Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Відчуваю я кожним нервом Українські розстріляні ночі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Поезія лету

Слово Просвіти, №31 за 2012 рік

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Поезія Олександра Завгороднього, представлена у збірці вибраного “Лет”, була написана упродовж чотирьох десятиліть: від 1970-х років і до сьогодні. Тому можна говорити про “еволюцію” авторського “Я”, якщо для поезії взагалі властиве слово “еволюція”. У будь-якому випадку зміни стилю, образності, а отже, й світогляду відчутні. О. Завгородній народився 25 січня 1940 року на Дніпропетровщині. Закінчив українське відділення філфаку Дніпропетровського державного університету. Ще у студентські роки захопився перекладом художніх творів. Довгий час працював журналістом. У Таллінні мешкав із перервами до 1972 року. Удостоєний премії “Благовіст” за поетичну збірку “Життя мойого птах” (2004). Книжка “Лет” (Дніпропетровськ, 2011) складається з трьох частин: власної поезії, перекладів та розділу “Вибране з української синоніміки”, в якому митець добирає найдивовижніші синоніми, звертаючись до народнопісенних джерел, художньої творчості, часом покладаючись на власне поетичне відчуття матерії слова. Частина з власних віршів складається з таких підрозділів-назв колишніх збірок: “Життя мойого птах”, “Про хату лиш нагадує бузок”, “Радію людям”, “Тихіше, тихіше: спить мама”, “Твої очі — зазір’я моє”, “Рідного слова дотик таїнний”, “Тихі скісні сніги”, “Холодний дощ додзьобує сніги”, “Коли місячна повінь тополям по горлечко”, “Срібний смуток бабиного літа”, “І сміхожар, і сміхожур” (іронічні вірші, шаржі, карикатурні образки). Останній гумористичний підрозділ засвідчує залюбленість автора в матерію української мови. Зрештою, справжній майстер — це завжди гравець із мовою, творець, який має відкрити власне слово, власну лексичну валентність (сполучуваність), аби в такий спосіб віднайти в поезії те, чого до нього ніхто не казав. У цьому — бажання автора залишитися в часі, бодай лише в одному нововіднайденому слові або ж образі. Природно, що поети — це також і лінгвісти, які проводять “археологічні розкопки” мови на різних історичних рівнях, коли їм потрібно створити історичний твір і передати дух тієї епохи, або ж для того, щоб створити поетичний малюнок найвиразнішим. Олександр Завгородній — ще й перекладач (лауреат премії імені М. Рильського й двічі лауреат премії Естонії імені Юхана Смуула). Палітра поетичних перекладів (сам автор називає перекладацький розділ “Перевеслом”) — поети естонської (Ю. Лійв, Б. Альвер, В. Беекман, Е. Ветемаа, Ю. Краан, К. Кург, В. Луйк, Р. Парве, Ю. Смуул, М. Траат та ін.), фінської (А. Ківі, К. Вала, Т. Сумманен, А. Туртіайнен), іспанської (Ф. Гарсія Лорка, М. Ернандес), французької (П. Елюар, Ж. Превер, Р. Деснос), польської (В. Броневський, К.-І. Галчинський), шведської (Е. Сьодергран), литовської (В. Ванагас), російської (Д. Кедрін) літератур. Переклади засвідчують майстерність тлумача. Автор вибирає для перекладу досить складні твори, в яких є щось більше від версифікаційної майстерності. Це поезії філософського характеру, в яких порушено питання про сенс людського життя, про екзистенційну безвихідь людини, про обмеженість людських можливостей порівняно з можливостями природи. Ці поезії зовсім не поверхово, не поплакатному сповнені любові до своєї землі й своєї мови. Є у книжці надзвичайно цікаві перекладені вірші, які позначають психологію сучасної людини — соліпсичної, розгубленої, яка втратила підґрунтя, яка не може розібратися з власним місцем у новому світі, що просочується крізь пам’ять, немов пісок крізь пальці. І в людині не залишається нічого, крім відчуття втрати чогось важливого. Чого саме? Людина не може збагнути. І як наслідок — відчуття неминучої зустрічі з власною конечністю. Надзвичайно промовиста ситуація зображена в “наративному вірші” Жака Превера “У квіткарні”. Це вірш-парабола з іронічною ескалацією людської розгубленості, яке позначає теперішню людину: Чоловік заходить до квіткарні І вибирає квіти їх обгортає квітникарка А чоловік опускає руку Щоб гроші вийняти з кишені Треба ж за квіти заплатити Але тієї ж миті Раптово Руку притиска до серця І падає І коли він падає Викочуються гроші на підлогу А потім квіти падають З людиною монетами І зостається квітникарка у квіткарні З монетами що котяться Із квітами що в’януть Із чоловіком що вмирає І справді вельми-вельми сумно І щось же треба діяти Квіткарці <…> Он людина що вмирає Аж он квіти які в’януть І оці монети — Котрі котяться Котяться… Щодо власної поезії, то представлені у збірці вірші доволі різні. У переважній більшості це — справжня поезія, медитативна, інтимна, патріотична, філософська. Ліричний суб’єкт наділений філософським поглядом на природу речей, стоїчним спокоєм і витривалістю, він заглядає в аннали історії, прагне побачити майбутнє. У ньому багато від романтичного світогляду, який апріорно візіонеричний і профетичний. Цей погляд схоплює час, відштовхуючись від історичної конкретики і йдучи у простір всесвіту. Поезія О. Завгороднього переважно тужлива, в мінорних тонах, екзистенційно-філософська, пов’язана з національними травмами, які пережила українська нація впродовж лише останніх сімдесяти років радянського жаху. Автор розвиває травиводить читача у світ значно глибший, у простір одвічних питань, на які немає відповіді. І головне — ставити ці питання, бо лише так людина народжується в собі, лише так пробуджується і свідомий громадянин України, людина-патріот, і людина-філософ, яка розуміє тлінність свого “Я”, а тому прагне утривалити себе й у непроминальних справах, і у помислах. Така поезія промовлятиме до читацького серця незалежно від епохи. В поезії О. Завгороднього є інтонаційна відвертість, суб’єкт лірики живе у світі етичної краси, і це вже засвідчує поетичний талант. Бо мистецтво, в якому є прекрасне, стримить до етики — у стосунках із людьми і природою. Не живемо, а виживаємо — ні чистих вод, ані повітря. І непомітно так зникаємо, так непомітно… (1987 р.). Або ж із найновішого: І навіть на Святого Миколая Підпила мати немовлятко лає. І крихітка, не розуміючи нічого, Лиш поглядає сумно, як і вчора… (2009 р.) Рання поезія — це мовний експеримент, спроба знайти власний стиль, відшукати невідомий досі образ. Мені найбільше імпонує саме така поезія — вільна, глибока, в якій немає заданого вектора. Це поезія світоглядної множинності, бо непізнаванним є сам Всесвіт. І ця поезія емансипує читача від абсурду й пропонує шлях у нескінченність. Поетичний світ О. Завгороднього вибудуваний на етично-естетичних образах, які позначають або гармонію людської душі з природою, або дисгармонію людини в її власному єстві, що з часом позначається на складних стосунках із довкіллям. Людина тоді стає призвідцем катастроф, джерелом небезпек. Ліричний суб’єкт, наділений пророчими здібностями, засвідчує моральний катастрофізм і есхатологічну спрямованість людства, якщо воно й надалі так невпинно втрачатиме етику стосунків зі світом. Видають для кари ватажків… Боже, скільки ж можна видавати?! Плине час, і упродовж віків Плаче безутішно сива Мати… У цій поезії вловлюється естетика і світог-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин