Усі готувались до свята старанно, До зустрічі біля красуні Сули.
Хоружівка рідна з Шевченка портретом В барвистім з’явилася тут рушнику. Дівчата змагаються піснею-летом, Що вперше отут на своєму віку.
І зовсім було всім присутнім не дивно, Що радість, як рідних усіх обійма, Що свято Купала, як свято родинне — В цім багатолюдді чужинців нема.
Все починалося лагідним хором. Вітання звучали і жарти, і сміх, І віра вчувалась: — “Гуртом все ми зборем, Що одинак побороти б не зміг”!
Про частування як не згадати, Бенкетів столичних воно ж бо не гірш! Це ж готувала не одна мати! Я споживав там козацький куліш.
Були й пиріжки та пундики всякі, Наливка, і все, що кому до смаку. Хоч бризнув і дощик, послалася мряка — Ніхто не гнівивсь на погоду таку.
— То — на врожай! Та вже й сяє проміння. І райдуги барви відбились в Сулі. На святі Купала — всі покоління, Вклонились Купайлу — старі і малі.
На столиках довгих — усе апетитне, І печиво біле, й хлібчики житні, — Все посвятив молодий пан-отець, Звичаїв давніх народних знавець.
…Зовсім близенько Мазепина гірка, Що давнє минуле нагадує нам. Колись прилізали сюди й недовірки, Що оскверняли світлий наш храм. Десь тут знаходились грізні вали, — Вітри, громовиці давно їх знесли…
…Дівчата з квітками й самі, мов квітки, У танці їх жваво ведуть парубки. І раптом почулось, ніби в цю мить: Коні іржуть за Сулою.
Як в “Слові о полку…” Кіннота летить Й рокочуть громи наді мною…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
