Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
20-ліття Незалежності · “Через брак еліти ми не є власниками своєї держави”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЄВХАРИСТИРІОН ІВАНОВІ ДЗЮБІ

Слово Просвіти, №31 за 2011 рік

Народилося покоління, що змогло зробити Помаранчеву революцію. А тепер треба покоління, яке зможе взяти владу у свої руки. Ми відійдемо рано чи пізно, але прийдуть нові люди. Можливо, ми вже не знатимемо, як воно відбуватиметься. Але це буде — поза сумнівом. Усе краще з часів Помаранчевої революції в молодих людях залишилося. У них залишився той потенціал, яким кожен зарядився на майбутнє. Вони знають справжню ціну Ющенку, Тимошенко, всім нам. — Вважатимемо, що Ваше ін* терв’ю було лекцією. А вона перед* бачає певні висновки. Отже, які причини пробуксовування нашої не* залежності?.. — По-перше, це непрофесійність дій людей, які взялися будувати державу. Вони щиро прагнули, їх не можна засуджувати. Вони просто не вміли цього, але це не лише в Україні. Подібні речі відбулися в Польщі. Та подивіться, як відроджується Солідарність. Вона зараз вивела людей на протести. А чому так сталося? Дуже добре колись Міхнік пояснив цей процес. Колись Солідарність, як і наш Рух, втратила й ініціативу, і авторитет серед мас. Це тому, що люди, які прийшли на хвилі Солідарності до влади, швидко зрозуміли, що без них ця влада нібито не існуватиме. Тільки вони!.. І вони полюбили її, бо ця влада дає певні привілеї. Те саме відбулося у нас. Кажуть, що при владі весь час у нас олігархи, бандюки, агенти чужої держави тощо. Так. А скільки наших людей при владі? Вони що, не мусять взяти на себе відповідальність за те, що сталося в Україні? Друга причина — тривалий період бездержавності. Збудувати нову державу на голому місці одразу неможливо. Зокрема й тому, що не було чиновника, українського за духом, вже не кажу про його професіоналізм. Раніше чиновник призначався з Москви. Тому щоб прийшло покоління своїх чиновників, потрібен час. По-третє, період бездержавності наклав неминучий відбиток на всі ті репресії, яких український народ зазнавав упродовж кількох століть, особливо за часів совєтських. Винищено цвіт нації, метрополія культивувала слухняність і сірість. Національну свідомість українців Москва випікала “кальоним желєзом”. Тому доки не вирішиться кадрова проблема, кардинальних змін не буде. Ось вам три причини. У Польщі була інша ситуація, в Угорщині — інша. Хоч би як там було, комуніст—не комуніст, він є поляк, він є угорець. А у нас він спершу комуніст, а тоді за національністю “может бить я і украінєц”, але насамперед комуністінтернаціоналіст. Візьміть такий яскравий приклад, як “українець” Симоненко. Ну, куди вже далі брати, прізвище яке: Симоненко! Але ж це антиукраїнська людина. І таких у нас багато. У Польщі, Чехії чи країнах Прибалтики такого навіть уявити не можна. — А зовнішні причини? — А зовнішні завжди будуть. Ви думаєте, коли-небудь Росія чи Польща дбатимуть про українські інтереси? Чи Румунія? Чи Америка? Тепер, коли Україна уклала угоду з Китаєм, мало не всі державні мужі в телячому захваті, мовляв, “Китай наш стратегічний партнер” і “Китай буде захищати наші інтереси”. Овва! Китай захищатиме наші інтереси!? Він шукатиме у нас свої інтереси, а не захищатиме українські. І поки ми не зрозуміємо, що ніхто наших інтересів захищати не буде, ні Росія, ні Америка, добра нам не чекати. Зовнішній світ завжди буде до певної міри агресивним, і кожна держава захищатиме власні інтереси. Але треба зрозуміти ситуацію, що складається нині у світі. Вже не може бути ізольованої держави. Це не ХІХ і навіть не ХХ століття. Світ змінився. Погляньте, що робиться в Європі. Існує Європейський Союз, існує вільне пересування по всій Європі. Сьогодні я працюю в Німеччині, завтра я знайшов роботу в Данії і поїхав туди, післязавтра — в Португалії тощо. Так живе Європа. З часом так буде і в нас. І в нас це вже є. Відмінність наша полягає втому, що через брак еліти, справжньої еліти (це, по-моєму, єдина країна в світі) ми не є власниками своєї держави. Наприклад, чи не в кожній країні світу є китайські ресторани. І в кожній країні ті китайці розмовляють мовою держави, в якій вони працюють. Єдина держава в світі, де вони розмовляють мовою іншої держави, є Україна. Усі вони розмовляють російською. Ось де війна, яку ми колосально програємо. Бо ніхто їм не скаже: вибачте, є український закон, і його треба виконувати. Ви зобов’язані володіти цією мовою. Якби їм так сказали, повірте, вони одразу б вивчили українську мову. Знаю китайців. У нас вони вчилися і блискуче розмовляли українською по закінченні. У нас учився японець, який вивчив українську. Через якийсь час після закінчення На- УКМА він приїхав до Києва. Працює в Токіо. Питаю: співпрацюєте з українським посольством? Відповідає: у вас якесь дике посольство. Чому? “Тому що коли приходжу в посольство, то тільки я розмовляю японською й українською. Усі інші ні японською, ні українською не володіють”. Так ще було донедавна. — Чи дочекаємося ми часу, ко* ли на посаду президента України буде обрано Вашого випускника? — Я вже називав цю дату: 2015 рік. Уточню: це може бути, умовно кажучи. Але вважаю, що 2015 року мають відбутися колосальні зміни. Наступні вибори будуть справді зовсім іншими, і претендентом буде якщо і не випускник НаУКМА, то людина, яка наближається за віком і рівнем інтелекту, культури до наших випускників. Це буде якісно зовсім інша людина. — Ви щиро вірите? — Вірю, абсолютно вірю. Залишилося якихось чотири роки. Побачите. Між іншим, ця дата теж дуже цікава. Тому що ще 1993 року наш професор Микола Чмихов називав 2015 рік. Буде колосальна зміна взагалі в людській цивілізації. Він доводив це математичними викладками. Життя ніби будується циклами. І зазначеного року буде зміна цього циклу. Ну, а крім того, 2015 року святкуватимемо 400 років Академії. Сподіватимемось, що побачимо нового Президента. Якщо не ми, то наші онуки точно доживуть. Тому, як казав якось Анджей Вайда з приводу свого дітища-фільму “Катинь”: “Треба довго жити, і тоді ми все побачимо!” Спілкувався Микола ЦИМБАЛЮК Микола ТАБОРИТ В академічних колах існує давня традиція — вшановувати своїх колег з нагоди круглої дати їхнього життя чи діяльності. У Києво-Могилянській академії свято дотримуються цього багатовікового звичаю. Але В’ячеслав Брюховецький, почесний президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”, відкриваючи процедуру євхаристиріону (вдячності) знаному українському інтелектуалу (єдиному, хто має два почесні звання Могилянки — доктора і професора) Івану Дзюбі, змушений був відступити від правил і дотримуватися Декларації громадського комітету “Анти-ювілей”. У тому документі зазначається: “Одним із найбільших стихійних лих нашого суспільства стали так звані ювілеї — окремих осіб, інституцій, партій тощо. Ювілеї партій, інституцій тощо покликані відволікати увагу громадськості від наболілих проблем суспільства, задовольняти амбіції партійних діячів та канонізувати потрібним чином грошові потоки. Шкода від них очевидна. Ювілеї: ображають естетичні смаки; завдають шкоди здоров’ю; це потужний механізм марнування часу — і ювілярового, і необачних організаторів ювілею; недопустимо знижують працездатність; деморалізують суспільство; розколюють суспільство за ознаками віку, статі, іміджу та рейтингу, етичних орієнтацій, світогляду, ідеології, політичних переконань, раси та релігійної належності. І це ще не все! На наше переконання, єдиною реальною альтернативою ювілею може стати анти-ювілей”. А далі чітко означувалося, що дозволяється і що забороняється робити професурі, спудеям і гостям під час євхаристиріону. Так, було заборонено називати ім’я анти-ювіляра, виголошувати тости і поздоровлення, виступати з промовами, лекціями, резолюціями, астрологічними прогнозами тощо, а також дарувати анти-ювіляру будь-що за винятком книжок. А дозволено було: розпивати безалкогольні коктейлі (за винятком коктейлю Молотова); розігрувати призову першість із доміно й підкидного; співати гімн демократичної молоді, совєтський всенародний шлягер “Мой адрєс — нє дом і нє уліца, мой адрєс — Совєтський Союз” і гуцульську народну пісню “Нам не треба ковбаси, нам не треба масла — тільки б зірка на Кремлі нігди не погасла”; грати на балалайці й трембіті; танцювати гопака й бугі-вугі. Була ще низка, довжелезна низка того, що дозволялося як виняток співцеховикам-літературознавцям Івана Дзюби. Хоч як кортить, але з огляду на обмеженість газетної шпальти немає можливості те навести. Організатори й учасники вшанування свято дотрималися задекларованого. Ім’я Івана Дзюби не називали. Провели наукову конференцію. Насолодилися нещодавно віднайденими музичними творами вихованця Могилянки — Бортнянського. Випили (не порушуючи Декларації!) за здоров’я інтелекту й совісті української нації. Але найприємнішим, напевно, був Іванові Дзюбі подарунок. Наукова громадськість підготувала надзвичайно цікавий збірник статей і есеїв. Книга “Обрії особистості: Книга на пошану Івана Дзюби”. Вона має чотири розділи: Людське обличчя соціалізму; Культура як цілісність; Незалежність із присмаком та Ad multos annos. Наприкінці вміщено вибрану бібліографію ювіляра, а в постскриптумі — Декларація, уривок з якої наведено. До речі, головою названого Комітету “Анти-ювілей” був сам ювіляр. …Мало не забув. Видання книжки здійснено на кошти недержавної організації — Фонду “Відродження”. І обійшлося, на відміну від президентського дня народження (кажуть, майже мільйон доларів!) значно-значно дешевше. Але справжня цінність і велич людини для України не в сумі, витраченій на її віншування.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин