З блокнота письменника · “Чому маємо таке недержавне ставлення до пам’яті Григорія і Григора Тютюнників, чия творча спадщина є гордістю національної культури?” · с. 8сторінка оригіналу ↗
ННЕЕЮ ЮВВІІЛЛЕЕЙЙННІІ РРООЗЗДДУУММИИ ННААППЕЕРРЕЕДДДООДДННІІ ВВІІССІІММДДЕЕССЯЯТТИИЛЛІІТТТТЯЯ ГГРРИИГГООРРАА ТТЮ ЮТТЮ ЮННННИИККАА
Слово Просвіти, №31 за 2011 рік
Олексій НЕЖИВИЙ, Луганськ
У Шилівці на Полтавщині — рідному селі Григора й Григорія Тютюнників — особливо хочеться побувати навесні. Мабуть, бажання це зумовлене враженнями від одної кореспонденції молодшого Тютюнника, що була надрукована в газеті “Літературна Україна” 14 квітня 1964 року за підписом Микола Ташаненко (таким псевдонімом Гр.Тютюнник підписував деякі газетні матеріали, а походить від назви річки Ташань). Отож “Прозелень” починається із ліричного зачину “Весняне грайво”: “Вечорами, коли на розм’яклі, пухкі ріллі наповзають змішані з туманом сутінки, в небі над селом чути тривожний клекіт: то летять гуси… А ранками, коли крізь туман проціджується скупе сонячне тепло і в селі, і на полях стає веселенько: пахне стужавіла за ніч земля, пахнуть пріллю ожереди торішньої соломи, шумить вода, пробиваючись ярками до річки, на низові сінокоси”. Сонячного дня приїхали до Шилівки й цьогорічного травня. Як завжди приязно зустрічають директор школи Надія Кащенко та вчитель української мови і літератури Зінаїда Вербич. Саме завдяки їхньому ентузіазму в школі з 2002 року діє літературний музей письменників-земляків, братів Григорія та Григора Тютюнників і їхнього родича (двоюрідного племінника) Федора Тютюнника. Саме Ф. Тютюнник передав до музейної кімнати багато оригінальних матеріалів, серед них і адресовані йому листи Григора Тютюнника, які ми вперше оприлюднили ще 2004 року. Жоден бюджет не передбачає коштів на утримання шкільного літературного музею. Тому й працюють у ньому на громадських засадах: зберігають наявні фонди (тобто те, що вмістилося в маленькій кімнаті), знаходять нові експонати, проводять краєзнавчу й екскурсійну роботу. І все це у вільний від основної роботи час директора школи й учителя-словесника. Чи є в Шилівці можливість створити справжній літературно-меморіальний музей братів Григорія й Григора Тютюнників — лауреатів Шевченківської премії? Розмови про потребу матеріалізації цього самобутнього джерела української національної культури точаться давно. Але розмовами все й закінчується. 1987 року померла мати Григора Тютюнника Ганна Михайлівна, її будиночок невдовзі продали стороннім
Материна хата знову продається...
табличку “Вул. ім. Г. Тютюнника”, а на невисокому паркані бачимо напис крейдою: “Продається” і номер мобільного телефону. “Знову продається”, — зітхає Любов Петрівна Педик, вдова Федора Тютюнника, яка люб’язно погодилась показати будиночки, де мешкали матері старшого і молодшого Тютюнників. Тепер обидва стоять пустками, а той, що на “вул. ім. Г. Тютюнника” вже вкотре продається. Знову й знову вдивляємося в самобутній художній світ Григора Тютюнника, де Шилівка була головною дієвою силою, його основою. “Кочовий мій спосіб життя привів мене до рідного села Шилівки, до тихої, майже без течії річечки Груні, соснових борів та вільхових лугів, у яких зараз душно від вогкості й пахне опалими у воду вільховими вітами сухими. Це моя вітчизна, батьківщина, тут жив коло мосту, майже біля самісінької річки мій дід Василь Феодулович (по його батькові нас і досі прозивають Хтудулами), тут столярував, любив природу і освіту — особливо літературу — мій незабутній батько Михайло Васильович, який обдарував нас із братом цією любов’ю… Одне слово — батьківщина”, — так написано в “Корінні”. Із Шилівки виїжджали надвечір… Чомусь хотілося мовчати і тільки дивитися на такі знайомі краєвиди, бо рідними вони стали вже давно з літературних творів людям, потім перепродали… Саме сюди щоліта приїздив письменник, тут з’явилися задуми літературних творів “У сутінки”, “Зав’язь”, “Син приїхав”, “Дядько Никін”, “Коріння”… Якраз у Шилівці жили прообрази багатьох літературних персонажів. Ось оповідання “Дикий”: “Оно посеред вигону дід Лука сидить, у газету козирком уткнувся — усе щось вичитує! — і корову на налигачі держить. Корова пасеться між будячками, одганяє головою мух і разом з налигачем смикає й Луку, так що інколи йому аж картузик падає з голови на газету”. А в одному листі Григір Тютюнник писав: “Тоді в Мануйлівці я захворів. Пролежав та просидів у кухвайці під призьбою півтора тижня, як дід Чобіт (він і влітку не знімав ватянки), і то була велика нудьга”. У спогадах “Коріння” писав: “Навідувався ще Грицько Макарович Тютюн-
Шкільний музей Григора Тютюнника у Щотовому ник, великий приятель нашого батька, отакий собі спокійний велетень, що, здавалося, міг би обіпертися плечима об обидва одвірки зразу; а також Ігор Лукич Чобіт, пристрасний шанувальник слів: “філософія”, “мужик”, “адвокат” — і розмов на цю тему. (Якось він сказав мені, пасучи посеред вигону корову на налигачі: “Якби той університет та отуто на вигоні, я, синок, його теж кончив би!” Саме в Шилівці ще студентом Григір Тютюнник розпочав записувати народнопоетичні твори, аз часом український фольклор стане основою його мистецького світобачення. А хата матері талановитого письменника стоїть неподалік від сосни, про яку в новелі “Три зозулі з поклоном” сказано “ті, що твій тато садив”… Підходимо ближче, читаємо
Григора Тютюнника. А листи письменника вже сьогодні відкривають нові й незнані вияви його художнього мислення та світовідчуття, що вистраждані життєвими і мистецькими ідеалами. Село віддалялося, однак залишалася незмінною у просторі й часі та весна, про наближення якої тут, у Шилівці, писав Григір Тютюнник: “І вже, як гарненько придивитись, можна помітити у гіллі, на лугових деревах, новий, по-літньому теплий відблиск: то — прозелень”. Розмова про наболіле, тобто гідне увічненням пам’яті Григорія й Григора Тютюнників, тривала через кілька днів у Полтаві, де отримував обласну літературну премію імені Панаса Мирного за щойно видану монографію “Григір Тютюнник: текстологічна та джерелознавча проблематика життя і творчості”. Усі погоджувалися з думкою про великий талант і навіть геніальність Григора Тютюнника. Тому хочеться вірити, що за словами будуть і дії, особливо щодо створення літературно-меморіального музею… Через кілька днів після поїздки на Полтавщину вирушаю до селища Щотове неподалік міста Антрацита Луганської області. Разом із матір’ю шестилітній Г. Тютюнник приїхав сюди в сім’ю дядька Филимона Васильовича Тютюнника. Ще 1929 року Ф. В. Тютюнник одружився із вчителькою початкових класів Наталією Іванівною Рябовецькою, яка була родом із Троянівки Зіньківського району. Переживши голод, розкуркулення, насильницьку колективізацію та початок репресій у рідному селі, вони 1935 року виїхали із Шилівки на Донбас. Там Наталія Іванівна працювала вчителькою початкових класів та української мови і літератури, а Филимон Васильович бухгалтером у місцевій школі. Жорстокий час не відібрав людяності й милосердя в добрих людей. Такими були дядько і тітка, які взяли на виховання малолітнього сина того, кого тоталітарна влада назвала “ворогом народу”. Незабаром мати влаштувалася працювати на шахту, та дядько порадив повертатися до села, бо там хата залишилася недоглянута, город. Маленький Григорій залишився в дядька, почав відвідувати школу, тут уперше прочитав книжки українських і російських письменників — у родині Тютюнників любили художнє слово. Після флотської служби Г. Тютюнник працював у Щотівському вагонному депо (з 13 жовтня 1955 року до 20 червня 1957 року), тут закінчив вечірню школу. У студентські роки, коли навчався у Харківському державному університеті, часто приїздив у Щотове. Враження дитинства і юності залишилися в пам’яті і в повістях “Климко”, “Облога”, оповіданні “М’який”. Літературний музей Григора Тютюнника теж працює у місцевій школі, на подвір’ї споруджено пам’ятник. Музей діє з 1988 року, а кілька років тому удостоєний звання зразкового. Музейна кімната тримається тільки завдяки ентузіазму вчительки-пенсіонерки Віри Филимонівни Кулачкіної (Тютюнник), двоюрідної сестри митця. Музейні експозиції вже давно потребують оновлення, однак кошти на це не виділяються. До того ж частина приміщення школи (спортивний зал і їдальня) кілька років тому просто розвалилася, їх досі не відбудовано. Місцеві чиновники цікавляться шкільним музеєм тільки заради звітності. Звісно, що в керівництва школи виникає справедливий сумнів: “Чи зможуть вони прийняти на початку грудня цього року гостей — учасників міжнародної наукової конференції “Текстологія, поетика, методика вивчення творчості Григорія і Григора Тютюнників”, що проходитиме в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка?” Разом з Вірою Филимонівною вирушаємо до М. І. Слободчукова. У неспішній бесіді Микола Ілліч згадує токарювання у Щотівському депо на одному верстаті з Г. Тютюнником, показує найдорожче: книги з дарчими написами, листи, фотографії, навіть магнітофонний запис, де Григір Тютюнник співає пісню “Летіла зозуля”… А ще вітальну листівку від 28 квітня 1977 року, адресовану в селище Щотове, вулиця Шахтарська, 106, Слободчукову Володимиру Миколайовичу, яку сьогодні публікуємо вперше. “Славнесенький мій Хрещенику! Вітаю тебе, маму, тата і сестричку з Травнем, з весною і з юністю золотою (тата і маму — з срібною)! Спасибі за поздоровлення твоє, за те, що не забуваєш мене. Цілую — Гр. Тютюнник”. Дивлюся в добрі, ясні очі майже вісімдесятирічного Миколи Слободчукова, ветерана шахтарської праці, вслухаюся в його роздуми про верховенство духовного начала в людському житті і розумію, що не зможу розповісти про, м’яко кажучи, недержавне ставлення до пам’яті видатних митців Григорія і Григора Тютюнників, чия творча спадщина повинна стати гордістю національної культури. Отож не тільки ентузіасти мають нею опікуватися в Україні. А Микола Слободчуков, скільки житиме, Григора Тютюнника не забуде. У цьому сумніву немає.
Брати Тютюнники в рідній Шилівці. 1959 р. Фото публікується вперше
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
