Спогад про шістдесятників · “З’явилася плеяда молодих поетів, які згодом стануть гордістю нашої літератури”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Нев’янучий цвіт
Слово Просвіти, №31 за 2018 рік
Василь ЦИМБАЛЮК, заслужений вчитель України, кандидат педагогічних наук, член Національної спілки журналістів України, учитель української мови і літератури Сквирського ліцею Київської області, м. Сквира
Мені пощастило навчатися у Київському університеті ім. Т. Шевченка в той час, коли починалася “хрущовська відлига”(1955—1960 рр.). Відкрилися архівні матеріали, почали видавати твори репресованих письменників, у вишах більш правдиво вивчали літературу. Саме тоді у суспільстві почалася нова хвиля відродження, народжувалося “шістдесятництво”. Повіяв вітер свободи. В літературі з’явилися сміливі твори високого громадянського звучання (збірка Д. Павличка “Правда кличе”, вірш М. Рильського “Рідна мова”). Хоча збірку Павличка одразу зняли з продажу, ми, студенти, її мали. Запам’ятали знаменитий афоризм із вірша “Коли помер кривавий Торквемада…”: “Що здох тиран, але стоїть тюрма!”. А про М. Рильського розповідали, як він на ІV з’їзді письменників України прочитав свої крамольні слова про українську мову і йому стоячи п’ять хвилин аплодував весь зал. Бо це було дуже актуально на той час: Хотіли вирвати язик, Хотіли ноги поламати, Топтали під шалений крик, В’язнили, кидали за ґрати, Зробить калікою з калік Тебе хотіли, рідна мати. Ці поети задавали тон у літературі і впливали своєю творчістю на молодих письменників. З’явилася плеяда молодих поетів, які згодом стануть гордістю нашої літератури. І більшість із них формувалася у стінах Київського університету ім. Т. Шевченка, де працювала літературна студія ім. Василя Чумака, якою керував наш декан, прекрасний літератор, великий патріот Арсен Іщук, який викладав курс сучасної української літератури. А формували і плекали цей цвіт нашої літератури незабутні викладачі, які були улюбленцями студентів. На лекції В’ячеслава Кудіна з естетики сходилися студенти з інших факультетів, а викладач української мови Ілля Корнійович Кучеренко на заняттях гуртка розповідав про такі свої дослідження з таємниць рідної мови, про які не вичитаєш у жодних статтях і книгах. Він був дуже простим у стосунках зі студентами, не ставив себе вищим від них, тому вони до нього навіть ходили колядувати, а це тоді було майже заборонено. Арсен Іщук, що не уник переслідувань у роки тоталітарного режиму, пережив усі складнощі українського літературного процесу, на лекціях розповідав про такі речі, які ніде не почуєш. Запам’яталися чотири рядки з поезії Володимира Сосюри 20-х років, написаних уроки непу, в яких передається сприймання дійсності людьми того періоду в нашій історії, коли у суспільному житті знову відроджувались капіталістичні елементи, і це викликало нерозуміння навіть у інтелігенції. Цих рядків ви не знайдете в жодній збірці поета, а Арсен Олексійович нам їх цитував: Я не знаю, хто кого морочить, А я б в руки пістолета брав І стріляв би в кожні жирні очі, В кожну шляпу і манто стріляв. І таких викладачів, які формували національну свідомість підростаючого покоління, тоді в університеті було чимало. Тому і виховалась молода поросль, яка сміливо заявила себе в літературі в кінці 50-х – на початку 60-х років. І одним із першим серед них був Іван Драч, який на початку 60-х років видав свою поему “Ніж у сонці”. Це був вибух у поезії, бо сміливо писалося не лише про нашу грішну Землю, а й про Космос, ставились актуальні проблеми сучасності про виживання людства на Землі. А серед студентства поширювалися рукописні вірші Василя Симоненка, який навчався на факультеті журналістики. Запам’ятався його сміливий вірш “Де зараз ви, кати мого народу?..” Писав він не в такому громовому стилі, як Іван Драч, а дуже просто, по-шевченківськи, але його патріотичне слово западало в душу, змушувало задумуватись над історією України, яка була відібрана у нас: “Гуркочи у долю мою, світе, хвилями прадавнього Дніпра”; “Україно, доки жити буду, доти відкриватиму тебе” тощо. Це було щось нове у поезії, такі вірші раніше заборонялися. Зароджувалася серед шістдесятництва і так звана “тиха лірика” — оригінальне її крило, яскравим представником якої були поети Володимир Підпалий, Василь Діденко, Петро Засенко, Станіслав Зінчук та ін. Особливо дружні стосунки у мене склалися з Володею Підпалим, адже він знайшов подругу свого життя Нілу Андріївну Момотенко у моїй “зеленокудрій” Сквирі. А я вчився з Нілою в одній школі. Зустрічалися з Володею не лише в університеті, а й у Сквирі, де я почав вчителювати.
Пам’ятаю, як Володя приходив до нас в університетський гуртожиток на Освіті, 4, не раз ночував тут, бо жив у другому гуртожитку. Він не міг без поезії, яка цвіла в його серці. Міг устати серед ночі й при місяці складати вірш, а вранці хвалитися нам своїми поетичними знахідками. Він радів, як дитина, коли вдавалося знайти потрібне слово, яке зворушувало людську душу. У нього було щось дитяче, ота безпосередність і щире захоплення, тонке відчуття краси слова, без чого не буває справжнього поета. Тому писав: Коли я умру, замість мене залишаться квіти, І степи України, й висока вода на Дніпрі… Одразу після нашого з Любою весілля у Сквирі Володя відвідав мене з Нілою. Приніс свою нову збірочку “Повесіння” (1964). А іншу збірочку “Вишневий світ” дуже оригінально підписав: “Василькові Цимбалюкові (майже в риму) — з любов’ю автор”. І тут без поетичної рими він не зміг обійтися. А поетичний образ “вишневий світ” із цієї збірочки (“Подивись на мене, моя любове, вишневими очима”) — це не лише образ його коханої, ліричної героїні з чудовими вишневими очима з “зеленокудрої” Сквири, а й вишневий світ усієї України з її чарівною природою, світ дитинства, рідної землі, куди поривався завжди своїм неспокійним серцем поет зі столиці. І той вишневий світ кличе нас завжди у далеку і заманливу “до-
Василь Цимбалюк i Володимир Дроб’язко рогу — за ластівками”, вказану нам Володею Підпалим. Під впливом такої поетичної атмосфери, почав і я складати перші вірші. А тоді була якась епоха поетична у нашому суспільстві, про що дуже образно висловилась молода тоді поетеса Ліна Костенко: “Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох”. Збиралась величезна маса людей (навіть на стадіонах), коли виступали поети. Мої перші вірші (цілий зошит) потрапили якось у руки молодого талановитого поета Василя Діденка, який починав свою творчість і вже видав першу збірочку “Зацвітай, калино” (1957). Люб’язно підписав її мені: “Другові моєму Василю Цимбалюкові з найкращими побажаннями. Василь Діденко. Київ, 26 жовтня 1957 року”. У Василя Діденка теж були не голосисті, а камерні вірші, але глибоко патріотичні, мелодійні, недаремно пісня на його слова “На долині туман” завоювала велику популярність в народі. Можна навести рядки хоча б із вірша “Щастя”, яким відкривалася збірка: З калиновим цвітом над срібним потоком Цілуються ніжно веселі вітри. Ходи, моє щастя, ходи, синьооке, Де гнуться тополі й шумлять явори. Відразу відчувається глибокий національний колорит поезії з яскравими поетичними образами, які відображають чарівне українське довкілля. Про Василя в університеті казали: “Гібрид Єсеніна і Блока, й Сосюри незаконний син”. Адже його лірика дуже схожа на твори згаданих поетів. Так-от у руки Василя Діденка потрапили мої перші вірші. Уважно переглянув усі (цілий зошит), повиправляв, порадив працювати над словом. Цей зошит у мене зберігається досі як реліквія. Запам’яталось його одне виправлення. У вірші про Київ була така фраза: “Хай спів мій несеться у неба блакить”. А Василь дав зауваження і записав: “курка несеться” (він був жартівником). Таким же жартівником був і відомий поет-шістдесятник Микола Сом, з яким я був знайомий ще з університету (він навчався на факультеті журналістики). Приїздив до мене у школу в Сквиру, коли я вже вчителював. Свою збірку “Б’ю чолом” (1978) теж підписав гумористично: “Василеві Івановичу Цимбалюку — б’ю чолом! Микола Сом” (теж у риму і з жартом). Взагалі книга з автографом — це дорогоцінна реліквія. Їх у мене багато від шістдесятників. Ось ще один автограф від мого кращого друга студентських років Володі
Студенти Київського університету імені Тараса Шевченка 509х років ХХ століття: зліва направо Володимир Підпалий (другий), Василь Кравченко (третій), Володимир Дроб'язко (четвертий), Василь Цимбалюк (п'ятий), Віктор Коваленко (шостий)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
