Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Бути народом
Слово Просвіти, №31 за 2012 рік
1988 року в Луганській (тоді Ворошиловградській) обласній газеті “Молодогвардієць” була опублікована стаття письменника, публіциста, громадського діяча Івана НИЗОВОГО “Бути народом”, одна з перших “перебудовних” статей на захист української мови, у якій він із пекучим болем пише про тодішній стан рідної мови й культури. Дошукуючись причин такої ситуації, автор робить висновок, що мало не в усіх сферах нашого життя багато людей, яким узагалі нічого не
Іван НИЗОВИЙ
Ніколи ще жодної статті не писав з таким пекучим болем, з таким душевним сум’яттям і з такою непохитною вірою у свою правоту. Адже йдеться про українську мову — найбільше і найдорожче багатство мого народу, про мову, яка сьогодні, як ніколи, потребує захисту: мого, нашого, всенародного. Про мову, яка має глибочезне коріння, яка за свою кількасотрічну історію зазнавала розквіту і занепаду, зневаги, утисків і заборон, яка в перші пореволюційні роки зазвучала вільно й гордо в багатоголосому хорі мов і наріч народів Радянського Союзу, а сьогодні знову опинилася в становищі мови другорядної чи й навіть третьорядної, до неї ставляться зверхньо, як до чогось не зовсім серйозного і повноцінного: поблажливо, зневажливо, з презирством, а то й вороже. Людська мораль складалася віками. Вкрасти чужу річ — соромно; збрехати — непорядно; забути рідну матір — ганьба. За всілякі провини перед родом, громадою, суспільством, батьківщиною всіляко й карали: загальним осудом і презирством, вигнанням, тюремним ув’язненням, смертю. Основні моральні критерії та арсенал покарань їхніх порушників збереглися і до сьогодні, хіба тільки дещо трансформувались і набагато пом’якшали. Красти чуже (народне, державне — себто “своє”) стали в більшому обсязі; брехати — частіше, й без найменших мук совісті; рідних батька-матір (а то й своїх діточок!) скрізь і повсюди кидають напризволяще. Мораль перестає бути єдиною — вона ніби роздвоїлася. Придивіться уважніше: хто нині сидить у ресторанах і барах? Там нині сидять нечисті на руку постачальники і “вибивальники”, різні начальники і “начальнички” — усі ті, хто не виробляє, а тільки споживає, і споживає за десятьох. Прислухайтесь, якою мовою вони розмовляють між собою? Українською, російською, іноземною? Ні, у них своя, професійна, специфічна мова. Інші мови їм ні до чого. Вони, себто мови, їм просто не потрібні, їм узагалі нічого не потрібно, крім наживи. Скажете, таких людей небагато? Ой ні, багато! І розвелося їх повсюди, мало не в усіх сферах нашого життя. Найстрашніше в них — черства, байдужа, холодна (і сліпа!) душа. Це вони, це їм подібні призвели до багатьох небажаних, незапланованих, тяжких, а то й ганебних проблем у нашому сьогоднішньому житті. Дніпро, бездумно перегороджений п’ятьма греблями, гниє, отруюючи все довкола. Його притоки міліють і висихають, бо живильні поліські болота були бездумно осушені. Карпатські гори руйнуються, бо ліси на їхніх вершинах бездумно вирубували. Нам скопотрібно, крім наживи, які, самі того не усвідомлюючи, “риють могилу” собі й усьому навколо. На жаль, сьогодні проблема не менш актуальна, ніж у час написання, бо колишні завсідники ресторанів нині вибралися на найвищі владні щаблі. Сподіваємося, стаття, яку ми подаємо у скороченому вигляді, зацікавить наших читачів. Думаймо, читаймо, аналізуймо і докладаймо всіх зусиль, щоб нарешті змінити ситуацію!
ро нічим буде дихати: в живописних місцевостях нашої республіки, поблизу Сум і Чернігова, Черкас і Львова, біля Чигирина і Рівного набудовано хімкомбінатів, різних заводів і фабрик, і всі без очисних споруд, і всі випускають у колись блакитне небо чорні, сині, зелені, оранжеві, червоні шлейфи диму, зливають у річки та озера вбивчу отруту промислових відходів. А скільки в республіці атомних електростанцій? Їх не рахували доти, доки не сталося чорнобильської катастрофи. Тепер почали рахувати, але вже пізно щось переінакшити. Та ще й спробуй переінакшувати: розіб’єшся об глуху стіну черствості та байдужості “залізобетонних вершителів людських доль”. А що говорити про наш Донбас?! Нічого не треба говорити: і видно, і ясно, і зрозуміло все без слів. А що говорити про українську мову?! Можна б і не говорити, але — треба! Сьогодні, зараз, бо завтра буде вже пізно: мова може зникнути, як уже зникло немало світових мов, як зникли мови індіанців Північної Америки, гельські мови Британських островів. Скажете, я перебільшую, згущую фарби? Скажете, це
Закінчення на стор. 2
ОСВЯЧЕНИЙ РОДИН- НОЮ МОЛИТВОЮ
ДУША ВЕЛИКОГО НАРОДУ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
