Презентація · “Справжній масштаб Примаченко виразно мені побачився вже з дистанції пам’яті”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Селянка з Болотні Марія Примаченко
Слово Просвіти, №31 за 2019 рік
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Ч истолиця, задумлива, а тому й небалакуча Марія Оксентіївна спильна міряє поглядом мого звинувачувача, який несподівано приголомшив мене. Марія Оксентіївна, терпляче перечасувавши бурхливий словопотік Григорія Абрамовича, рішуче каже: “Чого це ви на хлопчину напали?! Що він вам поганого зробив?! Не дозволю в моїй хаті на нього нападати!..” Мєстєчкін ураз присмирнів, однак усе дивиться на мене вовком. А я ніяк не можу дорозумітися причини його гніву. Я чув про нього, але ніколи з ним не бачився. Ніде не наступив йому на ногу, а він бештає мене, мовби я вчинив щось погане. Мені заледве двадцять. Я кореспондент київської обласної молодіжної газети “Молода гвардія”. Наївний, пишаюся своїми газетними екзерсисами, вірячи в те, що вони — вже майже класика. Хто з нас не переходив цього стану, коли ти, зелений і бундючний, мов молодий індик, віриш у свою творчу всеможність?! Коли все на світі видається тобі простим і зрозумілим, як табличка множення? Обертаюся поглядом пам’яті на ту мізансцену в хаті Марії Примаченко — і маю двоїсте відчуття. З одного боку, мені соромно за тодішню мою самовпевненість, аз іншого, оживає задавнена, думалося, зовсім забута глибока образа на того миршавенького дядечка, що ні з сього, ні з того накрив мене мокрим рядном. А перед тим усе було так. Я тоді дуже захоплювався так званим наївним народним мистецтвом. Знав імена, біографії і твори Ганни Шостак-Собачко, Тетяни Пати, Марфи Тимченко, Марії Буряк, читав про петриківські розписи, Ніко Піросманішвілі, Никифора Дровняка, Івана Ґенералича, Анрі Руссо. Пробував писати якісь статті про це. І коли в музеї Шевченка відкривалася виставка Марії Примаченко, я, звичайно ж, був там. Уважно переслухав усіх промовців. А потім надрукував у газеті статтю з таким (як потім зрозумілося, геть невигадливим) заголовком: “У дивнім барвосвіті Марії Примаченко”, котрим дуже пишався. Статтю похвалили на редакційній летючці й навіть почепили вирізку з нею на “червоній” дошці. Була в ті — вже глухі для сьогодні — часи така метода підтримувати дух творчої конкуренції в редакційних колективах: визнане за краще опинялося на “червоній” дошці, а професійний брак — на “чорній”. І раптом мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін звинувачує мене в хтозна-яких гріхах. Мовлялечки, є дві теорії, що пояснюють народне малярство, — наша, радянська, і західна. Так-от, нашу, радянську представляє він, а я (сам того анітрохи не відаючи) опинився у фарватері шкідливої західної теорії. Отак усе доктринував цей спритник, намагаючись спопелити мене благородним гнівом, але трохи погамований Марією Овксентіївною, яка спокійно, але рішуче його осадила, він урешті присмирнів. Усе ж таки у своїй хаті Примаченко — головна. І нічого йому зі своїм статутом пхатися в чужий монастир. Якби я не був тоді такий збентежений, то навіть запишався б собою: виявляється, я інтерпретую народне мистецтво в дусі серйозних наукових концепцій, хоч і не маю про них зеленого уявлення! Бо ж геть у тому не едукований. А Григорій Абрамович своїм рентгенно проникливим поглядом прозирнув умій текст і категорично ту особливість діагностував.
Мабуть, я ніколи не здогадався би про справжню причину мєстєчкінових ескапад на мою адресу, бо ж усе там було так архісерйозно аргументовано, а я, жовторотий неофіт газетного писаризму, навіть не підозрював, що є суворий поділ сфер впливу й одчайдушна оборона свого “доступу до приватизованого тіла”. Я вийшов із хати покурить і наткнувся на сина Марії Оксентіївни Федора, якому поскаржився на Мєстєчкіна. І той мені пояснив: Григорій Абрамович просто одганяє мене від матері, як одганяє усіх інших конкурентів. Він, мовляв, не хоче ні з ким ділитися тим, що має. На мій здивований погляд Федір пояснив: Мєстєчкін пише про матір у газетах, а за те забирає в неї кожну третю роботу — в нього вже зібралося на цілий музей. Аж тоді до мене почало дещо доходити. Я, примітивний ідеаліст і романтик, уявити не міг, що цей маститий мистецтвознавець (так він обмовився про себе) славословить видатну мисткиню не через свою філантропійну любов до мистецтва, а ось так, як майже благородний мародер, оббираючи її. До речі, сучасні читачі, певно, не дуже уявляють, що тоді за будь-яку писанину, оприлюднену друком, платили доволі непоганий гонорар. А Григорій Абрамович мав подвійний — якщо не потрійний — зиск. У нього були свої мотиви дбати про славу Марії Примаченко. Росла її слава — росли ціни на її картини. І на ті, котрі стали його власністю. Потім до мене вже доходило: ту або ту картину Примаченко він продав зарубіжному туристові, ще якусь дав як хабар високому чиновникові. Мій колега в “Молодій гвардії” Ярослав Голець, який по шию поринув у тему народного мистецтва і знався чи нез усіма малярами, розповідав мені чимало таких подробиць про столичні приватні колекції і про Мєстєчкінові підприємницькі операції. Але задля справедливості треба сказати: Григорій Абрамович справді багато писав про народних майстрів, і це допомагало їм зміцнитися статусно. Вони — хто більше, хто менше — ставали популярними. Наприкінці шістдесятих і в сімдесятих навіть почалася справжня мода на них. Отож, дбаючи про себе, Мєстєчкін і йому подібні (ясна річ, що він був не один такий) дбали про митців. Було в одному явищі дві користі. Тож є підстави не надто звинувачувати їх за той меркантилізм. Вони також по-своєму служили мистецтву. Чи, принаймні, митцям. Бо сприяли утвердженню й популяризації їхніх імен. Каюсь, я не був великодушним до Григорія Мєстєчкіна. Познайомившися зі мною в такий незвичний спосіб, він унадився до редакції “Молодої гвардії” зі своїми опусами. Тримався зі мною так, ніби йне було в нас отого ексцесу в Болотні, коли він спробував улаштувати мені ідейну екзекуцію, від якої мене оборонила Марія Оксентіївна. Ще й сказала, що буде рада мене у себе бачити. Але повертаюся до опусів професійного мистецтвознавця Мєстєчкіна, котрими він почав мене засипати в “Молодій гвардії”. Я мав можливість жаданої сатисфакції. Оскільки Григорій Абрамович був безнадійно російськомовним, а українською тільки заробляв на хліб і до хліба, то вона в нього була навіть не дерев’яна, а ще гірша. Його речення на папері нагадували купи соломи, скиданої вилами. Речення були і плоскостопі, й із них повсюдно стирчали устюки росіянізмів. Отепер уже я йому велемовно вичитував, тикаючи в усі дивогляди. Він приречено дякував, але щоразу вмудрявся попрохати мене, щоб я “пройшовся по тексту професійною рукою”, а його вдячність буде матеріально відчутна. Я кількаразово відмітав цю тему, і вона незабаром зникла. Майже переписував його твориво, і статі про наших народних майстрів незрідка з’являлися в газеті. І важлива подробиця: саме “Молода гвардія” ініціювала висунення Марії Примаченко на здобуття Державної премії мені Тараса Шевченка. І цю премію було їй присуджено. При цій нагоді треба сказати про особливість того часу, котра чимало чого пояснює. Те, що назвали хрущовською політичною відлигою, тоді ще не скінчилося, хоча вже бралися симптоматичні заморозки. Але ще була сила позитивної інерції. Ще з’являлися книжки реабілітованих Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Ґео Шкурупія, у пресі чимало мовилося про бойчукістів. Ще не позвільняли з роботи україноцентричних істориків Апанович, Компан, Брайчевського, ще друкували сміливих критиків Дзюбу, Світличного, Сверстюка. Ще не вірилося, що незабаром усе це скінчиться. Оригінальний фільм Володимира Савельєва про Марію Примаченко як про до містичного незбагненний український феномен буде заборонено пізніше, бо в ньому пильнувальники за ідеологічною цнотою побачать рецидив українського націо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
