Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“За будь-яких умов бути мужніми. Мислити — ось єдине, що нам залишається в житті”. · 8 Пам’ять · с. 8сторінка оригіналу ↗

Крізь життя пройшла як промінь…

Слово Просвіти, №31 за 2013 рік

5 серпня поховали видатну українську поетесу Ірину Володимирівну Жиленко, лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, авторку книжок “Соло на сольфі”, “Автопортрет у червоному”, “Вікно у сад”, “Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна”, “Дім під каштаном”, “Ярмарок чудес”, “Останній вуличний шарманщик”, “Вечірка у старій винарні”, “Пори року”, “Євангеліє від ластівки: Вибрані твори”, “Світло вечірнє”, оригінальної й талановитої книги спогадів “Homo feriens”, низки дитячих книг. З Іриною Жиленко прощалися письменники, журналісти, актори, близькі й рідні, над її труною промовляли люди, що її знали й любили, яких любила й шанувала вона: Микола Жулинський, Євген Сверстюк, Іван Драч, Ліна Костенко, Віра Сулима, Світлана Йовенко. Як сказала Ліна Василівна Костенко, смерть Ірини Жиленко — це втрата для поезії та особиста втрата для кожного, хто її знав. Це втрата для Києва, в якому вона народилася і прожила 72 роки. Талант Ірини Жиленко — це любов, правдивість і щирість, це особливий дар радіти життю, в якому вона “не людина, а вікно у сад”. Вікно у духовний простір людини, яка любить людей, добра й відкрита для світу. 1961 року Ірина Володимирівна написала у своєму щоденнику: “Мені тільки двадцять. Я буду належати всьому світові, але ж зубами, нігтями, всіма силами душі і слова буду видирати українську славу і мову з людожерських пащ обрусілих міщан і шовіністів”. Вона, як і її чоловік, письменник Володимир Дрозд, якого Ірина пережила на десять років і за яким тяжко сумувала, не боялася смерті й сповідувала принцип Володимира Григоровича: “За будь-яких умов бути мужніми. Мислити — ось єдине, що нам залишається в житті, це стрибок у безсмертя, стрибок без крил, але з надією на вічність”. Смерть Ірини Жиленко болить, як опік на серці. Хай її поезії з книжки “Світло вечірнє” будуть світлом прощальним для читачів. Любов ГОЛОТА Ірина ЖИЛЕНКО * * * Там, за осінньою горою, розкрились сонячні врата. Я крізь життя пройшла, мов промінь, — пора у сонце повертать. Цей світ без мене проживе. Хоча й не так, як жив зі мною. Назад до себе не позве мене майбутньою весною. Все, що було колись, — пішло. Все, що цвіло колись, — відквітло. І золоте моє тепло Просіялось між пальців світу. Осіннім полем перейти під журавлиними ключами. А там — хай повняться світи моїм промовистим мовчанням… * * * Може, це і останнє літо. Але ж будуть і в ньому квіти. І метелики будуть теж. Зблисне досвіток — і живеш. Кожне літечко — літо Боже. Все в нім статися може. Буде гречка дрімать у спеці. Будуть бджоли над нею густи. А як золотом листя наллється — стане й серце моє золотим. Озирнеться на себе, всміхнеться і смиренно зустріне час, коли з гілки листок зірветься у останній свій вальс. * * * Я все життя чогось чекала. Все виглядала у вікно. І дочекалась, що дзеркала накрила чорним полотном. Тепер нічого вже не жду. Тепер нічого не потрібно. Хоч тільки й маю, що — біду на схилену голівку срібну. А ще — оту могилку скраю, яка мовчить, завжди мовчить. І старості сухий окраєць, що і слізьми не розмочить… * * * Я колись жила у казці. І щодня до мене в гості Муза світла, Муза щастя заявлялася о шостій. Я тепер живу не в казці. Пожалійте поетесу. Музі світла, Музі щастя перешліть нову адресу. Знаю: десь вона блукає і мене шукає всюди — там, де вже мене немає, там, де вже мене не буде. Хай прибігла би, розквітла, розсміялася: “Живи!” І зронила краплю світла в чорний келих удови. * * * Київські палісади — розкоші бідноти. Айстри і виногради, сальвії і коти. Теплі балкони в квітах — затишок простолюддя. В тихому сонці літа спить на балконі пудель. Завтра — звичайний будень. Зваримо борщик гарний. Ми небагаті люди, тож і спимо безхмарно. Вітер хитне фіранку — зорі в кімнату бризнуть. Радісним буде ранок. Затишним буде присмерк. Будем сидіть допізна, тихі і независні. І не біда, що в кріслі вдвох із пуделем тісно. Айстри, герані, кани дихають все п’янкіше. Жити б отак віками. Боже, люби нас, грішних! ня лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, кандидата філологічних наук Д. В. Стуса та голови Київської обласної організації “Демократична Київщина” І. В. Найди. У презентації взяли участь відомі науковці та громадські діячі, зокрема: Дмитро Стус — письменник, літературознавець, голова Всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів України”, Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка, член гуманітарної ради при Президентові України; Михтодь Волинець — поет, прозаїк, правозахисник (Ворзель Київської обл.), Наталя Околітенко — письменниця, журналістка, публіцистка; Дмитро Омельченко — заст. директора Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, член президії правління Національної спілки краєзнавців України; Юрій Руденко — докт. пед. наук, професор Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова; Анатолій Зборовський — директор Ірпінського краєзнавчого музею; Віктор Халецький — заст. гол. редактора журналу “Проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку”; Олександрина Кругленко — керівник творчої групи “АЛЕКС ФОКС СТУДІО” (м. Донецьк); Валентин Лямічев — поет, громадський діяч; Андрій Кочур, В. Д. Паламарчук, О. В. Лісовий, І. О. Лейко та інші.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин