Пишуться вірші... · “Усе зійшлось на промені оцім, мов на шпилі гори під час потопу: добро чи зло? Народ ачи людці? В орду? В Європу?” · с. 10сторінка оригіналу ↗
Наталя СТАРЮК Як дощ іде, то наче й час іде
Слово Просвіти, №31 за 2022 рік
** * Зимо, зосередься на мені, загаси моє палахкотіння, порятуй чи холодом, чи тінню, бо уже несила – до борні. Чую: – Ні.
Зоре, у небеснім курені мліють заколисані гордині. То й моїй провидницькій провині постели – бодай на чужині. Чую: – Ні.
Постели на крайній купині, бо ніщо – Прокрустові тортури над моє зухвале “morituri”, над мої змагання навісні. Чую: – Ні.
Доле, чи сльози моєї смак ти іще спізнала не достоту? А чи мушу кровію і потом Малювати оберегів знак? Чую: Так… 1992
Ніч Це тая ніч, де “NIC” і нічичирк, де можне “ні” чепеликом черкає. Причинні не шукатимуть причин, і каяттям не маритиме Каїн.
Суворий ліс, немов галуззя вен, жене атра’мент до ухвал таємних. Чи нас врятує Древо світове, коли клейноди кинуто, мов крем’ях?
Вже не шукаймо завтра по росі: їх переплавлять конвісари ночі на ґудзики чи то на гребінці, на брязкальця і забавки діточі.
Ото весела розпочнеться гра! Ото уже потішить – розсупонить! Нема ціни Маклаєвим дарам там, де за волю правлено купона.
Терни шукань розібрано на хмиз, добро і зло замішано на тісто. У небі ночі зупинився Віз, – кому та сіль у світі прісних істин!
Хіба вві сні привидиться Тарас, та чи озветься до раба малого? Це тая ніч, де ясен раз у раз силкується здобутися на слово. 1999
Вітер Між нами вітер звільнених незгод, відпущених з припони звинувачень. Поволі розкрутився корогод – пекельних зрушень безневинний зачин.
Між нами вітер і двигтіння сфер, і зсуви істин, й розпад саркофагів. Що з цілим світом станеться тепер, Коли заломлено священний пагін?..
У цьому герці вітер переміг. Розвіяно і щире, і спокревне. Бач, досі схарапуджені дерева Жестикулюють, мов глухонімі. 2003
Осінній промінь Ворожка Осінь – вершниця ясна в шумких шовках і золоті плюмажу. – Скажи, що нам готує далина? – Як промінь ляже.
Осінній промінь – чесний судія. Він світло й тінь різким знакує кресом. – Скажи, ким стане нація моя? – Жебрущим Крезом.
– Прозріння ж дай, грозою пробуди, пекучий встид зішли на душі кволі, що сторожко, неначе до біди, ішли до волі, що кров героїв поміж слізних ляс розводили горілкою і бромом. Скажи ж, ворожко, що чека на нас? Як ляже промінь.
А промінь лезом груди розтина, – на полі бою скальпель без наркозу.
– І що ж тобі відкрила ця війна? – Не люди, – лози
Та ж цить, немилосердний судіє! Нам Осінь – мати, а не сила вража, голубить і жалю не завдає… – Як промінь ляже
Усе зійшлось на промені оцім, мов на шпилі гори під час потопу: добро чи зло? Народ ачи людці? В орду? В Європу?
Вітри вібрують голосами дримб. Зима рихтує крижані пороми. А ми немов звикаємо до гри – Як ляже промінь. 2012
Дощ і Час Як дощ іде, то наче й час іде, бо чутно рух і видно слід квапливий. Дитя й зело радіє молоде. Та бач, літа зацьковують людей, заплескує поля тривала злива.
Дзвенить дзиґар – і громихає грім, і стрілки ламані у полиску булату являють Час. І все, що НА ПОРІ, здригнеться, прочитавши угорі накази і пророцтва циферблата. 2002
Люта війна Стисну’лась хмара, як мівіна, сховався місяць, не зринав. Ой, повій, вітре, на Вкраїну, а бач, повіяла війна.
Те помело, той квач голодний метюрха курявою скреп. Та скуток “рати непреклонной” – лише жалобний чорний креп.
Ба ні, не креп, такий шляхетний, бо ворон очі випива. За те срібняк – в скрадо’к буфетний, І мутно нєбо, ночь мєртва.
Чому ж ви, Пушкін та Булгаков, як двірники при помелі? А той маестро плакав – квакав: – Ми безневинні, ми малі. У хвартухах, де мідні бляхи – Немов жандармські ордени. Чому ж ви поміняли лахи Російських денді записних?
Утім, вам личить, їй же право – Не фрак, не Гоголя шинель. А помело до ран кривавих Чорнозем київський жене. 9 травня 2022
Сад Букети цвіту й осені паліччя – це все мій сад, у сутності один. Так Часом перетворені обличчя – немов незмінні в оптиці родин.
Те дерево подібне до мольберта, у того, наче лава, рамено. А груша прислужилася посмертно, І вичовгано пень її давно.
Таке начиння маю просто неба, таку долівку дощ мені змива. А я, хоча й утомлена ганебно, допоки саду, буду ще жива.
Тут рідні тіні ходять безшелесно, тут яблуня не відає про гріх. Я знаю, що коли усі воскреснуть, мені про це найпершій з піднебесся подасть вістину вартовий горіх 2005
Вітаю. Жду. Пам’яті сина Стасія Я знаю де Ти. Я тебе знайшла не поглядом, а посвітом полотен.
У скра’дку тополиного крила яріє опік викиду – польоту.
У гаптуванні степових стежин проглянули мазки небесно-сині. У каже плесо: “Жінко, не тужи. Щодня вітай безвічну душу сина”.
“Вітаю. Жду”, – так пишуть у листах. “Вітаю. Жду”, – відлунюють пейзажі. І простира крило тополя – птах, бо що моє життя без Тебе важить!
Уже зривається сльози тягар – усе, що припинало і гнітило. Але душа Твоєї не сяга, і заступає темрява світило.
Зарано я зреклася тягарів, То й стелеться повернення верета. А Ти ласкавим поглядом зустрів. “Вітаю. Жду”, – юнак з автопортрета. 26 червня 2013
*** Картаті плахти днів, китайка ярих ранків, коралі – миті, вибійка хвилин.
Стасій Гречаний. Портрет мами
Я знаю, що мій час по-нашому убраний, Веретою поткався долі плин.
Дарма що на мені – то джинси похватніші, то светри, не підхожі до намист, – я знаю, що душа комори має й ніші, А час плекає український хист.
Він шиє і пряде, мережить і гаптує, і в кожній хвилі – посаг нам і шанс. Той Кравчик – Час комусь лиш сіряка готує, комусь – рясних грезетів кунтуша.
Навчалась у Кравця – аж бач, затерпли руки. Та не журюся: дівка беручка. Я знаю, що піду до прадідів на злуку вишивана, в сап’янцях і стрічках. 2005
“Осіння музика” В. Губи О, той смичок заго’стрився, мов спис, – ятрить жалями, щемко докоряє. Замовкніть, струни. Музико, спинись: я вже збагнула, що не гідна раю.
Підсудна я, хоч судді без перук і, замість мантій, у концертних фраках. Вони акорди вироку беруть на горе нам, блукальцям – неборакам.
…Аж тут – пасемце хмар, чи кіс, чи мрій торкнулося ласкаво і прощенно і тихо забриніло угорі, уже не потребуючи крещендо. І все, чого набув і що згубив, розкажеш сам в побожному поклоні. Звучить “Осіння музика” Губи. Смичок цілує тонкострунне лоно 2020
Обличчя-зернятко Асі – Таї Ковальчук
І Є зернятка облич. Довершено-довгасті, зорять у ріллях пам’яті мені, такі по-візантійському сумні, у цьому світі наче передчасні. Та зерня кільчиться очікуванням щастя. На Бога! Звідки?... Тиша і вогні аж там, у живородній глибині, де засів спогадів, де кремені гранчасті, архаїка череп’я і куття. Сама іще не знаю до пуття – омана чи сповіджуване диво. Аж – голос чую: “Сумніви облиш”. Пророче сяйво рис і форми незрадливі – То спалах дум у зернятках облич.
ІІ Обличчя-зерня, зібрана коса, немов звірятко скулене, осіннє. Колись тебе Вермеєр написав з листом голандським, під чужим склепінням, бо ти була ще з-перед того дня, як немовлям озвалася із лона Життя – нове Ідеї постання і вихід до любові на поклони. Уже спадають з крон-рамен хустки, жорстке стебло вінча зоря жоржини. І Ночі День не подає руки, Аби завію не наворожила.
Та раптом ніби зрушує в тобі золотосяйне збіжжя спостережень. І, полишивши статки та торби, ти свіжий шлях слідами помережиш.
Вертаєшся – прозора і тремка, І зерня – наче із нового скутку. І вся снага вугластого “Т.К.” стіка-тіка на перелоги смутку.
І Сміх, і Смуток мають лик єдин, Зорю і Зерня рухає взаємність, Господь тобі, гойдаючи, годив: така високість – і така доземність!
На терезах колуючих тяжінь є решето, що відкида мізерне. О доле, полюби і збережи оце обличчя, це добірне зерня! А я, хоча у світі й відбула, сувій картини разгортаю, Таю: ясне вікно. І сяєво чола. І ти по-голяндерському читаєш. 2000
Любові Голоті Дерева сиві, бо зима, а ти чорнява та хороша. І порохами не займа тебе замріяний Мірошник.
Він бачить Маківку ярку’, що бо-зна як жива постала із бойовиська на току, з шеретувальної потали.
І все те збіжжя вікове її на персть не стеребило. Хто звіда, словом хто назве пелюстки макової силу?
Мірошник зиму наслуха, в долонях яру квітку люляй несе до Хати з-понад хат, Де Слово комина малює: – Ти знаєш всіх на імена. Від них у цілім світі лунко.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
