Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
20-ліття Незалежності · “Моє рішення працювати в Могилянці зумовлено тим, що в нас бракує кадрів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ЙОГО ДЕВІЗ – «AVE ACADEMIA!»

Слово Просвіти, №31 за 2011 рік

Уже двадцять років ми здивовано запитуємо самих себе чи один в одного: ну, чому?.. А відповідь проста: відсутність професіоналізму й національної гідності. Того високого професіоналізму і гідності, що так високо цінують у високорозвине& них і успішних країнах. І чого катастрофічно бракує багатьом українцям — від пре& зидента до водія. Чи не одним із перших на зорі незалежності усвідомив цю прос& ту істину В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, почесний президент Національного універ& ситету “Києво&Могилянська академія”. А зрозумівши, наполегливо і методично втілює справу свого життя в сьогодення і майбутнє України. Усупереч містечково& му невігластву, цинізму й агресивності не лише міністерських столоначальників. — Пане В’ячеславе, Ви стояли біля витоків Руху. Не шкодуєте, що з перших кроків незалежності України, двадцять років тому, не пішли в політику і не зробили там кар’єри? — У жодному разі! По-перше, я ніколи не хотів бути в політиці. І в Рух ішов із твердим наміром, що як тільки він буде створений, я піду. По-друге, і гадки не мав, що займатимуся Академією, у мене були інші плани — писати книги. Мені ніколи не подобалася діяльність політика. І, між іншим, тоді багато хто говорив, що декому треба було вчасно відійти від політики, зокрема письменникам. Бо письменник повинен писати художні твори. Це дуже важлива соціально-культурницька функція. Але вони пішли в політику, де мало що тямили. Принаймні більшість із них. І розгубили те, що могли зробити своїм талантом. До влади щось тягне, я розумію, що… Тоді, та й згодом, мені просто “виламували руки” й тягнули у владу. Без погодження зі мною поставили четвертим номером у списки “Нашої України”. Подзвонив їм і сказав: що ви робите? Ви у мене запитали, хочу я чи ні? Звичайно, багатьох це дивувало. Але що поробиш: не подобається мені ця діяльність. Єдине, на що погодився свого часу, це вибори у Київраду. Але коли подивився на той маразм, то на першій же сесії подав у відставку: нині це місце здебільшого для тих, хто хоче щось вхопити… — Не раз доводилося чути, що демократичні сили проґавили свій зоряний час, відтак і України. Не розібравшись, згадують і “револю* цію на граніті”, і прорахунки Руху на чолі з Чорноволом. Чи справді ми не скористалися попередніми ситуаціями? — Не думаю, що під час “революції на граніті” можна було усунути від влади Компартію. Люди не були до цього готові. Та й комуністи нізащо б тоді не піддалися. Вони кинулися врозтіч, коли Єльцин заліз на танк, — перелякалися, що він ними керуватиме, й пішли на поступки. Хоча вони й нині при владі. Тому ні в 90-му, нів наступні роки здійснити задумане було неможливо. Війну ніхто б не виграв: міліція, війська, КГБ були не просто в руках київських комуністів, а в руках Москви. Щодо Чорновола, то це справді великий чоловік. Як правило, він у багатьох випадках діяв блискуче. Але не помиляється той, хто нічого не робить. І те, що зробив Рух, частково його помилка. Цим і пояснюється, зокрема, його програш. Коли на виборах до Верховної Ради Рух набрав близько семи відсотків, я з Чорноволом говорив. Тоді у мене склалося враження, що він так і не зрозумів колосального програшу. Ще одна причина: і в 1990-му, і пізніше бракувало професійних кадрів. А де їм було взятися? Демократичний табір, який ідейно й організаційно очолили дисиденти, у багатьох випадках виявився безпорадним. Дисиденти — руйнівники всього старого, віджилого. Їхні протестні акції були дуже потрібні заляканому, очманілому суспільству. Свою справу вони зробили. Але цього мало, попереду постала робота для економістів, юристів, політиків і насамперед чиновників. До речі, у нас досі слово “чиновник” вживається з негативним, принизливим значенням. Насправді жодна держава без чиновника не можлива. Коли Леонід Кравчук, ставши президентом, прийшов до Руху і сказав: я готовий опиратися на вас. Що сказав Рух? “Ні, не треба!” Не усвідомлювали, що у демократів нікому працювати! Я розумію, амбіції грали, вони вважали: ні, ми будемо першими. А це був шанс знайти професійних людей, використати їхні здібності, досвід. Так, це були старі кадри, але по-своєму професіонали. Я не ідеалізую їхньої підготовки за совєтських часів, але була система відбору, навчання кадрів. І викладали там здебільшого професіонали. У нас і досі ніхто не вчить чиновників, держава на належному рівні цим не займається. Тому моє рішення працювати в Могилянці зумовлено тим, що в нас бракує кадрів. Основне завдання для себе я побачив не в тому, щоб писати книжки, а у створенні європейського рівня університету й підготовці гідної зміни. Без цього жодна держава не відбудеться. Чому табачників Росія підтримує з усіх сил? Бо розуміє — вони можуть зруйнувати вищу освіту в Україні, і не тільки вищу, а й середню з початковою включно. Росії це дуже потрібно. Потім Табачника викинуть як непотріб, хоч би як їм прислужував і доводив свою біло-синьо-червону кров. Але зараз він Москві потрібен. “Брати” розуміють, де небезпека: небезпека в молоді. Ще років десять— п’ятнадцять і процес повернення хоча б у мріях до імперії стане абсолютно нереальним. — Двадцять років — це вже зміна одного покоління. Аналізуючи життя в Україні, бракує оптиміз* му. Країна перебуває у стані то* тальної інформаційної війни, фік* суєш одну поразку за іншою. Прог* рес, якщо і є, то мінімальний… — Прогрес колосальний. Просто ми не порівнюємо. Скажіть: двадцять років тому чи говорили б про це? Так, є проблеми. У будь-якій країні не є позитивним уряд. Подивіться, що сьогодні діється в Англії, Греції, Польщі. Нині триває нормальний процес народження держави. На арену суспільно-політичного життя виходять нові люди (щоправда, ще молоді), їх уже багато, вони зовсім іншої підготовки і ментальності. Знаю, скільки успішних є серед наших випускників, хто очолює різні корпорації, хто займається політикою. Хоча києво-могилянці не дуже йдуть у політику, тому що слухати маразм, який там є, без можливості впливати — це не для них. Проте в бізнесі вони дуже успішні. Тому зміни колосальні. Ось прочитав інтерв’ю з Олегом Скрипкою: “Більшість вважає, що раніше було краще, ніж зараз. Я належу до маленької когорти людей, які переконані: найкраще — попереду, сьогодні набагато ліпше, ніж учора”. І правильно! Скажіть: ми могли б уявити собі його “Країну мрій” 20 років тому? Навіть десять…. Просто ми не помічаємо змін, що відбуваються навколо, така людська природа. Але навіть те, що нам не подобається, свідчить про певний поступ. Якось говорив з одним режисером, який їздив у Білорусь (це було, правда, раніше). Він розповідав, що бачив, як тамтешні селяни били себе в груди, мовляв, у них найкращий президент, найвища пенсія, у них все є. А що в них є? Послухайте випуски новин із Мінська. Я запитав: ну, а який же вигляд там усе має? І почув: ти знаєш, я зрозумів, що соціалізм має запах. І я згадав гастроном на Майдані Незалежності. Там справді смерділо, під ногами — видовбана підлога, за прилавком — хамка. Ми це все забули. Зараз таке неможливо. А далі треба працювати і творити свої структури зі своїми ідеалами. — І все*таки люди не поміча* ють змін. Ні, читають, на скільки мільярдів доларів розбагатів Ахме* тов чи Коломойський і на скільки гривень збільшилася пенсія чи зар* плата у пересічних трударів… — Чому Ви не стали багатим? Чому ми, українці, дивимось на те, як інші багатіють? — Можливо, тому, що в укра* їнців є певне виховання, існує мо* рально*етичний бар’єр, зведений ще їхніми дідами*прадідами. Пере* важна більшість із них цінують чесно зароблену копійку. Вони не можуть, як Сьома Коломойський, сказати: “У мене принцип: жодних принципів”… — Хіба я кажу красти? Я про інше. Досить плакатися. Доки ми будемо бідними, ми будемо такими, як є. І тому треба ставати багатими. Не красти. Я знаю сотні людей, які стали багатими завдяки власному інтелекту, креативному мисленню й працьовитості. І не де-небудь, а у нас, в Україні. Наприклад, є компанія “Дрегон капітал”. Нею керує наш випускник, Дмитро Тарабакін. І таких уже чимало. Можу назвати ще школу політичних студій, яка вчить молодих людей. Я інколи виступаю там і спостерігаю. Яка ідея була у її засновників? Збирати молодих людей різних поглядів: від комуністів до свободівців. Увесь спектр. Оголошується конкурс. Вони між собою дискутують. Знаєте, це вже не Симоненко чи Кравчук із Чорноволом дискутуватимуть, це рівень людей іншої держави, які вміють слухати один одного. Комуніст слухає свободівця. І навпаки. Потім обговорюють, намагаючись знайти точки дотику. А це важливо, без цього неможливо побудувати державу. На антагонізмі нічого не будується. Ця школа політичних студій досить успішна, керівництво знаходить кошти, слухачів возять за кордон, у Страсбург (зараз вони там). Очолює школу Ігор Когут, теж наш випускник. Із 15 осіб, що працюють у школі, 14 — наші випускники. Це успішні люди. Тобто, якщо я кажу: треба ставати багатими, це не означає — бути ахметовими. Але це значить, треба нормально жити, і тоді ти зможеш діяти. Є уже наші випускники, які самі встановлюють гранти для студентів із власних зароблених грошей, які допомагають університетові, але вони самі досягли цього. Звичайно, вони ще не такі багаті, як Ахметов, але їм і не треба такими бути, я думаю. Тому що є багато моральних засторог, через які не можна переступати. Отож таке покоління підростає. І долю України вирішуватиме саме воно. — Дехто з істориків, політо* логів проводить паралелі між полі* тичною ситуацією за нинішнього президента і гетьмана Скоропад* ського. І тоді, 1918 року, і зараз, в уряді засилля антиукраїнських сил. Однак потім, після поразки УНР Сергій Єфремов вагався, чи варто було демократам відкидати спів* працю з гетьманом. Як Ви гадає* те: чи нині в ім’я збереження дер* жави можлива співпраця правих з президентською командою? — Ну, по-перше, до них дехто пішов. Візьміть Гуманітарну раду, це специфічний, щоправда, орган, але подивіться, скільки там колишніх рухівців. І навіть в уряді, той же Лавринович. Я не вірю, що в нього немає сентиментів до Української держави. Але історія ніколи не повторюється, тому що все відбувається в різних умовах. Те, що Скоропадського не підтримали, — величезний втрачений шанс для держави. Усе-таки Скоропадський міг збудувати державу, на відміну від Грушевського, від Винниченка, які виявилися нездатними втілити одвічну мрію українців. Єдиною людиною, на мій погляд, з їхнього оточення, яка могла тоді щось зробити, був Петлюра. Щодо нинішньої влади, то мені багато що не подобається в діяльності цього уряду й президента. Але Україна не може весь час дискутувати, хто хороший, а хто поганий. Якщо є корисне для України, то його треба підтримувати. Якщо не на користь українців, треба сперечатися, доводити і т. ін. Хоч цей уряд професійніший за всі попередні, зокрема й Помаранчевої революції. Так, нинішні урядовці мають погляди, які я не поділяю. Але такі люди є і будуть. Доводьмо іншим, щоб вони приймали наші погляди, а не тільки ганьмо їх. Водночас виникає інше питання: чому люди не йдуть за нашими поглядами? Погляди ж ніби правильні?! Отже, щось не так. Чи не розходяться у нас слова з ділом? — У цьому контексті прига* даймо Помаранчеву революцію. Чо* му був втрачений шанс, який доля так милостиво нам подарувала? — Щодо милостивості я не зовсім погоджуюся, тому що це була акція мужніх людей і могло все закінчитися значно гірше (згадайте агресивність і підступність Медведчука,Табачника). З нашого боку, то була велика акція, яка, на моє переконання, дуже успішна. Проводилася вона не заради Ющенка, не заради Тимошенко, — це був протест людей, які з власної волі вийшли на майдани. Я побачив наших лідерів, які не знали, що робити з народом. Вони не менше від Януковича боялися отого Майдану, не знали, як до нього вийти. Але казали: “Ми вивели народ!” Я тоді відповів: “Не ви вивели народ, а вас народ вивів”. І була страшна образа, що я не усвідомлюю ролі лідерів. А що виявилося? Лідери не здатні були до праці. Це ще раз свідчить, що треба готувати нове покоління. Іншого немає, бо моральна гнилизна й бажання урвати від суспільного пирога опаскуджує найвищі, найчистіші ідеали… — …І навіть під демократич* ними гаслами… — …Під демагогічними, сказав би, бо вони не були демократами. Що, демократом був Третьяков? Чи Порошенко? А Жванія? Які з них демократи? Вони пристосуванці, демагоги.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин