Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Чим людина старша, тим частіше повертається спогадами і думками до свого дитинства й минулого”. Житейські історії · с. 11сторінка оригіналу ↗

«Моє Горуцько й Україна»

Слово Просвіти, №31 за 2017 рік

Я хочу розповісти про свого односельчанина, а тепер жителя США Івана Михайловича Лучечка, про його просвітницьку діяльність і постійну допомогу рідному селу. Марія ГЕВ, м. Львів — с. Гірське Лучечко Іван Михайлович народився 22 жовтня 1928 року в селі Горуцьке (тепер — Гірське) Миколаївського району, що на Львівщині. Навчання у сільській школі розпочав ще за польської окупації, а п’ятий клас закінчив за російсько-більшовицької. Вересень 1941—весна 1944 років — період навчання Івана Лучечка у Стрийській гімназії. Батьки Михайло і Марія старалися всіляко сприяти навчанню єдиного сина. Для Івана Лучечка ці чотири класи гімназії стали поштовхом до подальшого навчання і здобуття освіти. У серпні 1944 року, під час окупації села Горуцького німецькими військами, німці забирали молодих чоловіків і пішки під конвоєм вели в Дрогобич на збірний пункт, який був розташований на території тюрми “Бригідки”. Серед них був і 15-літній Іван Лучечко. Людей забирали босих, напівроздягнених, голодних. Із Дрогобича їх колонами переводили в Ужгород, а звідти поїздом до Будапешта, Відня, далі — до Німеччини на роботу. Іван Лучечко потрапив у Гамбург, де працював разом із такими ж полоненими у порту ріки Ельба на суднобудівному заводі. Згодом Іван Михайлович згадував, що цих дев’ять місяців полону стали школою життя і людських страждань. Це був час суворого вишколу і гартування, голоду, холоду, постійних бомбардувань, недоспаних ночей, довгих годин виснажливої праці, пізнання людських характерів, знущань та багато іншого. У таких умовах інстинкт самозбереження оволодіває людиною, а підлітки дорослішають на очах. 8 травня 1945 року прийшла звістка про капітуляцію Німеччини. Перед Іваном Лучечком постав вибір майбутнього. Через непросту ситуацію на радянській території, Іван вирішив податися на Захід. Упродовж 1945—1950 років Іван Лучечко мешкав біля Гамбурга в українському таборі для втікачів Гайденав. У цьому ж таборі він закінчив гімназію і 1950 року виїхав до Америки. Чотири роки служив в американській військовій авіації, вивчив англійську мову, отримав громадянство США (5 листопада 1953 року). Після демобілізації з армії отримав стипендію і вступив до Колумбійського університету. Юнак повністю поринув у світ знань. Закінчив аспірантуру за спеціальністю історія Східної Європи і бібліотекознавство, здобув ступені магістра бібліотекознавства у Колумбійському університеті (1961 р.) та магістра політології у Гантер-коледжі у Нью-Йорку (1969 р.). Три роки викладав у Колумбійському університеті, згодом у Стейтовому коледжі у Джерзі-Ситі (1962—1994 pp.), тридцять два роки був заступником директора бібліотеки NewJerseyCityUniversity. 1981 року одержав нагороду Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету за англомовну бібліографічну монографію “Російсько-українська проблема 1917—1921 років: класифікований й анотований довідник про совєтський політичний репортаж у “Правді” (TheRusso-Ukraini- anProblem. 1917—1921: A Classified and Annotated Guite to Soviet Re- portaqe in Pravda). Іван Лучечко так оцінює цю працю: “Це і є ключ до всього, що “Правда” в ті роки писала про Україну: військові дії, політика, економія, голод, статистичні дані, тощо. Дещо з тоді написаного й сьогодні є актуальним”. З 1966 року Іван Лучечко здійснив 30 екскурсій як провідник туристичних груп. Подорожував і до Радянського Союзу. Адже в США проживає багато українців, які хотіли відвідати землю своїх батьків. Організовуючи такі поїздки в Україну, неодноразово відві дував і свою маленьку батьківщину. Але 5 березня 1982 року, після доповіді-дискусії на тему: “Позитиви і негативи поїздок в Україну”, радянське посольство у Вашингтоні перестало видавати Івану Лучечкові візи на подальші туристичні маршрути “США — Радянський Союз”. Після розпаду радянської імперії, 1993 року Лучечко їздив разом з американською освітньою місією в Магадан, Владивосток, Хабаровськ, де мав численні зустрічі з українськими громадами. Таким чином відкрив для американської діаспори “материки” (поселення) українців на Зеленому Клині, Мурманську, Архангельську, на Соловецьких островах тощо. Зокрема, у Владивостоці пан Лучечко допоміг Товариству Української Культури — фінансово підтримав видання газети “Українець на Зеленому Клині” та діяльність української суботньої школи. Після повернення до Америки він неодноразово виступав у Нью-Йорку в Українському Народному Домі з доповіддю “Українці на Зеленому Клині” про результати подорожі. А кошти, зібрані під час цих виступів, призначалися на стипендійну акцію Союзу українок Америки для студентів східної діаспори. Іван Лучечко горнеться до своїх земляків, по можливості їх підтримує. Вагоме місце в житті Івана Лучечка займає діяльність в Українському Музеї в Нью-Йорку. У 1986—1988 роках Іван Михайлович був членом управи музею, а в 1986—1987 роках виконував обов’язки секретаря в екзекутиві. У 1996—2000 роки він стає Головою Управи цієї організації. Діяльність Українського Музею — важлива віха в історії української громади США, основне завдання якого — збирати, зберігати, експонувати й інтерпретувати, популяризувати зразки української культури та історії з допомогою виставок, освітніх курсів, публікацій та різних мистецьких імпрез. Іван Лучечко писав: “Усі культурні народи світу мають свої музеї, ними дорожать, опікуються, фінансують. І тому репрезентативний Український Музей в Америці є нашим спільним громадським обов’язком перед нашими предками і нашими нащадками”. Варто сказати, що Іван Лучечко — провідний член Пласту в Джерзі-Ситі (станичний) і член пластового Загону “Червона Калина”, член дирекції кредитної спілки “Самопоміч” у Джерзі-Ситі, учасник українського хору “Думка” (у період 1957—1967 років) і церковного хору святого Юра в Нью-Йорку. 2007 року він упорядкував і передав Архів Пластового Загону “Червона Калина” (за період 1925—2006 рр.) Національній бібліотеці ім. В. Стефаника НАНУ (м. Львів). У листі до мене за 27 вересня 2009 року Іван Лучечко так пише про пластовий Загін “Червона Калина”: “Загін “ЧК”, членом якого був Степан Бандера, майже на 80 % був знищений більшовиками під час війни. Вже після війни “Червона Калина” відродилася у діаспорі, а після проголошення Незалежності відновилася також в Україні”. Моє знайомство з Іваном Михайловичем Лучечком відбулося 4 липня 2004 року, коли він разом зі своєю донькою Адріяною приїжджав у рідне Горуцьке. З Гірською школою його пов’язує багаторічна тісна співпраця. Свою особисту бібліотеку, до якої входять історичні дослідження, наукові праці тощо, передав бібліотеці ЗОШ. Значну частину матеріалу для цієї статті я взяла саме із цих джерел. У листі до дирекції Гірської школи (тепер Гірський НВК) за 28 травня 2001 року Іван Лучечко пише: “Чим людина старша, тим частіше повертається спогадами і думками до свого дитинства й минулого. Для мене таким минулим є моє Горуцько й Україна. Під впливом таких дум і почувань я вислав сьогодні для Гірської (Горуцької) середньої школи частину свого особистого архіву. Все це, до певної міри, є моїм звітом перед Горуцькою громадою і Вашою школою, з якої я вийшов, про моє діаспорне життя і діяльність за роки з 1944 до 2000”. Рідна школа пишається своїм земляком, який досягнув значних успіхів у науці і ставить його за приклад для наслідування своїм учням. На дошці пошани Гірського НВК “Наша гордість” Іван Лучечко займає чільне місце як вчений, історик-дослідник, меценат та подвижник освіти, культури рідного села. Разом із дружиною Ярославою Лучечко (дівоче прізвище — Остап’як), яка родом із містечка Новий Лисець біля Івано-Франківська, виховали двох дочок — Роксоляну та Адріяну. В сім’ї між собою було заведено розмовляти тільки українською мовою. Іван Лучечко, довгі роки мешкаючи в Америці, зберіг у своїй сім’ї і надалі продовжує українські традиції, культуру, мову, любов до своїх односельчан, земляків-українців, розкиданих долею по цілому світу. Варто згадати пожертви родини Лучечків на видання підручників для шкіл України, на Фундацію Піддержки Дипломатичних Представництв України, на Народний Фонд Допомоги Україні тощо. В листі до Гірського НВК за 2 жовтня 1992 року Іван Михайлович повідомляє, що українці Америки вже зібрали понад півмільйона доларів на видання шкільних підручників для України. Разом із дружиною вислали для Гірського НВК пакунки зі шкільним приладдям, українську літературу — “Історію України” М. Грушевського, п’ятитомник “Енциклопедії українознавства”, твори Івана Франка, Лесі Храпливої та багато інших книг. Книжки, журнали українською та англійською мовою рідній школі Іван Лучечко надсилав багато разів. Спонсорував також комп’ютери з усім необхідним до них обладнанням, копіювальні машини. Дізнавшись про відкриття в Тірському катехитично-хорової школи “Покров” при храмі Покрови Пресвятої Богородиці, він надав благодійну допомогу на придбання музичних інструментів. Благодійну допомогу Іван Михайлович надав на реконструкцію храму Покрови Пресвятої Богородиці та будівництво нової церкви свщ. Миколая Чарнецького в селі Гірське. У 2004 році разом з дружиною Ярославою жертвували кошти на будівництво патріаршого Собору Воскресіння Христового УГКЦ у Києві. Адже без віри, вважають Лучечки, жодна добра справа не матиме успіху та продовження. Для Івана Лучечка пріоритетом у житті стала освіта. Він неодноразово підтримував, всіляко заохочував своїх здібних, талановитих односельчан до навчання. Оскільки сам прибув до США “голий, босий і простоволосий”, і освіта йому давалася нелегко, серце пана Лучечка стало дуже чуйним і відкритим до тих молодих людей, які чогось щиро прагнуть у своєму житті, але через брак можливостей не можуть в повній мірі здобути бажане. Спілкуючись зі мною, вислав мені численні номери газети “Свобода”. За його підтримки моя перша поетична збірка “Мелодії мого серця” увійшла в бібліотеку тижневика “Свобода”, а поезії було опубліковано на сторінках цього періодичного видання зі супровідним листом Івана Лучечка: “19-літня талановита дівчина Марічка Гев походить з мого родинного села Горуцько. ...Я певний, що перша згадка про неї в українській газеті США буде для неї великим заохоченням до дальшої праці”. Іван Лучечко підтримав мене у виданні поетичних книг “Твоя королева часу” (2009), “Світло довіри” (2015) та нотного збірника авторських творів “Лети, моя пісне” (2009). Завдяки йому добрий приятель сім’ї Лучечків у США, учитель Володимир Остап’як також долучився до видання мого творчого доробку. Мої батьки з дитинства підтримували моє прагнення до навчання і старалися всіляко заохочувати, допомагати. Домінуючою сферою інтересів стала для мене музика, творчість — написання пісень, поезій, гра на музичних інструментах (сопілці, гітарі, фортепіано). По закінченню навчання в Гірській США та Дрогобицькому державному музичному училищі ім. В. Барвінського я вступила до Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. 2008 року стала стипендіаткою Івана Михайловича. Від проголошення незалежної України Іван Лучечко допоміг вже дев’ятьом учням сільської школи, які найбільше цього потребували, виділяючи для цього свої іменні стипендії. Зараз я вже працюю за спеціальністю викладачем у Львівській державній хоровій школі “Дударики” ім. М. Кацала. Іван Михайлович дав мені путівку вжиття. Тепер вже я навчаю дітей, прищеплюю їм любов до мистецтва, Батьківщини, рідної мови і пісні через музику, здобуваю науковий ступінь “кандидат мистецтвознавства” у Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка. З Іваном Лучечком ми часто листуємося, спілкуємося телефоном. Дуже хочеться, щоб не тільки в Україні, а й у США дізналися про добрі справи професора Івана Лучечка. Ця інформація написана на основі архівних матеріалів пана Лучечка, особистого листування зі мною та односельчанами. Жителі села Гірське люблять, поважають і пам’ятають свого видатного земляка. Горучанин Петро Петришин у двох своїх книгах-дослідження “Історія села Гірське- Горуцько” (2002) та “Життя — це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис” (2008), у розділі “Інтелект нашого села” пише про Івана Лучечка, у книжці вихідця із Гірського Івана Кахнича “Моє рідне село та його величні люди: нариси” (2013) зібрано численні матеріали про його життя і наукову діяльність. Іван Лучечко з 1994 року на пенсії, увесь свій час присвячує українським справам у США та громадській діяльності. Тепер мешкає у штаті Флорида разом зі своєю донькою, але “серцем у рідному Горуцькому…” І вкотре задає землякам свій життєвий орієнтир: “Радіймо життю, кожній його хвилині. Бо життя — це односторонній рух, і потрібно в ньому творити все найкраще і добре. Повернути щось назад неможливо, тому вже сьогодні треба працювати над своїми добрими вчинками і справами”. Іван та Ярослава Лучечко разом із дітьми – Роксоляною та Адріяною — Пластова оселя East Chathom, New York – липень 1969 року.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин