Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · “Вона, певно, й не думала, що її з її картинами чекали всі Рими, Флоренції, Парижі й Лондони”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Всесвіт Анатолія Марчука

Слово Просвіти, №31 за 2019 рік

Пікассо. Мистецтвознавці стверджують, що вона вплинула на Марка Шагала. Майже слава. Принаймні знаність. А потім удома її забули. Вже не було партійного запиту на народні таланти. Не знаю, як тоді жила й чи писала картини Марія Оксентіївна. Знаю лише, що були короткі роки кохання і довгі літа страждання. Тоді, у художніх майстернях, вона закохалася в чоловіка, який одповів їй взаємністю. І ось вона вже носить під серцем їхнього сина. Мають із коханим побратися. Але не встигають офіційно оформити шлюб. Ударила війна. І на її судженого одягають пілотку. Він загинув одразу. Федір народився без батька й не бачив його навіть на фотосвітлині. А Марія Оксентіївна провдовувала весь вік. Тільки картини й зболена її душа. Після смерті мисткині з її дому викрали сімдесят сім картин. Злочин не було розкрито. Федір казав мені про це як про велике горе. І хто посмів би йому заперечити? Марія Примаченко перейшла у пам’ять. Стала дивовижною легендою. Реальність її існування в світі потверджують хіба що картини в музеях світу та завжди доглянута могила на сільському цвинтарі в Болотні. З нею часто зустрічалася, писала про неї статті, робила телепередачі моя добра приятелька — допитлива й талановита Людмила Лисенко. В останні роки Людмила чомусь випала з інформаційного й культурного простору. В “Енциклопедії сучасної України”, де вміщено біографічну довідку про Лисенко, я прочитав, що вона нині мешкає на Хмельниччині (звідки родом) і працює над романом-трилогією про Марію Примаченко “Гріхи в раю”. Хочеться дочекатися цього твору, в котрому, вірю, будуть і генеалогічні “розкопки” Примаченків (а як же інакше?!), і фактографія її життя, що тривало вісімдесят вісім з половиною років. Знаю, що Людмила має багато зафільмованого з буднів загадкової селянки з Болотні. (Подумавши про це, відразу ж згадав її тихий, рівний голос та ще очі Марії Оксентіївни, якій дано нелегку ношу відчувати і все розуміти. Мабуть, нестерпно важко таку ношу втримувати…) Мій друг Володимир Панченко, який не втомлюється їздити Україною в пошуках усіх сакральних місць, добрався й у призабуту нині Болотню, щоб уклонитися там могилі Марії Примаченко та постояти на старому дворищі, котре пам’ятає свою тихомовну господарку та її дбайливі руки. І, слухаючи Володимира, мені подумалось: якби я був поетом, то написав би вірш про жінку, яка народилася і вмерла в своєму селі, обступленому не дуже родючими полями і рідкуватими перелісками. Вона, певно, й не думала, що її з її картинами чекали всі Рими, Флоренції, Парижі й Лондони. Вона була дуже домашньою істотою і неохоче, ба навіть стривожено полишала (тільки кілька разів) село. А її картини вільно полинули в світ. Не випадково ж на полотнах Примаченко — стільки птахів. Бувають — але, певно, рідко — такі парадоксальні долі. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора Проведення пленерів на Макарівщині має давню історію. Їх започаткував батько художника Петро Марчук, який свого часу був директором школи і цікавився образотворчим мистецтвом. З 60-х років він запрошував на них студентів Київського художнього інституту. Кожен такий захід ставав значимою подією у житті району. Ана початку 90-х справу батька продовжив його син Анатолій. Кращі твори, створені під час планерів, лягли в основу Макарівської картинної галереї, колекція якої нині нараховує більше 500 картин. — Я знімаю перед Вами капелюха три рази. Дякую друзям і родичам за те, що вшанували мене своєю присутністю, — зазначив Анатолій Марчук. — У нас вже відбулися майстер-класи для художників-початківців, серед наших гостей є й досвідчені митці. Розпочалося мистецьке свято з молитви за Україну, за її захисників, наших українських воїнів, які охороняють нас, аби ми мали можливість проводити такі заходи. — Ми знаємо багато євангельських притч про талант і про те, як людина його використовує, — підкреслив отець Іван. — Людина має примножувати і оберігати свій талант. Саме таке примноження таланту ми бачимо на виставці Анатолія Марчука. Хочемо побажати йому здоров’я та Божого благословення для всіх тих, хто зображає на полотні і папері красу, яку подарував нам Господь. — Ми живемо у непростий час, коли вирішується не лише наша доля, але й доля наших дітей та онуків, — наголосив отець Павло. — Сьогодні як ніколи важливо зберегти любов до своєї Батьківщини, до рідної землі. Творчість Анатолія Марчука вносить свою лепту в цю справу. Його картини тонко передають красу української землі, рідної природи, всього того, що оточує нас. Всі шість учасників майстер-класу представили присутнім свої нові роботи, створені під час майстер-класу, який проводив Анатолій Петрович. Одна з них цього дня вперше малювала з натури, а інша вже має певний творчий досвід, закінчила Донецьке художнє училище, нині навчається у народного художника України Миколи Гроха. — Як добре, що у нас є такі митці, в яких ми можемо навчатися, — сказала директор Ірпіньської школи академічного малюнку та живопису, співорганізатор майстер-класів Євгенія Харгрі. — Такі майстер-класи маємо проводити і надалі. Це унікальне явище, отримані тут навички не знайдеш в інтернеті. Усіх учасників майстер-класу та поважних гостей, які завітали на виставку, об’єднує не лише мистецтво, в усіх нас є один прекрасний друг — Анатолій Марчук. Вважаю, що всім нам дуже поталанило. — Картини Анатолія Марчука вражають, вони дивовижні, — зізнався директор видавничого центру “Просвіта” Василь Клічак. — Перед нами — маляр-поет. На його полотнах немає людей та їхніх творінь. Натомість він малює те, що є вічним — природу, небеса. У деяких картинах бачимо гармонію, в інших вона порушена. Водних полотнах автор відобразив спокій, в інших — власні хвилювання. Також пан Василь прочитав свої нові вірші. — Зазвичай журналісти полюють за художниками в галереях, в їхніх творчих майстернях, — розповів заслужений журналіст України Сергій Комісаров. — А сьогодні ми мали унікальну нагоду виїхати на природу, побачити це прекрасне село, ці чудові сюжети. Такі події не забуваються ніколи. На жаль сьогодні втрачаються зв’язки між творчими поколіннями. Є визнані майстри, а є молоді хлопці й дівчата, які шукають свій шлях, але їм інколи варто показати напрямок. — Знаю Анатолія Марчука давно, — зізналася член НСХУ Лариса Пуханова. — Ми разом здобували професійну освіту. 1990-го нас прийняли до Спілки художників. З кожним роком зростає його творча майстерність. Я вперше в Козичанці, бачу ці чарівні краєвиди, які надихають його на творчість. Добре, що маємо в Україні такі осередки культури. — Більшість сіл в Україні сьогодні, на жаль, закинуті, — зазначив скульптор і дизайнер, член НСХУ Михайло Дмитрів, який завітав на пленер зі своїм онуком Іванком. — А у Козичанці ми бачимо відродження, це джерельце, що дає заряд. Нещодавно побував у Польщі, там культурою опікуються держава, спонсори, громади, ав нас все відбувається на рівні ентузіазму. Україна багато віків боролася за свою незалежність. Вже 28 років живемо в незалежній державі, але стан культури і мистецтва, на жаль, невтішний. Член НСХУ, лауреат численних мистецьких премій Дмитро Коваль наголосив, що кожна людина, яка стає на шлях митця, повинна ознайомитися з графікою і живописом Анатолія Марчука. Відомий мистецтвознавець Станіслав Бушак підкреслив, що діяльність Анатолія Петровича — приклад того, що одна людина може зробити для свого села, своєї країни. Від жителів Козачанки та Макарівщини майстра привітали родичка Раїса Лазебна, однокласниця Валентина Загребельна-Чемерис, колишній голова Макарівської РДА Анатолій Матвєєв. А пісенний подарунок учасники мистецького свята одержали від Наталії Мірошниченко-Кочуби. Також, аби вшанувати митця, завітали кандидат педагогічних наук Таміла Марчук (одна з ініціаторів заходів), творча родина Василь, Людмила та Андрій Кубаї, скульптор Вадим Жуковський, художниця Тетяна Кугай та ще понад сотню поціновувачів мистецтва. Гості ознайомилися з великою персональною виставкою А. Марчука “Земля із небом гомонить”, яку вже показали у Києві, Чернігові, Каневі, Черкасах, Макарові, а тепер і в рідній Козичанці. Далі шлях експозиції проляже до Білої Церкви та інших українських міст. Поруч з роботами майстра пензля експонувалися вишиті роботи його сестри — Людмили Макаренко-Марчук. У Будинку творчості “Садиба Анатолія Марчука” у селі Козичанка Макарівського району, що на Київщині, відбулася низка мистецьких заходів: майстер-клас з акварельного живопису, два зведені живописні пленери “Козичанка — перлина Полісся” і “Макарів та околиці”, симпозіум скульптури і персональна виставка господаря садиби, які разом злилися у літературно-мистецьке свято.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин