Приватне знайомство Прем’єра рубрики 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗
Мій друг дитинства
Слово Просвіти, №31 за 2013 рік
Напевно, у кожного в житті є подарунок долі — незабутня зустріч із людиною, яка вразила, запам’яталася на все життя: своїм талантом, добром чи несподіванкою. Ця подія може довгий час зберігатися на денці пам’яті, але надходить час, коли розумієш усю важливість, неординарність цієї людини і спілкування з нею. Сьогодні тижневик “Слово Просвіти” започатковує рубрику “Приватне знайомство” розповіддю києвознавця Михайла Дехтярьова про друга дитинства. Це — усесвітньо відомий художник, скульптор, мистецтвознавець, громадський діяч Михайло Шемякін. Народився він 1943 року в Москві (батько військовослужбовець, мати — акторка). Навчався у Ленінграді, працював у Парижі й США. Нині митець живе у Франції. Він лауреат Державної премії Росії, “Ордена лицаря мистецтв Франції”, член Європейської академії мистецтв і член Нью-Йоркської академії наук. Монументи М. Шемякіна прикрашають С.-Петербург, Париж, Нью-Йорк, Москву, Лондон, Венецію та інші міста світу. Сподіваємося, що багато читачів захочуть розповісти нам свої цікаві історії, прикрасити розповіді унікальними фотографіями.
Михайло ДЕХТЯРЬОВ
Справжнім подарунком долі вважаю, що у шкільні роки сидів за однією партою з Мишком Шемякіним, мав спільні з ним захоплення. Наші батьки були радянськими офіцерами, служили у середині 50-х років у НДР, а ми навчалися в школі-інтернаті міста Карл-Маркс- Штадт, нині Хемніц. Навчання, зізнаюся, не викликало у нас особливого ентузіазму, тому сідали ми на останню парту і бавились, розмальовуючи зошити сценами морських піратських битв, лицарських поєдинків тощо. Своїх дитячих малюнків я не зберіг, та збереглись вони у Мишка. Незрозуміло, як це йому вдалося за стількох переїздів та негараздів, що випали на його долю: виключення з йому здалося, що світське життя для нього закінчилося. Опинившись на волі, він подався послушником до нещодавно відкритого Псково-Печерського монастиря. Там почав працювати над реставрацією старих іконі писати нові, поступово повернувся до мистецтва. Тоді ж усвідомив: мистецтво — його справжнє покликання. Яких тільки неймовірних історій, а по суті — пліток, довелося наслухатися мені про друга дитинства від моїх київських колег, коли вони дізналися 1995 року, що я збираюся їхати в Америку до нього у гості! І це від людей, котрі і в очі Шемякіна не бачили. Зустрівшись з ним, переконався, що він став справді постаттю світового масштабу. В його садибі (місто Клаверак за 200 км на північ від Нью- Йорка) мене вразили величезна бібліотека й архів, його картини, гравюри і скульптури у двоярусній майстерні (по 400 м2 на кожному ярусі), колекція цінностей: і стіл Хемінгуея, і гітара В. Висоцького з траурною стрічкою на грифі та ін. Вразив і парк скульптур у садибі — його власних, подарованих та придбаних. Широта його інтелектуальних інтересів вражає. І тоді мені цілком реальним здалося втілення викладеного Шемякіним плану створення Міжнародного інституту вивчення художньої спадщини народів світу і проблем творчості, де були б зібрані, шифровані й збережені результати творчої діяльності людства за кілька тисячоліть. У садибі Шемякіна я нарахував вісім собак різних порід. Фотографії далекої юності, інтер’єр напівпідвалу ленінградського художника-двірника свідчать, що Мишко вже тоді відчував жалість до бездомних тварин і багатьом у себе давав притулок. “Без звірів ми озвіріли б”, — сказав він через багато років у Парижі, в присутності Висоцького. Той відразу ж записав цю цитату для майбутніх своїх пісень. Співчуття до чужого горя і болю спонукало Шемякіна організувати в США фонд з викупівлі наших військовополонених у моджахедів в Афганістані. Ризикуючи життям, він здійснив туди кілька поїздок. Завдяки цьому було врятовано близько 40 осіб. Пізніше йому вдалося створити фонд допомоги сім’ям загиблих в Афганістані воїнів та інвалідів цієї війни, вклавши у справу велику суму, одержану від продажу дев’яти платівок з піснями Висоцького, записаних Шемякіним, і виданого ним тритомника віршів знаменитого актора. На той час спадщина барда в Союзі набула великої популярності. Про стосунки Шемякіна і Висоцького написано багато. Вони познайомились і стали близькими друзями ще у Парижі, куди співака інколи випускали із Союзу до його закордонної дружини — акторки Марини Владі. Шемякін перший зробив для нащадків запис його пісенної спадщини професійно на американській апаратурі. Але з часом, вже після смерті Володимира Висоцького, з’явилося ще кілька претендентів на цю “першість”. Шляхетність і широту вдачі свого друга я спостерігав у різних ситуаціях, здавалося б, найпрозаїчніших. Пригадую, під час наших зустрічей (котрі після Америки відбувались, як правило, під час його виставок у Санкт- Петербурзі, Москві та Києві), перебуваючи в оточенні шанувальників, він, вказуючи на мене, говорив: “Ось мій друг дитинства, малював краще від мене — разів удвадцять. Я йому заздрив, тягнувся за ним і став художником”. Напис подібного змісту він зробив для мене на одній із своїх подарованих гравюр. Творчість Михайла Шемякіна надзвичайно яскрава в сучасному світовому мистецтві. Складно стверджувати, та йне треба, що все, створене його різцем чи пензлем, викликає захват у глядача. Але ніхто не скаже, що майстер не має свого творчого самобутнього обличчя. Певний шемякінський стиль відчутний передусім у його графічних та живописних творах. А в скульптурі він просто непередбачуваний, і ця його спадщина важко піддається
Пам’ятник першобудівничим Санкт-Петербурга. 1995 рік Серед моджахедів у Афганістані. 1992 рік
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
