Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “В земному світі наші дороги — це щоденна важка боротьба ”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Думки Божого дерева Розмисли про поетичну книжку Ірини Калинець «Щлюб із полином»*

Слово Просвіти, №31 за 2018 рік

Дроб’язка, який теж, як і я, пробував віршувати в університеті, згодом став кандидатом філологічних наук. 1959 року вийшла збірка Павла Тичини “До молоді мій чистий голос”, яку подарував мені Володя з автографом: “Будь завжди молодим і ніколи не втрачай почуття “чистого голосу” поезії!”. Я залишився вірним цим словам. Крім того, що, коли прийде натхнення, пишу поезії, ще й для шкільних спецкурсів видав у Тернополі дві книжки для учнів і вчителів “У світі поетичного слова” (2011) та “Чарівний світ поезії” (2014). А ось ще кілька автографів шістдесятників: “Дорогому побратимові Василеві Цимбалюку з глибокою пошаною за Твою подвижницьку працю на просвітянській ниві. 18.05.2001 р. Станіслав Зінчук” (збірка поезій “Закон вірності”, 1984); “Василеві Івановичу Цимбалюку, пам’ятаючи наші давні добрі зустрічі. Дмитро Чередниченко. 29.03.2001 р.” (Збірка поезій “Наші стежки додому”, 2000 р.); “Вельмишановному Василеві Івановичу Цимбалюку від серця. Іван Драч. 12.03. 2010 р.” (збірка поезій “Лист до калини”, 1994). Не можна не згадати добрим словом ще одного сподвижника-шістдесятника, з яким довелося спілкуватися, учитися в університеті, а потім учителювати на Сквирщині в Київській області. Це Микола Федосійович Кагарлицький. Від нього теж залишились книги з автографами. Ось, наприклад, автограф до книги “Оксана Петрусенко”, яка вийшла 1973 року: “Дорогому Василеві віддаю свою скромну працю на суд. М. Кагарлицький. 18.04.1973 р.”. Ми з ним на початку 60-х років провели в районі першу літературну олімпіаду (він тоді працював у селі Кривошиїнці на Сквирщині). Це було справжнє літературно-мистецьке свято і саме завдяки Миколі, адже він був палким любителем мистецтва, глибоко розбирався в живописі, музиці. Тому на літературну олімпіаду ввели, крім літературної, ще й музичну та образотворчу вікторини. В аудиторії, де проводилась олімпіада, лунали музичні твори відомих композиторів, демонстрували художні полотна з живопису, лунало слово декламаторів, які читали улюблені поезії, а поети-початківці вправлялися у написанні віршів, пейзажних етюдів. Микола був здатний на дивовижні й незвичні речі. Одного разу на огляді художньої самодіяльності, щоб захистити честь педагогічного колективу, вийшов і заспівав класичну річ — арію Дон Жуана з опери. А про музичні вечори, які він почав організовувати для односельців у Кривошиїнцях, довго зберігалась жартівлива оповідь про вечір, присвяченій знаменитій, але маловідомій тоді на селі українській співачці Оксані Петрусенко. На вечір у сільський клуб запрошувало людей гарно оформлене оголошення: “Співає Оксана Петрусенко. Лекцію читає Микола Кагарлицький”. Усі зібралися у клубі. Прийшов Микола. А люди питають: “А де ж Оксана Петрусенко?” (вона померла 1940 року). А в нього було повно грамплатівок із записом голосу Оксани Петрусенко, які він використав у лекції. Отака ще на той час була обізнаність людей із нашим мистецтвом. І Микола по-справжньому намагався підняти культурний рівень односельців, і це йому вдалося. Та такий рідкісний і талановитий учитель довго не міг бути в селі. Скоро приїхали на Сквирщину письменники, побували у Кривошиїнцях, де колись учителював батько Василя Кучера Степан. Тоді обговорювався новий роман Василя Кучера “Голод”. І цей письменник, наш земляк, який був фундатором першої на Сквирщині районної газети далекого 1930 року “Колективне село”, висловив думку, що з цього вчителя можна писати книги, і запропонував його забрати у Київ у видавництво “Дніпро”, що й було зроблено. Микола там виріс, дуже багато за своє життя зробив для української культури, видавши до десятка книг про українських митців. Отакі були шістдесятники, з якими мені довелося зустрітися в житті. Їхні твори тепер ми вивчаємо в школі. А пам’ять про них залишиться в наших серцях нетлінною. Богдан ДЯЧИШИН, лауреат премії імені Івана Огієнка, м. Львів Слова відточуєм, як леза... Ірина Калинець ...змахнула Україна з ока потаємну сльозинку Ігор Калинець Ірина Калинець... Її слово з нами – як зо% рі на небі. “Боже, На вогник до хати злеті% лися зорі” (с. 12). Злетілися, вони поруч, у наших серцях, в комірках нашої пам’яті — неможливо забути, стерти з нашого щоден% ня чисте, щире, слово рідної мови: “не лети, метелику” (с. 13). “Шлюб із полином” — глибинне осмислення сутності слова, його дієвості, первовічності вагомості рідної мови, життя в тогочасній системі речей поза логікою Божого й людського буття: “Перенести тягар на отерплому відчаї... / Свою дорогу самотності / до ласки мовчання”... (с. 186). Полин гіркий, полин лікувальний, боже дерево, або чорнобильник, євшан (степовий запашний полин)... Багата Україна лікувальними травами, митцями слова, які словом і лікують, і воюють — на сторожі народу в минулому й сьогоденні вони поставили Слово і життя своє поклали на кін боротьби, щоб запанувала “В своїй хаті своя й правда”. А що ж приховане за цим звідомленням: І засурмив третій Ангол, і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала трети% на води, як полин, і багато з людей повмира% ли з води, бо згіркла вона... Об’явлення Івана Богослова 8:10—11 Думки полину нашої Ірини — Боже дерево, що плодоносить правдою і тільки правдою, бо правдою має думати й жити людина. “На початку було Слово і Слово в Бога було...” Й те Слово, що було в зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить загальна доля... Слово рідної мови, думки гіркого і лікувального полину Ірини Калинець по сей день живлять джерельною водою наші уми, зігрівають наші серця вірою в непереможний поступ українського народу: “Калиновим мостом ночі / переїхав білий кінь” (с. 179), бо ще Олександр Потебня стверджував, “що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова” (І. С. Захара, “Українська філософія”). Вікторія Садова стверджує, що світло поезіі Ірини Калинець осяває нам дорогу, загубленим у темряві. Так воно і є. Темрява пожерла наші серця і душі, затьмила незрячому світові крихтинки розуму, й Україна залишилася сам на сам у боротьбі зі злом: Оце єднання в слові та у крові, оце єднання дай нам днесь! Не просим, Боже, вічної любові, але єднання, що сильніш над смерть... (с. 136). Єднання... В єднанні — наша сила, і слово рідної мови об’єднує народ: “Для Потебні було очевидним, що чуття і свідомість народної єдності є не тільки результат спілкування думки, воно можливе при єдності мови й наявності національної ідеї” (І. С. Захара, “Украінська філософія”). Є в історії людства моменти, коли й мудрість не допомагає, коли навколишній світ не здатний мислити і його дії пульсують або вибухають поза логікою бутття — переважна більшість політиків, громадян послуговуються своїми мізками, щоб рахувати, а не думати: “із цілим світом на один, / із цілим світом на прю...” (с. 139). Думки... Полинова самотність... У пам’яті ожила думка: “Усамітнюються лише сильні; інші ж — привалені самотою” (Багдан Смоляк, “Альпінарій”). Сильно сказано, думано-передумано; тяжко жити й боротися з такими думками в розмислах про тих, хто поклав своє життя на вівтар боротьби за нашу свободу. Сильні самотні, вони ж бо — у шлюбі з самотністю, з полином: О самотносте убога, лжою вічність зар% жавіла, стало сліпо, як отрута, в затуманених очах... ................................................................ Не весілля, а свавілля. Розпочато ночі тризну. Сльози міняться на перли: о моя убога до% ле! (с. 170). Думки поезіі Ірини Калинець омиті сльозою боротьби: “Ще сльоза, як стріла” (с. 187). Піднявши руки до Бога, в безмежнім морі Всесвіту усвідомлюєш, що “На цій землі нема тобі доріг. / І храму для молитви теж немає” (с. 26), бо “життя моє, / в якому я / сльоза лиш!” (с. 27). Сонце ж світить,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин