Спадщина “Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Василь Сухомлинський: “Сім’я – це джерело, з якого живиться повновода річка держави” Зі спогадів дружини Василя Сухомлинського Ганни Іванівни
Слово Просвіти, №31 за 2022 рік
2 вересня день пам’яті Василя Сухомлинського – видатного українського педагога, який 35 років свого життя присвятив школі, письменника, публіциста, Шевченківського лавреата (1918–1970). “Виховуй у собі Людину – ось що найголовніше, інженером можна стати за п’ять років, учитись на людину треба все життя”, – Василь Сухомлинський. Твори Сухомлинського, його спадщина вивчається в провідних університетах Європи, окремі статті та уривки з фундаментальних праць друкуються в педагогічних часописах багатьох країн світу. Народився майбутній педагог у селянській родині в с. Василівка (нині Кіровоградщина). Мав двох братів і сестру. Усі стали вчителями української мови і літератури. Василь Сухомлинський закінчив Полтавський педагогічний інститут. Працював учителем. Був багаторічним – з 1947 до 1970 рр. – директором Павлиської середньої школи. У Павлиській школі бували випуски, які повністю вступали до вищих навчальних закладів, склавши успішно вступні іспити. Він активно розвивав вітчизняну педагогіку XX ст. Був людиною з великим серцем, в якому жила любов до рідної землі, чуйність і людяність. “Тато дуже рано вставав і до початку уроків працював над своїми книгами. Писав. Перед заняттями, якщо була добра погода без дощу, він стояв біля воріт школи і дивився, з яким настроєм діти йдуть на уроки. Мав таку звичку. У дощ чи вітер зустрічав дітей у шкільному вестибюлі біля сходів на другий поверх”, – зі спогадів доньки Василя Сухомлинського Ольги.
Шановні читачі! Вашій увазі пропонуються уривки зі спогадів дружини Василя Сухомлинського Ганни (Іванівни), які датуються кінцем 1980-х років. Спогади не мають завершеного характеру, авторка зверталася до написання спогадів час від часу, висвітлюючи події, які закарбувалися в її пам’яті, щось додавала до них, а щось викреслювала. Для цієї публікації відібрано тексти, частина з яких була опублікована в книзі “Спогади про Сухомлинського” (Київ, “Радянська школа”, 1990) в статті “Сила духу і розуму”, яку лише частково можна віднести до такого жанру як спогади. Інші уривки публікуються вперше. Хотілося, щоб, ознайомившись зі спогадами, читачі ближче пізнали особистість Василя Олександровича, відчули особливості і трагізм того часу, який, на жаль, дещо перегукується з нашим сьогоденням. Трохи про Ганну Іванівну (в дівоцтві – Девятова). Народилася в Тамбовській області, закінчила Куйбишевський педагогічний інститут, викладала в педучилищі; в роки Другої світової війни працювала в Народному комісаріаті освіти Удмуртської АРСР на різних посадах. Після приїзду в Україну в 1944 р. чотири роки була директоркою Онуфріївської середньої школи, а потім – вчителькою Павлиської середньої школи, директором якої був Василь Олександрович.
Війна. Все життя країни, народу і кожної людини визначалася нею. Країні, народові важко, скрутно до краю. І життя кожного, за поодинокими винятками, голодне, холодне, сповнене болем і страхом за своїх рідних там, на фронті. І не зважаючи на важкі новини з фронту, в душі впевненість у перемозі, в тому, що вона вже близько. Ми з Василем Олександровичем познайомилися у відрядженні. Доля закинула мене в селище Ува. Потрібно було перевірити скаргу співробітників одного з евакуйованих дитячих будинків (їх багато було під час війни в Удмуртії). І це були переважно не дитячі будинки, а дитячі табори, санаторії, дитячі садки, але тут вони стали дитячими будинками. Скарга була на директора і бухгалтера, на їхні зловживання: діти голодували, були погано одягнені і взуті. У Наркомосі попросили зазирнути в середню школу й перевірити підготовку (це було в липні) до нового навчального року. Велика дерев’яна школа стояла на узгір’ї, була відкрита всім вітрам і не справляла позитивного враження, але внутрішній стан школи змінив оцінку: чистота, порядок, затишок, хоча в цей часі не було дітей. З інспектором райвно ми увійшли до “кабінету” директора школи, який був настільки малий, що в ньому крім столу, двох стільців і маленької шафи нічого не було та й не могло поміститися. В кабінеті було троє чоловіків – незвичне явище для воєнного часу, двоє – молодих, третій – сивий, середнього віку. Якось негоже було бачити цих молодих і з виду здорових чоловіків тут, в глибокому тилу. Наймолодшому з них – середнього зросту, на вигляд 23-24 роки, підтягнутий, в офіцерській формі з дивовижно чистим обличчям, з рум’янцем на щоках, густими темними бровами і великими карими з легким смутком очима. Він і був директором школи. Як з’ясувалося пізніше, всі вони вже пройшли фронт, а двоє з них, наймолодші, були демобілізовані через поранення. Так я познайомилася з Василем Олександровичем. Знову ми зустрілися з ним не скоро. Знайомство наше продовжилося листуванням. З його листів я довідалася, що він з України і ось уже два роки нічого не знає про своїх рідних. Батько і старший брат – комуністи, і він боявся не лише за їхню долю, а й за долю інших членів сім’ї. У листах відчувалася велика любов до свого краю, до рідних місць. Він описував Україну, її широкі, безкраї степи, білі хати, які потопали в зелені вишневих садів, древні кургани – свідки сивої давнини. Писав листи більше українською мовою і тут же перекладав їх російською. Так проявлялася його туга за рідним краєм, рідною мовою. Зміст його листів говорив про освіченість, глибоке знання російської і української літератури. Особисте спілкування ще більше це підтвердило. Найчастіше він звертався до поезії Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, читав напам’ять поеми “Тополя”, “Наймичка”, “Катерина” та інші. […]
На початку січня ми поєднали наші життя. Коли радянські війська звільнили Кіровоградську область, Василь Олександрович побачив на сторінках газети “Комсомольская правда” ім’я танкіста Т. М. Шашла, вчителя з рідних місць, з яким колись вчився в Кременчуцькому педінституті, тільки вони були на різних факультетах. Через газету звернувся до нього з листом і отримав відповідь з радісною звісткою про те, що старший брат Василя Олександровича разом з радянськими військами ввійшов до рідних місць. В лютому 1944 року прийшов лист від брата, в якому той писав, що в липні 1941 року він зі своєю сім’єю, батьком, матір’ю і сестрою евакуювалися до середньої Азії і жили в м. Намангані. Він працював директором школи, дружина – вчителькою, а сестра навчалася в школі, що його не взяли в армію за станом здоров’я (астма). Жили вони в школі. Сповістив і сумну звістку – в евакуації помер батько від хвороби серця. Лист від брата спонукав Василя Олександровича до активної діяльності. Всі його помисли були про повернення на батьківщину. У цей час ЦК партії України відкликав всіх комуністів – українців на батьківщину у звільнені від німців райони. Одержав виклик і Василь Олександрович. […] …На початку березня, числа 3–4, ми виїхали з Іжевська. Дорога була дуже важкою і тривала більше п’яти днів з п’ятьма чи шістьма пересадками в Агризі, Арзамасі, Харкові, Полтаві, Кременчуці. Найважчими були посадки в Агризі й Арзамасі. Були квитки, але потяги були настільки переповнені й ходили так нерегулярно, що ми не могли сісти на них дві доби. І лише пачка грошей (а вони тоді були значно більшого формату, ніж сучасні) допомогла нам залізти в тамбур вагона, де ми стояли години три чи чотири, після цього змогли втиснутися у вагон. Від стелі до підлоги він був набитий людьми. На підлозі, під сидіннями, на багажних полицях сиділи, лежали, стояли пасажири. Люди їхали на підніжках вагонів, на буферах, на даху … Скільки їх загинуло в дорозі! І всі їхали додому, в Україну. Всюди було чути українську мову. Вдень ми приїхали до Харкова. На вокзальній площі (не пам’ятаю, чи був вокзал) стояли покажчики з фанери з назвами напрямків потягів. Ми стали в чергу на Полтаву. Василь пішов дізнаватися, чи буде і коли потяг на Полтаву. Він швидко повернувся з книжечкою М. Коцюбинського, передав її мені й звелів засвоювати українську мову. Повідомив, що потяги тут рухаються тільки вночі, і що ми мусимо просидіти на валізах цілий день. Недалеко від вокзалу був базар, на якому можна було купити варену картоплю, пироги з гарбузом, капустою, картоплею, молоко, ряжанку і навіть сало… Від багатства їжі у нас розбіглися очі, не вірилося, що ось так просто можна було взяти і купити та наїстися досхочу. Коли смеркалося, ми ледве знайшли місце в товарному вагоні. Було тісно, але спокійно. У всіх пасажирів був веселий настрій, чулися жарти, сміх, пісні. …Я уважно прислухалася до мелодійної, яскравої і емоційної мови. Василь, який гостро переживав відсутність рідної мови, говорив то з одним попутником, то з іншим, розпитував про життя при німцях, про боротьбу з окупантами, чи були підпільні організації, партизанські загони… Вранці ми приїхали в Полтаву. Тут також потрібно було чекати ночі. Василь багато мені розповідав про місто своєї юності, про студентські дні, про минуле
Текст підготувала і переклала Ольга СУХОМЛИНСЬКА
Афоризми Василя Сухомлинського - Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе. - Без будь-кого з нас Батьківщина може обійтися, але будь$ хто з нас без Батьківщини – ніщо. - Розніжені й розбещені індивідууми формуються тоді, коли в їхньому житті домінує єдина радість – радість споживання.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
