Актуальне інтерв’ю · “В Україну з Польщі до 1946 року переселили “добровільно” понад 400 тисяч осіб, а за неофіційними даними — понад мільйон”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
ВВааллееннттиинн ККААВВУУНН:: «МАЄМО ДОТРИМУВАТИСЬ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ»
Слово Просвіти, №31 за 2011 рік
— Що Вас нині найбільше хви* лює? — Те, що держава й досі не виконала своїх зобов’язань, які взяла цією Угодою щодо примусово переселених із території Польщі протягом 1944—1945 рр. Ідеться і про землю, і про компенсацію втраченого майна. Адже статтею 1 Угоди передбачається, що евакуйовані на територію УРСР “наділяються землею для ведення одноосібного господарства в розмірах не менших, ніж ті, якими вони користувались до евакуації, але не більше 15 гектарів на одне господарство”. А пунктом 6 статті 3 Угоди — що “вартість рухомого, а також нерухомого майна, яке лишається після евакуації, повертається евакуйованим за страховою оцінкою… В разі відсутності страхової оцінки, майно оцінюється Уповноваженими і Представниками Сторін Угоди”. Але, на жаль, вказані зобов’язання Україна як держава досі не виконала. — Родини переселенців навіть компенсацію не отримали? — Не отримали. Землі їм не виділили, не компенсували втрати майна. Про це свідчить масовий характер звернень до Адвокатського Бюро з різних регіонів України, які продовжують надходити (вже отримали 67 тисяч). — А Ви особисто як керівник Адвокатського Бюро “Правовий Радник” зверталися до українсько* го уряду з проханням якось виріши* ти це питання? — Так. Ще 2004 року бюро надало відповідні матеріали Президентові Л. Д. Кучмі, а 2005-го — Президентові В. А. Ющенкові. — І досі немає відгуку? — Відгук був. 5 липня 2004 року Леонід Кучма видав Указ “Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею початку виселення етнічних українців з території Польщі”. А 23 вересня 2005 року ще й Віктор Ющенко його повторив, щоправда, з уточненням: “Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею примусового (підкреслення наше. — Б. З.) виселення етнічних українців з території Польщі”. У зазначених указах ішлося про те, що етнічним українцям, які були примусово виселені з території Республіки Польща, держава повинна відшкодувати завдані збитки. Але, на жаль, цього зроблено не було. — Як Ви вважаєте, Європей* ський суд зуміє “переконати” вла* ду в Україні, що вона повинна вико* нати свої зобов’язання? — Думаю, що так. Маємо яскравий приклад, щоправда, збоку польської держави. Європейський суд, до якого 2004 року звернувся польський громадянин Є. Броньовскі проти Республіки Польщі, в якого родина була примусово переселена з України (м. Львів) у Польщу на підставі “Угоди між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення…” від 9 вересня 1944 року, підтвердив правомірність вимог Є. Броньовскі й усіх поляків, вивезених із УРСР до Польщі. — А якщо конкретизувати рі* шення Європейського суду? — Цим рішенням було встановлено порушення права заявника на власність, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини і що це порушення виникло на ґрунті проблем систематичного характеру, пов’язаних із недоліками у функціонуванні польського законодавства і практики, причина яких — відсутність ефективного механізму для здійснення репатріантами свого права на матеріальне відшкодування. Відповідно до вказаного рішення, шляхом належних правових та адміністративних заходів Республіку Польщу було зобов’язано або забезпечити реалізацію майнових прав РЕШТИ позивачів, або надати їм компенсації в еквівалентному розмірі. — Що означає — “решти”? — Усім репатріантам польської національності, яких переселили з України до Польщі. — Ви зверталися до Європей* ського суду? — Перш ніж звернутися до Європейського суду, відповідно до українського законодавства, ми повинні пройти всі судові інстанції в Україні. Усі ці інстанції ми пройшли. Вони, на жаль, відмовили нам у задоволенні вимог переселенців. Отже, ми зверталися до владних органів, до місцевих влад. Жодної позитивної реакції не отримали. І скористалися своїм правом на звернення до Європейського суду по захист. Що й зробили в листопаді 2007 року — тобто подали заяву. — Відповіді ще не отримували? — Отримали дві відповіді. Але справа перебуває в підготовчому процесі суду. І ця процедура може тривати роками, оскільки нині Європейський суд розглядає заяви, що надійшли до нього в 2004—2005 роках.
— То, може, є сенс звернутися безпосередньо до Президента Ук* раїни В. Ф. Януковича? — Ми вже підготували таке звернення, в якому просимо Президента справедливо вирішити це питання в Україні, бо ж примусово переселені потребують, по-суті, негайного втручання Президента України, оскільки вони є переважно літніми людьми, а отже, — й соціально незахищеними. Що ж, сподіватимемося, що цього разу Президент України “почує кожного”, зокрема й тих українців, які були примусово переселені з Польщі до України. Щоправда, в Угоді, за якою це робилося (“Угода між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР” від 9 вересня 1944 року), вжито дещо інше формулювання: “які побажають переселитися з території Польщі на Україну”, “які виявили своє бажання евакуюватися” тощо. — А що було насправді? — Насправді, як про це вже не раз йшлося і в книжках, і на сторінках преси, українцям у Польщі, яких змушували переселятися, давали “на збори” 2—3 години. І нікого з них не питали: хоче він їхати чи ні? І що вони встигли взяти із собою? А що ж їх чекало в Україні? Ось один із “розсекречених” нещодавно матеріалів — лист міністра держбезпеки УРСР В. Абакумова міністрові держбезпеки СРСР Л. Берії (з резолюцією Й. Сталіна — М. Хрущову) від 6 серпня 1946 року: “Станом на 15 липня ц. р., у порядку репатріації з Польщі на територію Української РСР прибуло 112 865 сімей українців-переселенців, загальною кількістю 442 420 осіб, значна частина яких опинилася у важких матеріальних і житлово-побутових умовах”. У ньому, зокрема, йдеться про те, що багато переселенців живуть у приміщеннях, які не пристосовані для житла, що, наприклад, у Новгородському районі Кіровоградської області до 15-го липня ц. р. мало бути збудовано 275 будинків для переселенців, а фактично почали будувати тільки 15 будинків, у Запорізькій області взагалі не почали будівництва житла для репатріантів. Через те, що сім’ї не мають одягу, взуття, діти не ходять до школи, а дорослі — на роботу”. Та більше: люди насмілюються скаржитися своїм рідним у Польщі: “Життя наше дуже погане. Дорогі тату й мамо, якщо Ви думаєте звідти виїжджати, — не рухайтесь з місця…”; “Таке життя нікому не подобається, щоб людина працювала, але не їла, нічого не заробляла, ходила гола й боса…”; “На їжу, одяг та взуття тут не заробиш”. — Гарно зустріла їх Україна! А де ж була місцева влада? — “Районні партійні і радянські організації, — зазначається у згаданому листі, — питанню спорудження нових будинків належ-
Усе має свій початок і свій кінець. Є час на розкидання каміння, а є час на йо& го збирання. Колись архіви Союзу і УРСР закривалися, а нині, дякувати Богу, потрохи відкриваються. Щоправда, не так швидко, і не так всебічно, як би цього хотілося. І все&таки... Про це та інше розмовляємо з керівником Адвокатського Бюро “Правовий Радник” кандидатом міжнародного права Валентином КАВУ& НОМ, який вважає, що “Угоду між Урядом Української Радянської Соціалістич& ної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР” від 9 вересня 1944 року треба&таки виконувати. Тоді, за офіційними пові& домленнями, в Україну з Польщі до 1946 року переселили “добровільно” понад 400 тисяч осіб, а за неофіційними даними — понад мільйон.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
