Очевидець і літописець · “Нічого кращого в пізнавальному і духовному планах за книгу я не зустрічав”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Книга притч Євгенових
Слово Просвіти, №31 за 2017 рік
Світлана БРЕСЛАВСЬКА, член НСПУ, ІваноSФранківськ
Якби йшлося про художній текст чи, хоча б, есеїстику, робити структурний анаS ліз було б значно легше: тема, ідея, мета, завдання, чи — закономірно для прози — зав’язка, розвиток дії, кульмінація, головS ний герой… Цього всього нема, бо книжки зовсім іншого, не зовсім звичного, плану. Це невеликі збірники думок, щоденних спостережень, своєрідних філософських висновків, так чи інакше пов’язаних із соS ціальними мережами, чи пак соціальні меS режі, в нашому випадку, були використані для фіксації чи накопичення цих записів. Автор живе, мислить, формує в емпіS ричних пластах власне ставлення до всьоS го, що відбувається навколо і всередині, створює словоформи, відповідні відчутS тям. Частина перша — це записи, що охопS люють приблизно 2015—початок 2016 роS ку — можна сказати, “думки вголос” про все і про всіх. Війна, політика, література, особисті стосунки — тематика необмежеS на. Не даремно ж Євген Баран назвав свої записи “щоденниковими медитаціями”. Коментуючи події, які відбуваються в краS їні загалом, і в близькому оточенні безпоS середньо, автор щоразу повертається до питань книжковоSлітературних: “У час війS ни, зневіри, цинічного і варварського ставS лення до християнських цінностей, простий і тихий голос літератури є однією з тих інS дивідуальних стацій, які боронять і відвойоS вують простір Людини” [Ч. 1, с. 97], “ЛітеS ратура живиться дивними джерелами і розS вивається за дивними законами. Ми можемо щось окреслити, але не можемо передбачиS ти появи несподіваної” [Ч. 1, с. 96]. Ці мірS кування привертають до себе увагу, оскільS ки всім нам доводиться жити, перш за все, в час нечитання, коли книжка стає вибірS ковою потребою окремих верств населенS ня, тому виникає запит на визначення роS лі і значення друкованого слова: “ПроживS ши трохи на цім світі, тверджу, що нічого кращого в пізнавальному і духовному планах за книгу я не зустрічав” [Ч. 1, с. 92]. ОскільS ки життєвою основою Є. Барана є світ ліS тератури, він чітко розставляє в ньому пріS оритети: “Серцем будь'якої літератури був, є і буде маргінес, який дає можливість дуS ховного росту і лікує від необґрунтованих амбіцій…” [Ч. 1, с. 94], виводить лаконічне визначення завдання автора: “…написати книгу чесну, а не об’єктивну. Об’єктивних книг не буває” [Ч. 1, с. 96]. Власну діяльність в літературі фіксує, як прагнення “канонізуваS ти простір” [Ч. 1, с. 87]. Тим більше сприйS мається як пророцтво, написане Євгеном задовго до катастрофи — скажемо так, — яка сталася з могилою Олександра Олеся в січні цього року: “Стан могил наших діячів культури — це стан української культури загалом і рівень культури нашої влади” [Ч. 1, с. 48]. Перечитавши не одну сотню книжок, автор “Недописаної книги” закономірно увійшов у стадію філософського самозагS либлення, власного — не Фройдівського — самоаналізу, притаманного не так інтеS лігенції, як, безпосередньо, філологам — людям з особливим світосприйняттям, тим, хто поряд з сюжетом прослідковує матерію слова. В цьому контексті визначаS ються життєві принципи і здобутки: “Є дві речі, які я не зміню. Моя філологічна лінь і моє, інколи дивне, бажання справедливості. Як результат, я маю тих близьких людей, яких заслужив” [Ч. 1, с. 85], “Відсутність філологічної освіти не обов’язково б’є по дипS лому, але завжди висвітлює антисутS ність…” [Ч. 1, с. 75]. Стан сучасної дійS сності вкладається в дві лаконічні фрази: “У нас всього забагато — і політиків, і письS
менників. Замало конструктивної критики і конструктивних (стратегічних) критиків” [Ч. 1, с. 82]. Поділений на окремі пункти текст можна розібрати на цитати — скажімо, про політику: “Принцип української політики: потреба не в розумних людях, а в “правильS них” партійних механізмах…” [Ч. 1, с. 52], чи, хоча б, про побут: “Не пускайте побуту свій світ, інакше світ перетвориться у суS цільний побут…” [Ч. 1, с. 57], або про роль традиції: “Культура читання, як і культура побуту, політики, економіки, плекається традицією” [Ч. 1, с. 45]. Таке конструюванS ня думки характерне саме Є. Барану. На тлі аналітичного препарування сусS пільних та СучУкрЛітературних явищ, авS тор мимоволі обертає погляд всередину, адже в світі суцільної профанації Людина Мисляча просто Не має права Не бути егоS центриком. Не потрібно духовноSдушевS ного вивертання, достатньо окремих натяS ків. Називаючи себе “людиною, яка досі внутрішньо боїться, що хтось “старший” зробить їй зауваження” [Ч. 1, с. 67], автор зізS нається: “… я завжди сумніваюся. Навіть тоS ді, коли твердий в переконаннях і писанні. Можливо, у писанні твердіший…” [Ч. 1, с. 55]. “Люди добрі, суть не в тому, що я минаюся. Суть в тому, що світ, як дитячий льодяник, тане, а я не можу зрозуміти, що я роблю всій дешевій цукерці?!!” [Ч. 1, с. 46]. Краще не скажеш. Хочеться гукнути: Браво! Бо це — про кожного з нас, хто відчуває себе смертельно самотнім, піщинкою в оці глоS балізаційного монстра. Постійно перебуваючи серед слів, в словах, зі словами, Євген бере на себе відS повідальність стверджувати: “Сенс не в слоS вах. Сенс в проростанні до слів. Ось камінь спотикання. Тому нема сенсу говорити. Є сенс мовчати” [Ч. 1, с. 24]. Та однозначносS ті, як і одновимірності, не існує, і знову виникає протиріччя: “Чим більше слів, тим більше підтекстів. Чим більше мовчання, тим більше непорозуміння. Отой “золотий перетин”, ніби двері в інший світ. Майже неможливо знайти” [Ч. 1, с. 1 4]. “Людині думаючій інколи легше повіситися, аніж знайти адекватного співрозмовника…” [Ч. 2, с. 105] — як перехід до другої частини “НеS дописаної книги…” “…Частина инча” ретельніше фіксує все, що відбувається з автором і навколо нього протягом 2016 року. Короткі біограS фічні згадки про родину, коментарі стоS совно навкололітературних подій, дат, урочистостей, поїздок, думки з приводу смертей визначних українців, викладені в хронологічному порядку їхнього прожиS вання. Від Проби 10Sї (так названі роздіS ли), до Проби 16Sї ми знову бачимо Євгена Барана — есеїста і критика, який у коротS ких відгуках аналізує прочитані книжки, приводить як цікаві зразки (містифікації)
Беремо на себе непросте завдан= ня дати об'єктивну оцінку, хоча, в підсумку, вона все одно виявиться суб'єктивним поглядом на книжку з двох частин: "Недописана книга… Щоденникові медитації, афоризми" та "Недописана книга… Частина ин= ча…". Автор — Євген Баран.
листування Т. Шевченка з П. Кулішем, такі викличноSпровокативні строфи сонету дивного тандему В. Герасим’юкSІ. РимаS рук; проявляє, можливо, більше чоловічі, ніж фахові, сентименти стосовно силабоS тонічних рефлексій окремих поетес; дає визначення літературі: “Література — се намагання свої дитячі мрії і страхи перевесS ти у сакральні сюжети. Здебільшого — безS результатно…” [Ч. 2, с. 116] та ін. Проте серед цього нагромадження ліS тератури і літературщини (як каже сам ЄвS ген), проростає Є. БаранSгромадянин — правдиво різкий і переконливий в своїй хворобливій українськості. “…Українська література ніколи не мала сенсу. Лише той,
аби малоросу запхати в задницю качан каS пусти і змусити його кричати, що він — укS раїнець” [Ч. 2, с. 177]. Як кажуть, слів з пісS ні не викинеш! Але є щось фатальне в згадS ці про смерть В’ячеслава Чорновола, і в коментарі про загибель людей на СвітлоS дарській дузі, в той час, коли Уряд здійS снював махінації з “Приватбанком”: “…Якщо ми все це терпимо і сприймаємо, то українська кров, принаймні з 22 січня 2014 року, на наших руках. Але якщо нас ця кров не шокує, то ми вже давно не громадяни…” [Ч. 2, с. 179]. За межею болю — питання ісS торичного порозуміння — вже не кажемо взаємопрощення! — поляків з українцями, яке, в силу ментальної специфіки, не буде вирішене ніколи (“На жаль, у більшості поляків комплекс державницької зверхності, панськості переважає над стратегією укS раїнсько'польського шукання розумних комS промісів…” [Ч. 2, с. 69], “Якби ми виставляS ли полякам рахунок за минулі кривди, то на Страшному Суді ці кривди розглядались би вічність” [Ч. 2, с. 69]), як ніколи не матиме правдивого пояснення прив’язка трагедії Бабиного Яру лише до одної — не українS ської! — нації: “…серце мені болить за ОлеS ною Телігою і сотнями тисяч українців, роз' стріляних у Бабиному Яру, і мільйонами тих, які знищені Голодомором і сталінським теS
Баран Є. М. Недописана книга… Щоденникові медитації, афоризми. — Івано*Франківськ: Місто НВ, 2016. — 116 с. Баран Є.М. Недописана книга… Частина инча… Щоденникові меди* тації, афоризми. — Івано*Франківськ: Місто НВ, 2017. — 188 с.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
