11 Пряма мова “Творчість — це дуже позитивна риса, хоч би як вона не проявлялась”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
«У моїй долі щасливо співпали диплом, професія і хобі» Антоніна Антоніна КОРІНЬ КОРІНЬ:
Слово Просвіти, №31 за 2018 рік
Ще малорос Микола Гоголь, який віз із Ніжина у Санкт- Петербург свою концепцію історії України, зауважував: “… Чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим казачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с собственным народом русского самодержца” (Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — 1952. — Т. 9. — С. 83). Оскільки думка М. Гоголя не збігалася з самодержавною, твір “Размышление Мазепы” в подальшому не друкувався. “Україна в огні” — твір високо пафосний, коли письменник зібрав у своє серце всі болі народу і всі сльози, всю ненависть і всі високі слова про єдність, і все це вибухнуло в ньому з великою силою. Національна гордість, про яку заборонялося у радянський час говорити і писати, у Довженка заговорила відкрито і, я думаю, саме це було тим страшним відкриттям для вождя Сталіна і поплічників. У кіноповісті “Україна вогні” О. Довженко вдався до дивовижно глибокого прийому: він вкладає в уста командира Кравчини слова: “Шість віків учили нас по-різному мислити, рухатись, молитись. Шість століть гріли нас різними огнями, просвіщали нас різним світом, кидали в бої одних проти одних під різними знаменами…” Письменник не дає характеристики, оцінки цим різним мисленням, різним молитвам, різній освіті. Але згадка про ці шість століть, коли Україна була в колі не дуже дружніх, а то й ворожих держав, дала йому можливість пов’язати у тугий вузол багато поколінь патріотів, зблизити український народ 1400 року з ХХ століттям, козацьку державу Запорозьку Січ і сучасну Україну. Завдяки цьому прийому письменник обирає героєм кіноповісті цілий рід Запорожців, рід “чесний”, рід “високої марки”. Їх “не вчили історії”, “не вміли вони жити як слід”. Але “невмирущий голос сивих століть лунав у темряві”. То голос полонених у таборі. То месники, подібні “до прадідів своїх”. Це їх натравлювали “викорчовувати все один одного на сміх і глум ворогам”. Вони, “що звикли тисячоліттями до сіяння”, стали воїнами. Месники в тилу, воїни на фронті твердили: вони невмирущі. “Національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби”. “За нашу українську державу” борються воїни-українці.
Під тягарем зла Після розгрому кіноповісті “Україна в огні” у ній з’явилися вставки на честь вождя Сталіна. Приміром: “Прошуміли століття, і нашу народну правду, трохи не мертву од довгого сну, підняв з могили Сталін”. За емоціями, за стилем фраза ця абсолютно чужа емоціям і стилю твору, що розкриває столітні “страждання народу”. Правлячи свій текст, О. Довженко наївно сподівався на творчу розмову з вождем. Та розмова не відбулася… Ну, а далі, за звичним сценарієм, пішли “проробки” місцевої інтелігенції, почалися пошуки нових носіїв “національних ідей”. Відбувалися пленуми,
Світлана ОРЕЛ, Кропивницький
Першим віршем стала колискова для братика — Пані Антоніно, слово, художня творчість багато років супроводжують вас. А чи пам’ятаєте ту мить, коли у душі народився перший у житті рядок? — Мені тоді було років шістьсім. Колихала малесенького братика, намагалась приспівувати, так і народилися якісь рядочки. Було там щось типу: “Я люблю страну мою…” Тож я вже тоді займалась патріотичним вихованням підростаючого покоління. (Сміється) А якщо серйозно, то вже десь у п’ятому класі у мене з’явився цілий зошит з власними віршами. Я й досі його зберігаю. — А ви пам’ятаєте, як література, енергетика слова впливали на вас? Які почуття будили? Як ви її сприймали? — Усе моє життя поруч були книги. Мама ж викладала мову й літературу у школі. А у нашому селі на Чернігівщині не було ні ясел, ні дитячого садка. Трохи гляділа мене бабуся, але десь років із трьох я з мамою ходила до школи. Сиділа на задній парті, часом смішила дітей у класі, але й щось запам’ятовувала. Пізніше любила читати мамі уголос. А вже десь у восьмому класі мені доручали перевіряти зошити учнів. Оцінок, звісно, я не ставила. Це вже робила мама, переглянувши й мою роботу заодно.
“З усього нашого класу, тільки моя мрія збулась” — А що вас найбільше хвилювало у ті роки? Як формувався ваш світогляд, уподобання, вибір майбутнього шляху? — Найбільше мене хвилювала несправедливість. Ми тоді передплачували багато газет, у тому числі дитячих — “Піонерську правду”, “Юний ленінець”, і я почала туди дописувати. Та ще й інших дітей долучила до цього. Ми писали, наприклад, у районну газету, що автобус у село не ходить регулярно, хліб вчасно не завозять, кіно не привезли. І це мало резонанс. А часом і допомагало змінити ситуацію. Та найбільше мені пам’ятається публікація про мого однокласника Валіка, хлопчика, який мені подобався. Він врятував малого, який провалився під лід на річці, коли грали в хокей. Цю замітку опублікувала “Піонерська правда”. Пізніше, вже у старших класах, я з подругою Вірою Погуляй (нині вона заслужений журналіст України) поїхали в Корюківку до бандуриста і майстра музичних інструментів Олександра Корнієвського. Він був репресованим, але тоді ми ще не розуміли що й до чого. Він дуже обережно з нами говорив, все казав, що не хотів би нашкодити нам своїми розповідями. Ми тоді щось написали, але й досі пам’ятаю, що серед перших музичних інструментів, які зробив Олександр Корнієвський, була скрипка для тоді ще юного артиста Марка Кропивницького. Отакі парадокси долі. — Але ж ви не стали професійним журналістом. — Так вийшло, що тоді на факультеті журналістики вимагали два роки стажу, а його у мене не було, хоча я мала рекомендації з редакції “районки”. Тож я вступила до бібліотечного інституту, який теж був мені дуже близьким по духу. І не жалкую, бо у ті часи партійної журналістики мені навряд чи вдалося б зберегти простір власної свободи, який дуже важливий для мене. Натомість я постійно друкуюсь у багатьох газетах, журналах, займаюсь тим, що мені подобається і що люблю. Пригадую, у школі ми писали твір — хто ким мріє стати. Тоді були популярні професії геолога, космонавта. Я одна з класу написала, що хочу бути журналістом і письменником. І, як не дивно, з усього класу тільки у мене та дитяча мрія збулась… У моїй долі щасливо співпали диплом, професія і хобі.
“Графоманія не така вже й погана річ…” — У нашому краї вас ще знають, як засновника і ведучу кількох творчих клубів. Люди пам’ятають теплі, пізнавальні чи зворушливі засідання “Жмені”, “Євшана”… — Був ще “Женьшень” — для творчих пенсіонерів. “Жменя” протрималася десять років, “Євшан”—20. — Багато з тих, хто приходили на засідання цих клубів, були заряджені творчими амбіціями, але тільки деякі мають пристойний рівень. Як вам вдавалося підтримувати між ними баланс у спілкуванні і зацікавленості? — Я не така видатна, щоб вважати себе наставником, намагаюся спілкуватися з людьми на рівних. Рідко таке було, щоб я відмовлялась комусь редагувати рукопис, може, навіть не поставлю своє прізвище, але ж посприяю людині, якій так потрібен творчий ріст, відчуття самореалізації. Творчість — це дуже позитивна риса, хоч би як вона не проявлялась. І у цьому контексті я б не сказала, що графоманія така вже погана річ… Творчій, а особливо людині, що пише необхідне відповідне середовище. У ньому вона отримує можливість зростати швидше й досконаліше, ніж наодинці. Є у нас у Петрівському районі непоганий поет Григорій Ліщенюк. Він єгер і живе далеко від літературних тусовок. Але, я думаю, його вірші набули б глибшого, серйознішого звучання, якби він мав творче оточення. Адже це обмін знаннями, враженнями від прочитаного, критичні зауваження і поради. Тому я й доклала немало зусиль, аби створити літературномистецьке середовище у Долинській, де зустріла напрочуд багато талановитих людей. Кожен з них особистість, а разом вони — це вже явище для краю. Так само я бачу зараз великий потенціал у Новоукраїнському районі. Талановитих людей треба помічати, згуртовувати, підтримувати.
“У болгарах мені імпонує оптимізм і прагнення зберегти себе” — Сьогодні діяльність болгарського національно-культурного товариства вже важко уявити без вас. Що вас привело туди? — Мабуть, те, що я постійно прагну до чогось нового. Якось захопилась перекладами з російської, білоруської. Для поета це відкриває нові обшири, допомагає відчути й зрозуміти, як інший народ осмислює відомі теми. Познайомилась з антологією класичної болгарської поезії. Вона мені дуже сподобалась прагненням зберегти себе, свою культурну неповторність, і, водночас, на відміну від нас, українців, які у віршах багато плачуть, сумують, — оптимізмом, мажорністю. Пізніше за допомогою свого колеги Олександра Кердіваренка взялася й за сучасну поезію. Замахнулася відразу на поета-академіка Матея Шопкіна. Поступово познайомилась ближче з болгарським культурним товариством і зустріла там багато обдарованих, непересічних людей. І тепер я не уявляю свого життя без спілкування з ними, без наших спільних проектів, мандрівок. А які несподівані зустрічі це дарує! Ще у 1992 році мені до рук потрапила збірка перекладів Захарі Іванова. Вона мені припала до душі точністю слова, відчуттям не лише смислу, а й загальної енергетики твору. Я написала відгук на цю збірку і він був опублікований у тодішній “Кіровоградській правді”. Уявіть собі моє здивування і радість, коли я зустріла Захарі Іванова на цьогорічному Шевченківському святі у Вінниці. А поїздка у Варну? Це місто кілька разів виборювало звання столиці культури в Європі. За чотири дні фестивалю там відбулося 258 культурних заходів! Мені дуже подобається, що останнім часом і у нашому місті помітно побільшало культурних ініціатив, майданчиків для різноманітних заходів. Є вже у мене підготовлена збірка перекладів із латино-американських поетів. Там здебільшого твори патріотичного звучання. Вони були б доречні у наш напружений час. Але поки немає коштів на видання. Взялася я й за вірменську поезію. Зараз перекладаю Ованеса Туманяна. Тож, у мене попереду багато цікавих зустрічей! І скрізь мені щастить потрапляти на людей, з якими я маю спільні душевні радари.
У культурному та літературному житті нашого краю Антоніна Корінь — помітна постать. Без неї важко уявити гуртування літераторів, бардів, фестивалі національних товариств, конкурси красного слова для дорослих та дітей, різноманітні ювілеї, виставки, видання антологій, а для когось найдорожчим стало щире слово підтримки досвідченої поетеси в ту мить, коли душа тільки входить у храм Слова й культурної круговерті. Поетеса, перекладач, авторка більше двадцяти книг, громадський діяч, лауреат кількох премій та багатьох відзнак, Антоніна Михайлівна Корінь нині відзначає свій ювілей.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
