Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Для тих, чия душа до Слова не глуха”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Валентина СТОРОЖУК

Слово Просвіти, №31 за 2009 рік

* * * Усім, кого люблю, я погамую біль Своїм хоч і терпким, та нелукавим словом. Я стану полином, як не зарадить хміль, Не допоможе й він — тоді болиголовом. І не пускають хай в садки і під тини, Але не засмучусь я долею такою, Бо той болиголов — не зілля сатани, Він і найбільший біль знімає, мов рукою. Хай навіть проженуть чимдалі за межу, Та з найглухіших місць я все одно потраплю До тих, ким над усе на світі дорожу, Щоб трунок, мов любов, оддати їм до краплі. Кропивою зроблюсь, що без жалю пече, Та опіки мої додати зможуть сили Усім, хто підставляв хоч раз мені плече, Усім, які мене хоч трішечки любили. І тим, хто не любив (душею не кривлю!) Я стану за простий і скромний подорожник: І набряки зніму, і зупиню кривлю. Поменша в голові нехай думок тривожних! Любистком золотим до Сонця піднімусь. Дурманом. (З нього теж ковтає хтось пігулку). Аби лиш тільки знать — потрібна я комусь, Байдужість у душі хай не знайде притулку. Нехай уся земля рясніє від зела. І не топчіть того, що колеться і жалить! У серці не ношу ані краплини зла Я навіть тим, які мені його бажали. Я буду ніжний цвіт конвалій колихать, Я буду стебельцем пахучої медунки Для тих, чия душа до Слова не глуха, Хто в наш непевний вік шукає в нім рятунку. * * * Та скільки ми можем — крізь терни і стерні наосліп? Чи довго ми будем — без віри у серці й очах? О рідні терени, самим лише терном порослі! На вас вже і терен — не з доброго дива! — зачах. Раз терен всихає, то як же тут мальва прийметься, На цих попелищах тотальних, в суцільній золі? Братове, це страшно! Панове, не ждіть інтермецца! У вас, патріотики, на язиках — мозолі! Червона калина?! У неї ж давно — недокрів’я! Звелися любистки і м’ята не так холодить. Як рясно посходило скрізь чужинецьке кущів’я! На нас і барвінку не буде кому посадить. Ба, навіть синиці за море тікають у ляці, Бо і горобці полюбили ненашенський спів. Доба глобалізму, безпам’ятства, асиміляцій… О рідні терени! Вже ви українські — напів… СПОВІДАТИСЯ І СПОДІВАТИСЯ 1. Сонце блисне востаннє на овиді, Бір сосновий озветься басами. Ця потреба вечірньої сповіді Перед совістю і небесами. У провинах й провинках зізнаюся Лиш Тобі, о Небесний Владико. Знову руку приклала я (каюся!), Як ліпили великих з безликих. Не сиділа, хоч свято і храмове, Бо роботи за тиждень — чимало. А учора сказала я хамові Те, що довго в душі накипало. Важко, Господи, буть нелукавою, І як до печінок хтось доймає, Щоб не дати по пиці із правої, Дулю я у кишені складаю. Не мирюся зі здирництвом, зрадою, Пофігізму шукаю причину. Із пігулками, кремом, помадою В косметичці ношу часничину. Боже, дай мені аж до могилоньки Світ цей білий любити дитинно І собою зостатися — силоньки, Хоч і людство звіріє невпинно. Дай пісень осяйних наспіватися, У дорогах взуття вдосталь збити! Сповідатися і сподіватися — Як синоніми вічні до “жити”. 2. Як до обрію день вороного коня дожене І віддасть брату-вечору злотом гаптований повід, То, дерева мої, дивовижне клечання земне, Я приходжу до вас, сподіваючись щиро на сповідь. О якби я могла щось змінить в цьому світі! Якби… Я б не стала чекати на друге чи третє пришестя,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин