Розкажу про свого батька · “Час золотою ниткою спогадів залишав земну історію одного життя. Великого і вічного, як Всесвіт”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Птахи опівдні не співають
Слово Просвіти, №31 за 2022 рік
Галина ДАЦЮК, журналістка Птаха прилетіла перед самим ранком. Невидима за сивим туманом, вона раптово стукнула дзьобиком у шибку і полетіла на татову яблуню під вікном. Її несподіваний приліт стривожив, але щебет з яблуневої гілки заспокоїв, як подорожник. Пташка прилетіла і наступного ранку, ізнову, і ще. Через декілька днів я вже виглядала її у світанкових сутінках, щоб разом зустріти сонце. Сто разів перед тим, піднявшись з ліжка, у глухій тривозі, з надією дивилася у вікно: “Пташко, де ти?” І ось її невидимі лапки на склі, і чистий голос заливає сад. – Слава Богу, тату, ранок прийшов... Тато* усміхався синіми очи-
На коні “в яблуках”
ма: ніч пережили, ще один, відпущений небом день попереду. Зранку ми з мамою пірнали у сільські клопоти. Зелений, відполірований сонцем і густими дощами город вимагав уваги. Кури, корова, поросята, діти, кицьки і пес подавали голодні голоси, кожне на свій лад. Життя за вікном пливло, котилося, мукало, гавкало, сміялося, як тисячу літ тому. Бо що, власне, змінилося? А в кімнаті час золотою ниткою спогадів залишав земну історію одного життя. Великого і вічного, як Всесвіт. У цьому був сенс останнього батькового літа. …Хіба він коли-небудь відпочивав? У дитинстві я, наприклад, не підозрювала, що тато часом спить, як усі люди. Як я могла про таке знати, коли жодного разу не бачила його сплячим? Він не ходив, а бігав. Ніколи не засовував руки до кишень, бо вони завше були зайняті справою або щось несли. За своє життя він переніс тонни запчастин і всілякого металу, овочів і зерна, сотні кубометрів дров і тисячі літрів води, посадив сотні дерев і накосив планету сіна. Мій перший етюд у газеті називався “Батькові руки”, і я дуже боялася, щоб тато не звинуватив мене у зайвій видумці. Він прочитав і лише сказав на мою “пісню”: “Руки як руки”. Подивився на них, ніби вперше побачив, трохи здивовано торкнувся шрамів, мозолів… Він не пам’ятав свого батька, бо народився через кілька тижнів після його смерті. У голодному 32-му мій дід Микола Данилович віз зерно “під границю”, очевидно, щоб переправити на схід, в Україну. У дорозі, на фурманці, застудився і невдовзі помер. Голодомор наздогнав нашу родину іна підпольській Волині… Баба Марина сама підняла трьох дрібних дітей, оженила синів, віддала заміж доньку Уляну і залишилася жити з нею. Найменший у родині тато змалку був за господаря. Закінчив семирічку, відслужив три роки армії у далекому Хабаровському краї. Закінчивши Кременецьку школу механізації, сів на комбайн. У районі на той час була створена МТС, яка направляла комбайнерів збирати зерно у найвіддаленіші села. Згодом, коли кожне господарство обзавелося машинно-тракторним парком, батько став працювати у рідному Кордишеві. Тридцять п’ять років – найкращий комбайнер села, району, передовик області. Нагороджений орденами Жовтневої Революції і Трудового Червоного прапора, срібною медаллю ВДНГ Союзу. Для нагороди орденом Леніна були підготовлені всі подання з умовою швиденько вступити в партію. Тато категорично відмовився, як і попередні рази. І залишився без ордена, а ми – без обіцяного владою кольорового телевізора, що був на той час великою розкішшю. Я не знаю, яким чином сформувалося у батька таке загартування, скепсис, неприйняття системи, але ця прямолінійність, “правда в очі начальству”, обстоювання справедливості були його життєвими принципами. І в селі це пам’ятають усі, хто знав тата.
нива були для нього найвищою нагородою й азартом. Він працював так, ніби мав зібрати хліб для цілого світу, – майже без сну. Наприкінці жнивування застібав старий армійський пасок на останню дірочку. Піт, пил, спека в непристосованій для людини кабіні, що нагрівалася, як доменна піч, – від рання до смеркання, часто в несправній машині, що розвалювалася від старості, – ось вона, “екзотика” жнив. Але при цьому віражі і швидкості, які брав батько на горбистому полі, пересіченому ярами, зашкалювали! Його червонобокий СК-4 то виринав, то потопав серед колосся, як невгамовний вітрильник. Для нас з братом жнива – це можливість вибратися на тік, куди зсипалося усе зерно і сушилося на брезентах, а то й просто на асфальті. Гори збіжжя! А на полі, в центрі жнив, – чорне крило батькового чуба, який так і не посивів… Він здавався мені найвищим від усіх. Мене розпирала гордість і власна причетність до його комбайна з зірочками на кабіні, кожна з яких означала сотню тонн зерна, здобуту в “битві за урожай”. Майже як за збиті в бою літаки… І ми з братом були у цьому дійстві не пішаками. Мама хвилювалася, коли тато жнивував, знаючи його азартну вдачу, любов до швидкостей. Відчайдух, він збирав хліб на найнезручніших крутих схилах. Одного разу комбайн (вже “Нива”) перевернувся і звалився на бік. Батько залишився в кабіні, двері заклинило. Коли його визволили, виявилося, що навіть не подряпався. Врятував бункер, повний зерна, який і не дав кабіні зім’ятися. “Спас Господь”, – казав тато. Ще згадував, як багато років тому, коли будували хату, їхав уночі з деревиною, бо не встиг за дня добратися з далекого села. У темряві фура з колодами перевернулася над самим урвищем. Він встиг сплигнути. Розпряг коней, розвантажив підводу, відтягнув її у безпечне місце, запряг коней ізнову завантажив віз. Як йому це вдалося, що за сила ним керувала? Ми вважали тата сильним, він таким і був. Усе вмів зробити до ладу: вистругати, поштукатурити, оббити, змайструвати, припасувати. І зрадіти з того, що зробив. Перший власний дім тато побудував у 23 роки: дерев’яну хату, обмазану глиною, суху й теплу. Їм із мамою так хотілося жити у своїй оселі, що вони перебралися у небілені руді стіни. Коли побудувалися, я ще не ходила. Але й сьогодні впевнена, що пам’ятаю те щастя, яке царювало на перехіщини, так називали у селі новосілля, очевидно, від
У школі механізації, м. Кременець, 1955 р.
“перехідчин”. Як же вони з мамою раділи двом кімнатам, коморі, сіням, подвір’ю і першим щепам майбутнього саду! Під будинок тато вибрав дуже гарне місце, на горбочку, через дорогу — берег з верболозом і вільховим лугом, холодна і чиста річка Шупінька, яка пульсувала джерельцями, скільки текла до Вілії. Трохи далі прямовисно біліли крейдяні гори. Весняна вода вимивала з них гладенькі плескаті камінці, якими мама прикладала кружки на квашеній капусті в кадубах. Ця частина Кордишева звалася Загреблею, і мамі після “села” здавалася кінцем світу. А мені була раєм, як батькові. Його подарунки з райського саду не забути. Раз напередодні Різдва батько пішов у ліс по ялинку. Зібрався раненько, і в обід ми вже почали виглядати його у вікно, а як стало темніти, вибігли на дорогу. Та батько не прийшов і ввечері. За вікном розійшлася хурделиця. У двері рвався вітер, сніг бився в загату. Мама взялася одягати нас. Чому не залишила вдома? Чи то самій страшно було виходити в ніч, чи страшно залишати в негоду дітей одних? Ми брьохалися сніговими кучугурами, ховали обличчя в рукавички і через годину були вже за селом, у Глибокому Яру. Колись тут стояли садиби, але у 50-ті роки господарів силоміць вислали у Сибір як “пособників” бандерівців. Тепер на місцях минулих господарств чорніли одинокі дерева, але і їх за кілька кроків не можна було розрізнити. Десь далеко завили справжні вовки. Мама ще міцніше стисла наші руки. І все одно не зупинилася. Ми, ні з того ні з сього, раптом голосно закричали: “А-у-у-у!” І у відповідь почули: “А-у-у-у!” Це був голос тата, на який ми кинулися маленькою щільною стіною. Він щасливий, білим ведмедем загріб нас утрьох в обійми: “Боже, як ви наважилися на таку дорогу?” За його спиною, на дерев’яних санах, білою гіркою лежала ялинка. Різдвяна зірка! На ходу тато розповів нам історію, яку не забути ніколи. Він
Військова повинність в Хабаровському краї, 1952 р.
довго блукав по лісу у пошуках ялинки. Деякі дерева були надто “голими”, інші – маленькими чи зависокими. А найгарніші шкода було різати. Тато ходив від дерева до дерева, вже й заблукав і тут, раптом! – побачив ось цю, кимось вже зрубану красуню! “А, може, її хтось скинув з неба?” – допитувалися ми з братом. “Так і є!” – вигукнув батько, і ми більше не сумнівалися, що сталося диво. Струсивши надворі сніг, ялинку урочисто занесли до хати. Ця досконала густо-зелена пірамідка, ставши у святому кутку, зайняла пів “великої” кімнати. Рай оселився в хаті! “А якби тебе снігом занесло?” – не вгавала мама. “Вибрався б, я в цих місцях кожну купину знаю”, – з гордістю усміхався тато. Він знав не лише кожну купину, а й кожну стеблину. Заплющу очі й бачу липневу косовицю. Я з сільськими дітьми пасу корів на горбах, де чебрець, материнка, м’ята сягають моїх семилітніх колін! Але немудра корова вперто ігнорує цілющу траву. Їй би в “шкоду”! Підганяю до соковитої галявини і дивлюся з пагорбів униз, на луки, де пашить косовиця. Зо тридцять чоловіків йдуть навскісною лінією від дороги до вільхового лугу. Бачу тата, він попереду. Його бронзові плечі, руки, спина “грають”, рухаючись в такт з широким захватом коси. Змах! Шуркотить трава і пишними вінками лягає в покоси. Я знаю, що ніхто, так як батько, не викосить зеленого берега. І лише після батькової коси трави відростають дужі і високі, як очерет. Якось у час косовиці тато прийшов додому і крикнув ще з порога: “Діти, до мене!”. Тато стояв без сорочки. Зав’язана вузликом, вона тріпалася у татових руках, як жива. “Що там?” Тато розв’язує рукави і звідти вистрибують у нецьки великі карасі. Виявляється, під самим вільховим лугом, де косив різуху, він натрапив на копанку, “яка ходором ходила”. Придивився, аж то риба! Очевидно, навесні, коли луг залила вода, у заглибині причаїлися “вагітні” рибки. Вода пішла, а риб’яча родина залишилася літувати у виїмці аж до косовиці. Тато був частиною загребельської природи, серед якої народився, жив, любив до глибини і вона “йшла йому до рук”. Розвів бджіл. Поставив жовто-сині вулики у садку, засипав кілька міцних родин, передплатив журнал “Бджільництво” і став бджолярем. Ніжно доглядав своїх бджілок, пишався ними! Я ж панічно боялася цих вічних трудівниць, і вони відплачували мені за страх болючими жалами. Влітку я ходила з опухлими щоками. Проте спасівський мед з молодими квашеними огірками розтоплював усі минулі образи.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
