Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Для тих, чия душа до Слова не глуха”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Я КВІТКА НА ІМЕННЯ МАТЕРИНКА

Слово Просвіти, №31 за 2009 рік

Наказала б садити дубочки, дубки і дуби На усіх роздоріжжях Вкраїни і на перехрестях. Я люблю вас усіх, проросту поміж вами колись, Але центром вкраїнського вирію-раю є прадуб. …О Природо, зроби, щоб за рік, як за десять, зросли І навчили народ, як потрібно стояти за правду! Ми занадто вербові, бо хилимось, тре чи не тре, Упирям дозволяючи кров з нас точити калинну. То осиковий трепет коліна частенько бере: Боїмося за себе. А слід би вже — й за Україну! Раз віки скрипимо, тож і з соснами схожі, мабуть, Але, як і вони, буревії ми зносим терпляче. Як чужі і хатні, наче липку нещасну, деруть, Над своїм безталанням кленово-гіркими заплачем. Ростемо бузиново по темних ярах-пустирях І шипшинами мужньо на випалах, вирубках сходим. Але тільки дуби нас навчать, як, приборкавши страх, Відчувати себе величавим і древнім народом. РОЗДУМИ НАД ТОМИКОМ КОЦЮБИНСЬКОГО Я почуттів приховувать не вмію. Питаєте, за ким отак ридаю? Оплачу безталанну Соломію, Що прихилила голову в Дунаї. За вікнами ще зранку дощик крапа, З дерев зриває вітер жовті свити. Шкода мені й сердешного Остапа, Що не хотів, як віл, в ярмі ходити. Жаль невимовний за вкраїнським людом: Як листя, вітер гнав його, сірому. Шукали щастя по усіх усюдах, Бо панувала кривда в ріднім домі. Хотіли так багато… Долі! Волі! Ішли, повзли, коли вже йти — несила. Знаходили могили в чистім полі, А багатьом й на це не пощастило. Зализували, як собаки, рани, Із мертвих поставали і боролись. Та, розірвавши на руках кайдани, Знайшли нові — на думку і на голос. Хто нам поверне втрачені святині, Згорілі передчасно долі-ватри?! Хоч трохи легше дихається нині, Та хто нам скаже, що чекає завтра? О мученику, рідний мій народе, Щоб вдома в себе знов не буть ізгоєм, Не забувай, що за твою свободу Заплачено ціною дорогою! * * * Народе мій, здіймися політать — Вже не гуля в твоєму полі тать. Не треба — ні в острог, ані в окоп. Де ж воля? В мікроскоп і в телескоп Її не видно. Виглядать дарма: На неї, бідну, й заводу нема. Ти сподівавсь, що виграв? Маєш мат! І кожне увірвати хоче шмат, І кожне прагне, щоб попасть у власть. Ой хто і що тобі, народе, дасть? А закордон сміється: “Ми дамо Нове — економічне! — вам ярмо”. Ти ж так зазнав тих ярем (чи ярем?) Од зайд усяких, од своїх ярем. Чом знов тебе засмоктує? Ба, ні! Іще не всі погрузли у багні. Ще чубляться гетьмани і князі, А ти стовбичиш на одній нозі. Хоч би поставить другу на сухе. А світ собі регоче знай: “Хе-хе”. Народе мій! Та ти ж не чорногуз. Народе мій, не треба назадгузь! Не опускай в розпуці голови. Народе мій, ти ж нелинь віковий! Поки тебе ніхто не підпиляв, Згадай, як повертався з-під Пиляв, І мучеників Кодень пом’яни, Всі битви, де лягли твої сини. Нехай серед вселенських веремій Бог береже тебе, народе мій! ґ ґ ґ * * * З городу — в город. З города — в город. Ми вже й були забули, що народ: Вдовбали в головешки, що кроти, В яких ні душ, ні мізків — лиш роти. Втовкмачили, що, доки білий світ, Найважливіший орган — це живіт. Ми і дітей навчали: “Не займай! Твоя нора — крайніша… Най-най-най… Сьогодні Бог дав хліб, і завтра дасть. Займатися політикою зась”. У лабіринті власної нори Мовчали ми до часу, до пори. А як до печінок нам допекло, Жовтогаряче сонечко зійшло. І почали ми виповзати з нір, І зрозуміли — маєм розум, зір. З усіх усюд тяглися на Майдан, Не бідкалися: “Де він, наш талан?” А світ побачив наші прапори. Він нас почув! Про нас заговорив! Та й ми самі збагнули, що народ Сильніший за плюгавих верховод; Коли рука в руці — то це ланцюг, Лише разом позбудемось наруг. А як Майдан мільйонний переміг, То знов до нір вернулися своїх. І знов — брехня, зневіра і нудьга. А може, не було Майдану? Га? ґ ґ ґ ґ З городу — в город? З города — в город. То ми — кроти?! Чи все-таки — народ? ґ ґ ґ ґ * * * Пройшла ейфорія, Майданна оскома… Суспільство хворіє, Свободу судомить. Всі хтять в депутати, Бодай містечкові. А хто ж до верстата? А в шахту, панове?! Щоб мати хлібину, Візьмімось за рала. Будім Україну: Нас знов обіграли! Не ждім Вашингтона — Іще заведе той. Та ж нас міліони, Та ж є в нас кебети! Іще ж ми не вмерли! Ще є в нас таланти?! І руки простерла Над нами Оранта! * * * Брехні й ганьби тотальна коронація. Отак і звиродніє скоро нація, Століттями гартована й ґратована. Невже їй краща доля не вготована? Подвижників нема і характерників, А лише купка павуків-зажерників Засновує ретельно павутиною Усе-усе, що зветься Україною, І нами, глевтяками та макухами, Вона маніпулює, наче мухами. Відважніші прощаються з курганами, Щоби наймитувать за океанами. А ті, кому зайшли у душу зашпори, Знов донорують світові діаспори. То чом же ми — все донори та донори?! Ні гордості, ні гідності, ні гонору. Історію постійно переписуєм І власну совість тихо заколисуєм. Уже культура з голови попсовіє І рідною деінде пахне мовою. Короткозорі псевдопатріотики Хапаються зі сміху за животики. Чи і собі у цій брехні втопитися? А може, взяти й з розпачу напитися? Нехай у голові постійно чортиться… “Холодний Яр”, “Дніпро”, “Славутич”, “Хортиця”… Чи скоро посмакуємо пляшчиною Горілки, що зоветься “Україною”? Хай буде радість справжня, не удавана: “Вкраїну” допиваєм… Ой гірка-а-а вона!!! МАТЕРИНКА Літаю птахом, плачу, мов хмаринка. Мов бджілонька, ношу все до господи. Я квітка на імення Материнка, По всіх світах моє насіння сходить. Є врода, розум є, а безталанна. Хоч стать слабка, та кремінь — я не крейда. Я із хоромів княжих мудра Анна, Євпраксія-Пракседа-Адельгейда. З коханим — ніжна, з ворогами — гнівна. Я думала не тільки про манатки. Хіба не Гальшка я Гулевичівна — Відома патріотка й меценатка? Коли ішли в походи запорожці, То й ми не колупалися у носі. Нам із лихвою лиха — не по ложці: Нагай — по спині, сивина — у коси. Олена Горностаєва, Ружинська Софія і Раїна Могилянка. Скількох нас прийняла земля чужинська: Не мати, не жона, а полонянка. Між хмарами так рідко сонце блисне, Але на попелищі сходить травка. Я сотничиха із Буші Зависна. Сулимиха. Сірчиха. Богуславка. Як заспіваю — аж душа німіє, Стихає біль і заживає рана. Чурай Маруся. Леся. Соломія. Марія Заньковецька я. Оксана. Пісні, що в давні створені епохи, Я зберегла, їм не дала пропасти. В мені проснулась Зуїха Явдоха, В мені озвалась Присяжнючка Настя. Я з роду Білокурів Катерина, Марія Приймаченко із Болотні. Я — жінка. Я — вкраїнка. Я — сльозина. Таких, як я, десятки тисяч… Сотні!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин