Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника “Батько мені зробив неймовірний подарунок! У дерев’яній коробці акварельні фарби”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Дніпровські «фрегати»

Слово Просвіти, №31 за 2017 рік

Юрій ЛОГВИН, письменник і художник, м. Київ У часи мого дитинства найпохмурішим часом був відтинок, коли закінчувались ковзани, лижі, санки і ковзанки, а до тепла ще довго. Єдиною розвагою був кригоплав. Про це ми дізнавались із далеких вибухів десь біля залізничного мосту. То сапери підривали крижані затори, справжні крижані тороси, які насувалися на місто. Якби ту кригу не спинили і не розбили на дрібніші частини, то вони могли б просто стерти опори мосту. Було суцільне крижане поле. І-от лід тріскав. З’являлися полоси темної води. А згори прибували і прибували нові крижини: більші і менші, і зовсім крижана труха. Після видовища кригоплаву, коли по темній воді сунули потемнілі набряклі крижини, вода зрештою очистилась. Через сталеві темні води звивались дрібним ряботінням хвиль під поривами колючого вітру, який чомусь віяв знизу. Цей холод і вогкість, тяглися, здавалося, нескінченно. Але потім ми встигли помітити, що над водою швидко пливли білі хмари, а між ними все більше і більше ставало блакиті. І Дніпрові струмені мінялись безліччю відтінків синяви: від темного індиго-фіолетового, до кольору найкращої і найдорожчої бірюзи. І тоді на Дніпрі починався справжній рух. Згори з’являлися колісні допотопні буксири, що тягли довжелезні плоти деревини з Білорусії. На них прибувало найкраще надбання країни — віковічні ліси. Знизу ішли самохідні баржі, великі колісні пароплави тягли вгору каравани менших барж, а на них насипані гори руди. Пасажирські пароплави я не пам’ятаю, бо запам’ятовував те, що мене цікавило, що малював. А малювати хотілося весь час. Але ще було вогко, і була холодна земля. Ми з бабусею і маленькою сестричкою майже щодня гуляли на Володимирській гірці. До неї, по-перше, було найлегше дійти з нашого будинку. По-друге, сидіти цілими днями у глибокій підвальній кімнаті було несила. Я спинявся на Володимирській гірці біля огорожі, аби туди, у те велике урвище, ніхто не впав, і дивився на той невпинний вгору і вниз рух по блакитному Дніпру. Мене рух пароплавів просто заколисував… А сам Дніпро з кожним днем піднімався і ширшав по ближчих островах, підкрадався до всієї Дніпрової пойми на Лівому березі. Як піднімалася вода до Правого берега, мені не було видно. Його закривав крутий схил київських гірок і гранітні брили набережної. А сонце з кожним днем підсушувало всі кручі Правого берега, які тоді не були зарослі деревами, як зараз, то можна було, стоячи на Володимирській гірці, спостерігати, який був рух по Набережній: як ішли люди, їздили підводи, зрідка автомобілі... Зрештою, я зміг сісти, зайшовши за огорожу, вмостившись просто на землі на краю схилу і малювати Дніпро і пароплави. На той час усі зарості верб, осокорів і тополь вигравали молодою та свіжою зеленню. Це ще сильніше обмальовувало білі латки піщаних сліпучих берегів. Наче на моє замовлення, згори по Дніпру сунув пароплав. Темний, здається, чи не чорного кольору, з величезною трубою, на якій була червона смуга. Також над цим довгим, низьким, широким і пласким пароплавом стриміла довга щогла, а на ній теліпався прапорець. За частиною, де капітанська рубка і там якісь приміщення, далі вже так, як на тогочасних паротягах такий ніби тендер. Далі була в цього самого пароплава низька його частина, на якій лежало, здається, вугілля. І над тим всім викривлені залізні дуги, на які потім натягали якийсь брезент чи щось таке. Пароплав рухався потихеньку. Я мав тоді добрий альбом, хороші фарби, якими мені батько дозволив малювати. І я якось швиденько встигаю намалювати той пароплав, майже в той момент, коли він доходить до схилу і починає за нього заходити. Швиденько малюю його аквареллю, і він наче навіть призупиняється, і раптом над ним здіймається біля пара. Тобто, дає гудок, але тут, на горі, його не чути. Звук перекриває гомін із Подільського узвозу і Поштової площі. Як мені вдалося це так швидко зробити, навіть не знаю, але цей малюнок у мене і зараз є... Потім уже беруся малювати острови Труханового, шматки зелені та білого піску, що виднілися над водою. Таким чином встиг і по пам’яті, і з натури замалювати пароплав на папері. А тут треба зробити маленьку ремарочку. Далі ставало тепліше, вода піднімалась більше і заливала все навколо. Ще не було ніяких гідроелектростанцій уздовж Дніпра, крім Дніпрогесу, то бували повені, які заливали частину Рибальського острова, доходило до вулиць Куренівки. Деякі прибережні вулиці на Подолі підпливали водою. Найбільша повінь, яку я пам’ятаю, була у травні. Тоді вже було тепло, ми взяли з хлопцями гичку, таку шлюпку, і попливли, між деревами і кущами з затоки по Дніпру вгору, де через місяць-два уже був пляж. Вода прозорапрозора, ледь золотава. У ній колихається зелена трава, а між нею, від наших ударів весел, шугають величезні смугасті окуні. *** Коли вода спала і ставало вже гаряче, я вже пам’ятаю, з’явилися один чи два прогулянкові катери. Тоді на них могли їздити на прогулянки. Зараз це називається корпоративкою, а тоді ними могли, винайнявши, їздити якісь інститути чи, наприклад, академія архітектури. І от на одному з найрозкішніших колісних пароплавів нам, всій нашій сім’ї, довелося відбути в далеку, як на той час, подорож. Це був 1952 рік. Батько мені зробив неймовірний подарунок! У дерев’яній коробці акварельні фарби, якими він ще малював до війни, хтось зберіг в окупації, хоча батько був в армії, і ці фарби він мені дав. Ці фарби виготовлено в Ленінграді на заводі фарб, на “Набережной Черной речки”, вона так називалась, були кращі, ніж сучасні найзнаменитіші англійські віндзорські фарби. Але я не про це. Батько там заробив якісь гроші, робив перспективи різним будівельним організаціям. І от він захалтурив такі гроші, що ми змогли всією сім’єю поїхати в Кременчук. Трипалубний пароплав “Іосіф Сталін”. Перед нами тоді постала дилема: як сповістити маминих подруг, що ми прибуваємо? Спочатку була така версія напису: “Плывем на Иосифе Сталине”. Потім мама сказала: “Ні, Григорій, так не можна. Це буде антирадянщина. Давай, щось таке: Пливемо на пароплаві Іосіф Сталін”. Зрештою, ми зупинились на такій телеграмі: “Встречайте нас пароходом Иосиф Сталин такого числа і о такій годині”. Коли цю телеграму приймали, а ми всі утрьох пішли на пошту, то жодних запитань у телеграфістки не було. І от відправляємося до річкового вокзалу. Ми чомусь не їхали фунікулером, хоча у нас було чимало речей, мала дитина і всі мої художні причандали, батько взяв фотоапарат, плівки і все інше, що потрібно для цієї справи. Отож ми спускалися вниз глиняною стежечкою праворуч від фунікулера. Тоді майже всі кияни так робили, аби не платити 15 копійок. І там, десь на третині дороги, ми побачили старого, що сидів на рибальському стільчику. На ньому сорочка-толстовка підперезана шнуром із китицями, перед ним штатив. На ньому прикріплена губна гармоніка, а в руках невеличка, дуже стара, з пересохлим корпусом гітара. Він грав “На сопках Маньчжурії”, “Крутится, вертится шар голубой” і акомпонував сам собі на цій губній гармошці, ще й притоптував ногою в якомусь старосвітському штіблєті на босу ногу. Грав гарно, помилок не робив, тримаючи мелодію. Але те все таке слабеньке і тихеньке, як і він сам. Йому вже було десь років під 80. І йому подавали: хто 20 копійок, хто більше. І в тому його капелюсі-канотье було карбованців зо два. Це було не просто жебракування, а він усе гідно заробляв. На Поштовій площі у єдиному місці був великий транспортний рух. Там ще тоді на велких надутих шинах тяглися і ваговози, і звичайні підводи із запряженими в них кіньми, машини, трамвай... Якось ми перейшли шлях і опинились на річковому вокзалі. Річковий вокзал був там же, де і нинішній, може, на метрів 10 вище чи нижче, але не більше. То біла дерев’яна будівля, одноповерхова. Якщо не помиляюся, то, може, вона була до Дніпра і двоповерхова, але саме до площі в цій будівлі був лише один поверх. На будівлі якась башточка, а на ній щогла, на якій майорів прапор. І от ми зайшли в залу чекання. Там дуже потерта дерев’яна підлога, десь і запльована, із залишками лузги від насіння, а десь і недопалками. Сиділи ми там не довго. Зрештою, по репродуктору оголосили, що почалася посадка на наш теплоход. Ми спускаємось. Урівень із цим вокзалом верхня палуба прекрасного білосніжного пароплава “Іосіф Сталін”. У нас перевіряють квитки, ми спустились нижче. Шукаємо свою каюту, вхід до неї був через внутрішній довгий коридор, але вікна виходили на галерею. На неї також можна було вийти, пройшовши цей коридор далі, потім вийшовши через вихід туди, і таким чином пройти по всьому периметру пароплава. Отут ми вже чекали довго. Пароплав дав гудок. Він стояв кормою вниз до течії, а носом проти неї. І от пароплав почав відходити. Було чути, як працює ця машина, як хлюпотить вода. Ми потроху піднімалися вгору, а потім почали розвертатися вниз. І якраз, коли ми відпливали, почали залягати глибокі тіні на дніпрові кручі, які нависали над нами з правого боку. Наша каюта саме була по правому борту. Вода якраз ставала світлішою. Так завжди увечері: небо темнішає, а вода світлішає. А тут було так, що і вода, і небо були майже одного тону. А на київських горах уже лягало сонце. Але не червоне чи помаранчеве західне сонце, а ледь золотаве. І тоді, через багато років, коли прочитав вірш Миколи Зерова про Дніпро, то зрозумів, що він надзвичайно точно передає той стан, коли ми проходили повз Видубицький монастир. І вже далі гори почали відходити від нас праворуч. Такот, у 1932 чи 1933 році, за рік чи два до свого ув’язнення і смерті в Сандормосі, Зеров писав: “Дніпро заскливсь. По горах тепла тінь. Ритмічні допотопно б’ють колеса. Звернись лицем до низового плеса і хоч в думках зазивний поклик кинь”. У нас був другий клас. Не люкс. Там, на цьому пароплаві, був і третій клас, внизу. Його ілюмінатори виходили якраз над воду. Але ми туди не спускалися. Там була бідна публіка, люди з села, які їхали зі своїми торбами, кошиками, мішками. Ми сиділи у своїй білосніжній каюті. На ресторан грошей не було, припаси мали з собою. Бабуся і мама наготували усіляких бутербродів, морсу, рідкого киселю для сестри і доброго хліба. Коли вранці я прокинувся, побачив, що вже гір і круч немає праворуч, а обидва береги Дніпра начебто спустились вниз і стали, як мені здавалися, майже врівень із водою, що дуже здивувало.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин