Щоденник · “Україно! Благословенна, могутня і несхибна! Стоїмо гордо і непохитно ми, діти й захисники твої”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Коли говорять гармати, музи мовчать? Чого ж бо!.. Слово має лунати завжди
Слово Просвіти, №31 за 2022 рік
Костянтин СУШКО, м. Запоріжжя
25 лютого Похмуро, тривожно. Гудуть у голові рої всіляких високих і не зовсім філософських сентенцій з приводу того, що сталося й чому, та слід відганяти їх геть. Залишмо усе це на потім. Зараз усе наше зосередилося на хлопцях, які стали на шляху ворога. Зараз – тільки вони! Думка, слово – теє ж діло. Кожним порухом душі, кожним своїм наміром та вчинком маємо сприяти їм, допомагати, хто, як і чим може. Будьмо!
12 березня Молитва за Україну Україно! Рідна, єдина і незмінна! Велична, ніжна, сонцелика… У всеосяжному морі земного буття Господь виокремив тебе незнищенним материком Людяності, Злагоди, Добра й Добробуту! Всевишній залюблено удостоїв тебе життєдайними струменями, якими щедро, невпинно і нестримно наснажуєш ти довкілля, не відаючи і не визнаючи ні часу, ні відстані – на тисячі тисяч літ, на тисячі тисяч верст. Неповторна, благородна, сонцесяйна! Нехай минає лиха година, нехай світліють широкі обрії твої на радість нашу і для свята Життя! Україно! Благословенна, могутня і несхибна! Стоїмо гордо і непохитно ми, діти й захисники твої.
23 березня Наодинці з Хортицею… Чомусь зовсім не думаючи, що зроблю дереву боляче, я потяг до себе тендітну гіллячку, різнув нігтем, відігнув злегка кору й побачив світлозелений беззахисний слиз. Живий! Живий кленок, якого посадив увосени. Перезимував. Тільки тепер схаменувся, що впродовж усієї зими не звертав на деревце жодної уваги, і це мені здалося дивним. Я погладив гіллячку, і теплий доторк кори затримався на моїй долоні на весь день. Навіть тривожний гуркіт – то віддалений, то близький – не так турбував. Ще часто заходять колючі тумани. Ще не повсюди розтав ув улоговинках сніг. Ще вимліває на узбережжі озера льодяне кришиво. Ще немає жодної птахи, окрім тих, що перезимували разом із нами. Ще занадто багато такого, з чого може скластися грудень, з чого можна виліпити січень, що цілком може бути схожим на лютий… Проте самої зими вже нема. Одна особливість присутня в теперішньому часі, яка з голови до ніг видає весну. Лише її, і більше нікого. Світло! Із сонцем та без нього, рано вранці чи пізно увечері. А вже тим паче посеред дня, світло це завжди високе, наявне й розпоряджається воно довкруж усім. На ніч, коли світлу ще доводиться відступати, його змінює запах, який випромінює хвилюючу радість світлої надії. Коли нагрівається пічка, цей запах загострюється, і мені уявляється запах диму, що пливе над розбудженими городами. Я бачу – палять жорстке картопляне бадилля, тріскучі стебла кукурудзи, палять лободу й щирицю, котрі, як із ними не воюй, все ж знайдуть собі куточок, де можна не лише причаїтися від переслідування людей, а й зберегти насіння для продовження свого роду. Усе – з уяви й спогадів. Та я вперто долучаю уявне й згадуване до дня сьогоднішнього, щоб ставало воно дійсністю, попри все. Звісно, райдужними надіями не втішаюся, а лиш стримано вірю: ТАК БУЛО й ТАК МАЄ БУТИ. І враз зазеленіла на кленовій гіллячці брунька! Та не одна, вся гіллячка мовби огорнулася смарагдовим маревом. І я вперше не почув сирени повітряної тривоги. Бентежні звуки торкнулися моїх вух, коли вона уже вщухала... Так захотілося, щоб – назавжди.
18 липня Парк Перемоги, Запоріжжя. На самій околиці парку на лавочці сидить бабуся. У руках книжка. Книжка??? Ошелешений підходжу. Перепрошую. Обережно кажу: – Це така рідкість – побачити сьогодні людину з книжкою в руках, а не зі смартфоном… Що ви читаєте? Не зважаючи на моє вибачення та обережність, бабуся зводить на мене збентежений погляд. – А ось, – перевернула книжечку палітуркою до мене: “Говорите по-немецки”. – Донька забирає до Німеччини, так я оце готуюсь… Примітка. А що ти, дідугане, хотів, щоб бабуся томик Гейне тримала в руках?
*** Алейкою прямують мама і донька. Дівчинка років 4–5 тихенько плаче… – Не плач, Світланко, ось Росія забереться геть, тоді й поїдемо до бабусі. А зараз туди не можна…
*** З гурту дітлахів, що ганяють м’яч на спортмайданчику, долинає: – Ах ти рашист вонючий!..
*** Із гущавини молоденьких ясенів вийшла трійка юнаків. Чорна коробочка в руках одного з них нахабно розносить вусібіч одноманітну “гупаючу”… Ні, не мелодію, а набір звуків. Назустріч дві жінки. Одна з них: – Хлопці, ви б оте вимкнули… Хіба зараз до нього! – Вибачте, – пролунало у відповідь, і вмить запала тиша.
*** За спиною крокують літній чоловік і дві жінки. Чую від однієї: – Таки навідалися? – Та з’їздили ж! Не могла ось так… А там… Хата розламана навпіл, літньої кухні немає, яблуні, наче хтось косою збрив… Лиш пригребиця ціленька. Біженці… Я не міг стриматись: – Даруйте, а ви звідки? – Та з Кам’янського ж! (село за 30 км від Запоріжжя. – К. С.) – готовно і дуже люб’язно відповідає чоловік, як нібито чекав мого запитання. Як начебто хотів, щоб воно пролунало. – І як там? – Немає села… – видихнула жінка й заплакала. Мене ж наче хтось смикає: – А вітряк? – О! – тихенько вигукнули усі трійко мало не в один голос. – Стоїть! Тільки пощипаний і похилився…
20 липня “Нам нєт прєград”! Наслухавшись поздоровлень з приводу власного чергового ювілею, не зайве й самому собі зробити дарунок. Який? Для одного “ізвестного журналіста, путєшествєнніка, пісатєля, краєвєда, етнографа”, кашевара і браконьєралюбітєля вибір практично необмежений. Тож уперед! Куди? Із Запоріжжя – на Балкани! Подалі від охопленої полум’ям жахливої війни нерозважної Батьківщини!!! І все це – після Бучі, Ірпеня, Бородянки… Та навіть після Харкова… Надто – після Волновахи, Маріуполя… Станом на 1 червня 2022 року, коли кількість загиблих юних, маленьких і зовсім крихітних українців досягла числа 339, “ісслєдоватєль” у пошуках грибів мужньо оббігав “крутиє смєрєковиє склони словєнского Похорья”… Наприкінці червня 2022-го, коли тільки офіційна цифра наших воєнних утрат досягала 10 тисяч, “етнограф” зворушливо милувався вкритими лісом вершинами Чорногорії… І – так далі! Ні, “Слава Україні!” тут ні до чого. Хіба що “Vivat!” Бо “етнограф” не лише ретельно фіксує дорогою досі небачене і невідкрите, а й дбає про нас, натхненно викладаючи все на своїй фейсбучній сторінці у супроводі неперевершених світлин! Є “лайкарі”? Аякже! Щоправда, негусто, зате які прізвища, які люди! Я, коли стрів їх під незбагненними “путєвимі замєткамі”, розгубився… Не знав, кому більше заздрити – самому “аткриватєлю” чи тим, хто так жадібно слідкує за його просуванням незвіданими балканськими маршрутами. Знову ж таки – на тлі всього, чим живе зараз наша Вітчизна.
*** …Давньоримський філософ Сенека казав: “Хто всюди – той ніде”. Чи не занадто жорстко? Можливо, але то було колись. У добу меча й щита. Нині, під ракетними обстрілами і без щита, ваші нащадки, пане Луцію, послуговуються набором інших моральних цінностей.
8 серпня Запоріжжя, Парк Перемоги. При вході до парку, з боку трамвайної колії затівається якесь будівництво: купа землі, вимощується плитка, посередині щось оточене металевими щитами. Питаю в одного з робітників: – Даруйте, а що тут буде? – Пам’ятник. – Кому? – Воїнам нашим! – пролунало чітко та ще й із глибокою гідністю. – Нашим захисникам! – додав урочисто другий робітник, біля машини. Ось так! Тільки так! І так би завжди!!!
15 серпня Трійко пташок і сирена. Якби не гомін Набережної, що за спиною, і не гуркіт трамваїв віддалік, попереду, можна подумати, що ти не в місті. Кремезні в’язи, дуби з ясенями й дикими грушами щільно підступилися зусібіч, лишаючи вузеньку стежечку – чом не справжній ліс? Такий він, парк Перемоги в Запоріжжі. І по стежечці, на відстані кількох кроків од тебе, рухається, підплигуючи, горобчик. Ти не спішиш – і він не квапиться, а щось ретельно визбирує між сухими-пресухими, вщент перетертими листочками й трісочками. Неподалік горобчика – синичка. Звісно, сама по собі, а зайнята тим самим, що й горобчик. Пересуваюся ледь помітно, та все ж заважаю обом. Якби не я, пташки копошилися б на одному місці і більше назбирали б собі всього. Але як поправити становище? Першим здогадався горобчик. Він раптом спурхнув і присів на дубову гіллячку, осторонь стежки. Завмер, чекаючи, поки людина пройде? Ну, звичайно ж! І поклопотавсь не лише про себе, а й про сусідку. Сів на гіллячку й одразу: – Ч-чив! Чив-чив! Синичка на стежечці вмить завмерла. Зиркнула на горобчика, а потім на людину і: – Цр-зііть! Цр-зііть! Пурхнула й присіла на другу гіллячку, неподалік горобчика. І тільки я віддалився, обидві птахи опустились на стежину. Звісно, за моєю спиною. І якби ж лише це! Звідки не візьмись – сойка! Приземлилася й собі, акурат за кілька змахів крильми від горобчика й синички. І теж заходилася щось викльовувати. Трійко різних птахів на вузенькій стежині. І всім вистачає місця. Тільки людям на гігантській планеті його бракує… …Завила сирена. Гучно бахнуло. У тім боці, де й кілька днів тому. Ще двічі поспіль бахнуло, наче приглушено. Серце напружилося, чекаючи чергового вибуху, але його не було. І сирена замовкла. Отак би й назавжди.
28 серпня Кінець – один. Лише за часів новітньої іс-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
