Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
6 “Професора М. Сулиму звинувачували в “буржуазному націоналізмі в синтаксисі”. Український родовід · с. 6сторінка оригіналу ↗

Мова теж підсудна

Слово Просвіти, №31 за 2017 рік

Людмила СУЛИМА Сулима Микола Федорович народився 15 серпня 1892 року на Харківщині в родині священика Федора Сулими († 1919), за що не раз був підданий цькуванню протягом життя, сповненого революційних перетворень. Освіту Микола Сулима здобув на історико-філологічному факультеті Харківського університету. За збігом обставин його далекий родич Христофор Семенович Сулима був першим єпископом новоствореної Слобідсько-Української та Харківської єпархії (1800–1813 рр.) і одним з перших, хто підтримав та освятив Харківський університет, за що отримав високу нагороду — орден св. Анни. В Харківському університеті навчалися й інші Сулими, які залишили слід в історії. Микола Сулима продовжив навчання у Варшавському вищому навчальному закладі (тоді Царство Польське було частиною Російської імперії), де отримав фах лінгвіста. Молодий і талановитий фахівець вдосконалював свою кваліфікацію в різних середніх освітніх закладах Харкова. Після жовтневого перевороту почалося національне піднесення і з’явилася можливість духовного відродження, а українська мова стала головним інструментом державності. І хоч існування різних урядів Української Народної Республіки і гетьманської Української Держави було дуже коротким, українську мову почали плекати на державному рівні, надаючи її розвитку широку підтримку. Починаючи з 1918 року, в період правління гетьмана П. Скоропадського, який виявляв особливу турботу про поширення українських шкіл і навчальних закладів, Микола Сулима вчителював в гімназії ім. Б. Грінченка. Згодом в Міністерстві освіти Української Держави він зайняв посаду інспектора. Упродовж трьох років періоду влади Директорії УНР вчителював в різних освітніх закладах Харкова. Він був знавцем своєї справи і дуже відповідальним, коли йшлося про чистоту мови. Одна з його учениць — Л. Дражевська, пізніше згадувала, що тодішній директор школи М. Сулима суворо виправляв помилки учнів у розмовній українській мові. Широкі можливості для творчої і наукової роботи у Миколи Федоровича з’явилися в 1920-х рр., коли розпочалася активна фаза українізації, тоді навіть членам уряду було поставлено в обов’язок вивчення української мови. Задля впровадження української мови в усі сфери діяльності М. Сулима з 1921 року став лектором Інституту народної освіти, згодом Всеукраїнського інституту народної освіти (ВІНО). В 1922 році він займався науковою роботою і вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі мовознавства. За плідну наукову діяльність йому було присвоєно звання дійсного члена ВІНО. Разом з тим він обіймав посаду професора науководослідної кафедри мовознавства, тоді столичного Харківського інституту народної освіти (ХІНО). Низка авторських праць Миколи Сулими — “Український ar- ticle” (1923), “Найяскравіші особливості фрази Шевченкового “Кобзаря” (1924), “Фразеологія Миколи Хвильового” (1925), “Дещо про зниклі дієприкметники” (1927), “Проблема літературної норми в українській мові” (1928) та інші свідчать про розквіт мовознавчої творчості Миколи Сулими. Вчений уклав курс лекцій “Історія української літературної мови” та перший навчальний посібник з діалектології “Українська діалектологія” (обидва увійшли до “Історичного курсу української мови”, Харків, 1928). Йому належать близько 80 друкованих праць. М. Сулима — автор синтаксичного курсу історії української літературної мови (у зошитах ВЗІНО “Історичний курс української мови”, 1928). Як досвідчений філологлінгвіст, він досліджував мову творів Т. Шевченка, Л. Українки, А. Тесленка, М. Хвильового. Микола Федорович виступив упорядником синтаксису літературної мови у поєднанні народних мовних рис з кращими зразками нової літературної мови XIX—XX ст. — “Українська фраза”, 1928. Автор численних досліджень з питань українського синтаксису, словотвору, фразеології і лексики. Вчений досліджував з позицій синтаксису українську мову письменників нової доби, зокрема членів літературної спілки “Плуг”. Його дослідження лягли не тільки в основу “Української фрази”, а й стали лекціями з українського синтаксису і популярними публіцистичними статтями на теми мовознавства. Науково-теоретичне значення праць М. Сулими полягало в тому, що раніше дослідження синтаксично-фразеологічних явищ української мови було репрезентоване в лінгвістичній літературі загалом у випадкових, чисто фрагментарних, і навіть раритетних формах. І це не дивує, адже перебуваючи під забороною в Російській імперії, українська мова не розвивалася і не жила своїм наповненим життям. Збираючи, аналізуючи та систематизуючи здобутки своєї праці, Микола Федорович вважав, що синтаксично-фразеологічна галузь української лінгвістики потрібна саме тепер, бо в цій галузі найбільше формується молода справа універсально-вжиткової української мови. Це спонукало піти не кабінетно-теоретичним, а практично-лінгвістичним чи публіцистично-лінгвістичним шляхом (звідси форма і стиль його друкованих праць). Вчений-мово знавець намагався пристосувати найближчу йому ділянку лінгвістичної науки до життя та впровадити її з огляду на потребу бурхливого, динамічного дня. Крім дослідницької, він займався навчально-лінгвістичною роботою, читав лекції й проводив семінари із загального мовознавства, з елементарного й історичного курсу української мови (в ХІНО), готував до друку програми, конспекти, підручники з української мови тощо. 31 березня 1929 року новостворений “скрипниківський” правопис ухвалила, як офіційний документ, Всеукраїнська Академія наук, а 29 травня — Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Будучи професором науково-дослідної кафедри мовознавства ХІНО, Микола Федорович Сулима головував в підсекції прикладного мовознавства лінгвістичної секції Харківського наукового товариства, а на пленумі кафедри 25 листопада 1929 року його обрали керівником секції сучасної української мови при Харківській філії Науково-дослідного інституту мовознавства. Він писав слов’янською, німецькою, французькою, грецькою мовами та латиною, розмовляв українською, російською, польською. Коло його наукових досліджень охоплювало українську стилістику та синтаксис, окрім того, мовознавець цікавився історією української літературної мови, а також діалектологією. Але того ж року серед складу вчених ВУАН “викрили” київську групу Союзу визволення України, тому історико-філологічну секцію, яку очолював академік ВУАН М. Грушевський, розпустили. М. Грушевський виїхав до Москви, де одержав звання академіка Академії наук СРСР. Тоді було заарештовано близько 50 провідних вчених і письменників. Над ними відбувся відкритий судовий процес в 1930 році, як над “посіпаками буржуазії в її боротьбі проти пролетарської революції”, які плекають “фашистсько-інтервенціоністські плани”. З 55 учасників харківської Всеукраїнської науково-практичної конференції 1927 року 35 було репресовано, долі 11 з них залишаються невідомими. Тоді чорна хмара репресій обминула Миколу Федоровича Сулиму, але ненадовго. Почалася цілеспрямована боротьба комуністичного режиму проти “старих буржуазних філологічних традицій” в Україні. Радянський уряд увів цензуру на всі видання ВУАН. Професора Сулиму заарештували у квітні 1932 року і майже місяць піддавали жорстоким допитам. Майже рік він перебував в одній з харківських в’язниць. Звільнили М. Сулиму виснаженим, хворим, і хоча на попередню роботу прийняли, але цькувати не перестали. А через 19 днів його остаточно звільнили з роботи за “спроби спрямувати розвиток української літературної мови на буржуазно-націоналістичний шлях”, зокрема за те, що твір В. Вин ниченка він вніс до свого підручника з історії української мови. Про місце перебування науковця та його подальше працевлаштування після звільнення з роботи з Харківського інституту народної освіти відомостей немає. За припущеннями дослідників, Микола Федорович не працював у жодній з наукових установ і перебивався тимчасовими підробітками. У 1933 році комісія з питань правопису на чолі із заступником наркома освіти А. Хвилею затаврувала “Український правопис”, визнавши норми 1928 року націоналістичними. Того ж року було видано окремою книжкою інший “Український правопис”. У передмові А. Хвилі “До видання нового українського правопису” зазначено: “Основні виправлення стосуються вилучення усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар’єр між українською та російською мовами”. В світлі цих подій почалося переслідування наркома освіти М. Скрипника, який не витримав і наклав на себе руки в липні 1933 року. Через рік Політбюро ЦК КПУ(б)У ухвалило вилучити з масових бібліотек і продажу твори М. Скрипника. А в січні 1934 року в журналі “Мовознавство” з’явилася розгромна стаття лексикографів, укладачів тлумачного “Словника української мови” в 11 томах — П. Горецького та І. Кириченка, які на- Майже століття відділяє нас від подій важливого державного значення, коли у травні — червні 1927 року у Харкові відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція, на якій демократичним шляхом голосування було ухвалено проект нового українського правопису. Учасником цієї конференції був мовознавець-україніст, професор Всеукраїнського інституту народної освіти (ВІНО) Микола Федорович Сулима. Лише через рік новий “Український правопис” був ухвалений на конференції 6 вересня 1928 року і затверджений наркомом освіти М. Скрипником, через що його іноді називають “скрипниківським” правописом.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин