Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єк тив на ан то ло гія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

Оксана ЛЯТУРИНСЬКА (1902—1970) З найяскравіших жон руських…

Слово Просвіти, №31 за 2012 рік

Упо ряд ник і ав тор лі те ра тур нокри тич них роз ві док ла у ре ат На ці о наль ної пре мії ім. Т. Шев чен ка Во ло ди мир БА ЗИ ЛЕВ СЬКИЙ І бать ко від ре четь ся си на. І пі де брат на бра та. О, Люб ле на! О Ти, Єди на, в баг ря нобі лих ша тах! О. Ля ту рин ська ай ла ко ніч ні ша з ук ра їн - ських по е тес. Су ве рен на пос тать у се ре до ви щі так зва ної Празь кої шко ли, хо ча й ут - вер джу ва ла ся не без її впли ву. Пе ре ду сім — О. Оль жи ча. Йо го “соп ри сут ність”, за Ма ла ню ком, ціл ком при род на. “Обоє во ни, пе ре дов сім, лі те ра тур ні су час ни - ки і “со рат ни ки” в най бі ог ра фіч - Із циклу “Печерні рисунки” * * * Зуб, ратище, копито, пазур. Тут муж ішов на силу вражу. Сурмив тут мамут. Тут ведмідь печерний вів кошлатий слід. Кружляв тут яструб в яснім небі, по озеру плив чорний лебідь. * * * Устами славлена стріла стужавлена. Хвалена, хвалена, в отруті калена! Стріла окрилена, стріла доцілена. Кров’ю гартована стріла значкована. * * * За око — враже око, оселя — за оселю! Благословляйте келих, де хміль нуртує соком! За око — враже око! Одному з двох упасти. Рука тверда, гранчаста, ніж гострий та широкий. не чу ва ну стис лість і міс ткість сло ва, про “тех ні ку муж ньої не - до мов ки”. “Ля ту рин ська вміє з гра ма ти ки ро би ти по е зію. Хто ще в нас вміє це?” — за хоп ле но ви гу - ку вав метр. Єв ген Ма ла нюк пі шов ще да - лі, наз вав ши її од ні єю з на йяс - кра ві ших “жон русь ких”, і за пев - няв: ко ли б Оль га чи Ярос лав на пи са ли вір ші, то во ни бу ли б вір - ша ми Ля ту рин ської. Не квап мо ся за пі доз рю ва ти нев гну то го “рим ля ни на” й “ім - пе ра то ра” за ліз них строф у над - мір ній ек заль та ції. Ви дат ний су - час ник опо се ред ко ва но за у ва жив чи не най ха рак тер ні шу оз на ку по чер ку по е те си — умін ня роз чи - ни ти ся у сво їх пи сан нях, суб лі - му ва ти ся в дійс тво, ста ти мов би на леж ніс тю чужого ча су. Це мис - тец тво пе рев ті лен ня, але зі збе ре - жен ням ав тор ської ав то но мії — од на з та єм ниць Ля ту рин ської. Во на ледь під ня ла над нею за ві су у стат ті про О. Те лі гу, ко ли ак цен - ту ва ла на важ ли вос ті “ото тож - Світлій пам’яті Юрія Дарагана. нен ня се бе зі сприй ня тим”. Ось це ото тож нен ня, на її дум ку, і є та внут ріш ня прав да, якою ви мі рю - єть ся та лант. Внутрішню прав ду по ба чив Ше рех в її “Єро ни мі”. І, пос лав шись на “зри ван ня ма сок” Л. Тол сто го, наз вав її лі те ра тур - ним за со бом ве ли кої си ли. Ця прав да при сут ня вже у “Пе чер - них ри сун ках”. Прав да до іс то - рич ної лю ди ни з її сприй нят тям дов кіл ля як пов сяк час ної заг ро - зи, а от же, й жор сто кіс тю як єди - но мож ли вим спо со бом ви жи - ван ня. Во на нак ла деть ся зго дом іна лю ди ну іс то рич ну, на бу де но - вих особ ли вос тей і від тін ків, пом’як шить ся й уви раз нить ся пе ре хо до ви ми пси хо ло гіч ни ми ню ан са ми. Щоб ре конс тру ю ва ти іс то рію, од них знань ма ло, тре ба ма ти ще й чут тя іс то рії. Ля ту рин ська не тіль ки йо го ма ла, а й зу мі ла блис - ку че ним роз по ря ди ти ся. Мис - тець ке злит тя з “об’єк том” ди вує тим біль ше, що пов’яза не во но зсу во рою ощад ніс тю в за со бах. І згуки рогу переливні, й гучні від перегонів луни. Розгонисте небесне грище, все довше, ширше, глибше, вище. Є лицарству де погуляти і хист, і силу показати. А пугар з золота тяжкий по вінця повниться медами, він із руки і до руки кружляє хмільно за столами. Олег. Ольгович Ярослав, Як не пізнати Святослава? Щит ясний — сонце, очі — став, а обіч його — ратня слава. Роман. Данило. Осьмомисл. Тобі все лицарство шановне — хоч шапку скинь і уклонись — і йде злот-пугар заздоровно. * * * Хилились стязі, пнулись вгору і хвилювали, як ковиль. Усе зловісніш і суворіш темніли черню корогви. Світ хижим птахом, звірем кидавсь, стріл гнало чорно, яко тьми, а обіч страшно йшла Обида і дотикалася крильми. Було червоне поле бою. Лягали ратію брати. А день відтрублював сурмою і золотив щити. День догоряв так світозарно! Душа просила корабля. Десь біля голосила Карна, тужила Жля. * * * Недобреє віщує Див. Лише в один кінець сліди. А сурми сурмлять войовничо. Степ майорить і кличе, кличе. Іти за Дін чи не іти шоломом зачерпнуть води? Схрестити меч свій харалужний на поклик бойовий і тужний? Мак си мум ефек ту за мі ні му му слів. Та ще й при род но мов ле них. Кож на мі ні а тю ра Ля ту рин ської — ос ко лок єди но го дзер ка ла. Для Ше ре ха дзер ка ло — це епос в мі - ні а тю рах. Ось тіль ки дар ма він на зи ває “тех ні ку не до мов ки” муж ньою. Цей епі тет пе ред ба чає пев ні во льо ві зу сил ля чи й за да - ність, втру чан ня в пе ре біг по дій збо ку. А тут геть ін ше — стан са - мо на ві ю ван ня. Пе рей ман ня тим, що від бу ва єть ся, до са моз ре чен - ня. Так гіп но ти зер вхо дить у стан го тов нос ті до дійс тва. Пись мо Ля ту рин ської ди вує не тіль ки ску піс тю тро пів, а й від - сут ніс тю ре тель но го по лі ру ван - ня, на ро чи тою нед ба ліс тю. У дип ти ху “Її ма ло ро сій ське дос то - їнс тво — сот ни чи ха” (за Ше ре - хом — це ше девр) по е те са ри мує душі — опанчі, що сприй ма єть ся як вик лик. Але в тім то й річ, що та ких вик ли ків у неї без ліч. З’ясо ву єть ся, що “нед ба лість” за пев но го кон тек сту мо же спра цю - ва ти, бу ти за со бом впли ву. Ануж не буде вороття? Назад підкови не слідять. Багрянці стигнуть. Страшно краєм. І Див кричить, коня лякає. * * * Перуне, освяти мечі! Вперед, зловіщі посланці: Іде! Іде! І з-під копит вогонь і пил. Побідная тремтить Ітиль. Царгороде, тремти! Тремти, Дунаю, Волго! Іде, іде син Ольги. Героїчне Рівний степ, широкий степ видовжується і росте, могили товпляться узгір’ям. Як вимірять страшне безмір’я висот і сил, стремлінь, снаги? Як не притиснуть остроги тяжкокопитному коневі? І обрій дальній і рожевий наближується, рветься вшир. Пне дужі груди богатир. * * * Плили, плили кораблі до чужинної землі. Води в морі скаламучені, серце дівчини засмучене. Не наблизить далину. Шлях тремкий не повернуть. Серце дівчини засмучене, доля з щастям не заручені. Плили, лучились в одно милий, далеч і стерно. Із циклу “Волинська майоліка” * * * Стинає час могутність ікол, із лип на згин зриває лико, допущує чужих навали. Ляхи, татари, угри чвалом. Їх сила й око не огорне.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин