Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Слово Просвіти, №31 за 2013 рік

Слово Просвіти, №31 за 2013 рік

4 Віталій МАЦЬКО, доктор філологічних наук, почесний голова обласного товариства " Просвіта", м. Хмель- НнИЦЬКИЙ І. Погляд у ретроспекцію Подільська "Просвіта" бере свій початок від жовтня 1905 року. Тоді гурт кам'янчан у складі вчителів, лікарів, священиків, серед яких були Юхим Сіцінський, Кость Солуха, Сергій Іваницький, Йосип Доронович, Кирило Стиранкевич (літературний псевдонім Подоленко), Олексій Білоусов, Трохим Павловський, Анна Солуха, Олімпіада Пащенко, Віктор Приходько, Костянтин Ватич (згодом до батька приєдналися його дочки -- Ольга, Ганна, Євгена та Олена Ватичі були активними членами Подільського українського товариства " Просвіта"), Михайло Завойко, Віталій Стиранкевич, Пантелеймон Блонський, Григорій Степура зорганізувалися, розробили концепцію статуту товариства, а уже 4 травня (за новим стилем) 1906 року генерал-губернатор затвердив документ. Головою товариства обрали випускника Київського університету лікаря Костя Солуху. Починали працю з розповсюдження української літератури, заснування бібліотек, читалень, драматичних і хорових гуртків. Багато було перешкод з боку російського царського уряду, але товариство працювало, гуртуючи довкола себе свідому українську інтелігенцію. Чимало просвітян, державників-патріотів і словом, і збройно боролися за незалежність України. У добу УНР членами Центральної Ради були вихідці із сучасної Хмельницької області: Валентин Садовський (1886--1947), Кость Туркало (1892--1979), Сергій Веселовський (1880--?), Валентин Коваль (1885--1927), Михайло Корчинський (1885--1937), Григорій | Голоскевич (1884-- 1935), Володимир Затонський (1888-1938), Микола Любинський (1991--1938), Віктор Приходько (1886--1982), Микола Врублевський (1897--1918), Кость Місевич (1890--1943), Володимир Підгаєцький (1889-- 1937), Григорій Степура (1881-- 1944), Пантелеймон Блонський (1876--1942), Антін Постоловський (1890--1991, Буенос-Айрес). До слова, Антін Олександрович був єдиним серед членів ЦР, хто в Аргентині дочекався прийняття Декларації про державний суверенітет України). З Хмельниччиною були пов'язані члени ЦР Олімпіада Пащенко (1879--1972) та Андрій Журавель (1892--1938) -- науковець, лікар-фтизіатр. У радянський час працював учителем природознавства в с. Ружична (тепер входить до складу м. Хмельницького), завідувачем поліклініки у селі Купин (нині Городоцький ра- "Попри перешкоди з боку царського уряду, товариство працювало, гуртуючи довкола себе свідому українську інтелігенцію". За Україну, за її волю... Подільська «Просвіта» історична та сучасна йон). 1925 року з дружиною і дочкою Лесею виїхав до Харкова. Під час Голодомору 1932--1933 років на засіданні у Наркоматі охорони здоров'я Андрій Андрійович заявив, що потрібно вжити невідкладних заходів для порятунку мільйонів людей, які Гинуть з голоду. У Харкові 14 лютого 1938 року заарештований. За вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 20 жовтня 1938 року засуджений до страти. Справу Журавля Андрія Андрійовича не розглянуто, тому він досі не реабілітований. На Поділлі просвітянські ряди поповнювали цілі родини: Степур, Солух, Голоскевичів, Ватичів, Сіцінських, Шумлянських, Богацьких, Вікулів... Родина Богацьких зазнала справжніх тортур і переслідувань. Глава родини, священик Олександр Григорович Богацький усе життя прожив на Поділлі. З 1882 р. обслуговував Купинську, а згодом -- Грицьківську парафії (нині Городоцького району на Хмельниччині). 1894 року отримав сан протоієрея і був переведений до Нестеровець (нині Дунаєвецького району). Тутешня парафія була однією з найчисельніших у Подільській єпархії. За дослідженням професора Віктора Прокопчука, саме в Нестерівцях 42 роки чесної служби парафіянам віддав отець Матвій -- дід Михайла Коцюбинського, Павло Богацький. 30-ті рр. який одним із перших розпочав навчання сільських дітей у церковно-парафіяльній школі. Примножував традиції попередника й отець Олександр Богацький. Разом з матушкою Ганною своїм десятьом дітям, які вижили, прищепив любов до науки, рідного краю, України. Так, Павло Богацький закінчив офіцерську школу у Вільно, став підпоручиком, а згодом -- журналістом, письменником, редактором журналу "Українська хата". Його брат Микола пройшов повний курс Санкт- Петербурзької духовної академії, служив помічником інспектора Кишинівської та Кам'янець- Подільської духовних семінарій. Георгій (Юрій) навчався у Варшавському університеті, брав активну участь у діяльності української земляцької громади, працював у різних державних установах УНР, редколегіях журналу "Село", газети "Вісті" (Київ), поділяв погляди соціалістів-федералістів. На час арешту 1921 року Михайло навчався на педкурсах у Кам'янці- Подільському. На педагогічній ниві працювали Лідія та Олена Богацькі. Усі вони пропагували рідну мову, культуру, стали просвітянами. 1914 р. Павло Богацький був заарештований і засланий до Наримського краю. Повернувся після Лютневої революції. 6 квітня 1917 р. він секретарював на першому Українському конгресі, а з 8 листопада 1917 р. -- головний комісар міліції Києва. Після приходу до влади П. Скоропадського був заарештований, зокрема, за антигетьманську агітацію. Після звільнення П. Богацький став одним із ініціаторів протигетьманського повстання. 1919 р. був комендантом Коша охорони Республіканського ладу при Міністерстві внутрішніх справ УНР у Кам'янці- Подільському, архіваріусом Кам'янецького українського університету. В листопаді 1920 року емігрував. Разом із побратимом М. Шаповалом працював у соціологічному інституті (Прага), продовжив письменницьку й журналістську діяльність, захоплювався шевченкознавством, був почесним професором означеного інституту. А ось його братам і сестрам не пощастило. Так, 23 квітня 1921 року чекісти стратили Михайла і Ліду "за участь у петлюрівських організаціях", а фактично за просвітянську діяльність. Учителька Могилівської початкової школи, що біля Дунаєвець, Лідія Богацька була членом Дунаєвецької " Просвіти", а ще раніше належала до просвітницького гуртка українських галицьких вояків, пропагувала українське слово, розповсюджувала книжки українських письменників, виступала в хорі, виконувала українські пісні. І цього для чекістів було достатньо, аби засудити просвітянку до смертної кари. За подібне було заарештовано братів Миколу і Дмитра Богацьких. 1929 р, репресій зазнала вчителька Дунаєвецької школи фабрично-заводського навчання при "Дунсукно" Олена Богацька. Павло Богацький брав участь й у "Пласті", був начальником Січей і Пласту в Україні. Серед просвітян помітне місце належить мовознавцеві Миколі Михайловичу Любинському, який народився 5 жовтня 1891 року в с. Стріхівці (нині Ярмолинецького району). На час навчання в Подільській духовній семінарії (закінчив 1910 року) долучився до просвітянських справ. У селі Рахни Лісові на Вінниччині, куди переїхала його родина, давав селянам приватні уроки, організував бібліо- Микола Любинський Петро Болбочан, 1913 р. теку, що нараховувала 3000 книжок. І911 року Микола Любинський вступив на філологічний факультет Київського університету (одержав диплом 1916 р.). Був членом ради Української студентської громади, старостою факультету. На Всеукраїнському національному конгресі 5 квітня 1917 року Любинського обрали до Української Центральної Ради (УЦР), у вересні -- делегатом Всеросійського з'їзду народів у Києві, а в листопаді -- представником від Поділля на Всеросійських установчих зборах. Як державний діяч, наприкінці 1917 року Любинський вирушив до Береста (Брест-Литовська) у складі Мирової делегації від Української Народної Республіки. Отже, протягом грудня 1917-го й лютого 1918 р. Любинський брав участь у Берестейських мирних переговорах. Від імені української делегації підписав "Відозву до німецького народу", в якій ішлося про необхідність надання Німеччиною військової допомоги Україні. У березні-квітні 1918-го -- міністр закордонних справ УНР в уряді В. Голубовича. Не емігрував, працював науковим співробітником Інституту української наукової мови ВУАН у Києві, співредактором "Вісника Інституту української наукової мови". 1930 року Миколу Любинського засудили за політичною статтею 54-4 КК УСРР на три роки ув'язнення і п'ять років заслання. На засланні проживав у с. Повенець Карельської АРСР, працював архіваріусом Управління Біломорканалу. Повторно заарештований 12 листопада 1937 року. Особливою трійкою УНКВС Ленінградської області 15 грудня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний у Карельській АРСР (Сандармох) 8 січня 1938 року. І лише через півстоліття справу Любинського переглянуто. Реабілітований 15 вересня 1989 року. А ось Володимир Дмитрович Коваль (14. 02. 1889, с. Кульчини Старокостянтинівського повіту Волинської губ. (нині Красилівського району р-ну Хмельницької області) -- 21. 03. 1927, Прага) долучився до кооперації, якою в ті часи активно опікувалася "Просвіта". Був членом селянської спілки, Трудової партії, фінансово підтримував заходи, що їх проводили просвітяни, був активним діячем Товариства західних земств, турбувався про розвиток української економіки. Закінчив агрономічний факультет Київської політехніки (1912). Відтак працює інженером с/г машин у Бюро с/г техніки (С.-Петербург -- 1912--15; Київ з 1915 р.). Від 1917 р. -- засновник і член Української Центральної Ради, її скарбник, голова фінансової комісії Президії ЦР. Обраний головою Всеукраїнського сільськогосподарського кооперативного союзу; з 1915-го -- професор Київського політехнічного і комерційного інститутів; з 1918-го працював у Київському союзбанку. 1921 р. виїхав до Німеччини, де був директором с/г технікуму, деякий час жив у Франції, 1924 р. оселився у Празі. Окремо хочеться закцентувати на офіцерах, які збройно захищали Українську державність. Олексій Олександрович Козловський (1892--1971) -- закінчив Подільську духовну семінарію (1912). Під час навчання підтримував просвітянські заходи. Учителював на Ольгопільщині (нині Вінницька обл.); Олександр Спи- Левко Дроздовський, 1918 р. ридонович Блонський -- український військовий діяч Армії УНР; Петро Федорович Болбочан -- командир 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради, який 15 березня 1918 р. був переформований у Києві в 2-й Запорізький полк Окремої Запорізької дивізії Армії УНР У Балині (нині Дунаєвецького району) 2005 року встановлено пам'ятний знак на його честь; Дроздовський Левко Антонович, Борис Йосипович Сулковський, Тобілевич Микола Миколайович, Івасишин Захар Явтухович та багато інших. Трагічно закінчилося життя засновника Подільської " Просвіти?, члена Центральної Ради, прадіда київського журналіста Олексія Степури -- Григорія Калістратовича Степури (20 листопада 1881, с. Жванець, нині Кам'янець-Подільського району -- 1944, м. Ургенч, Узбекистан). Середню освіту здобув у Кутаїській духовній семінарії, де познайомився із Й. Джугашвілі. Навчався на юридичному факультеті Варшавського університету, відкрив у Варшаві пункт передплати київського журналу "Українська хата". 1912 року в Кам'янці-Подільському зареєстрував адвокатську контору, що захищала скривджених подолян. Під час громадянської війни був начальником міліції Кам'янецького «СЛОВО ПРОСВІТИ" Ф ч. 31, 8-14 серпня 2013 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин