Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Портрет художника · “Ось про що, зрештою, картина: про фатально поверхове сприйняття подій, про неготовність до одностайного чину”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Картина у спадок», с. 11

Картина у спадок

Слово Просвіти, №31 за 2022 рік

Закінчення. Початок на стор. 11 головному, сувора щирість побратимства обіцятимуть успіх. Тож уже в тих Стасових роботах зазвучали нотки полеміки до нового мистецького офіціозу, що виявився тоді в урочистій святковості зображень, декоративній формалізованості міфу: адже “не пора” було заспокоюватися, мліти в ейфорії звершеної революції. І мій художник, який фізично гостро відчував долученість до історичної минувшини, розпочав новий період у своїй творчості: постали його картини-застереження. Перша з них – “Ява комети запорожцям та Богданові Хмельницькому під час перебування його на Січі”. Стас уявив, як то було, прочитавши, у “Літописі” Самійла Величка про горішній знак “пришестя гніву Божого обом, польському й козацько-руському народам” напередодні визвольної війни – і переможної, і гіркої у фатальних наслідках Переяслава. Наступного року син відтворив “Епізод Уманської різанини” – візію Коліївщини крізь факт одного вбивства: “Галайда” позбавляє життя “брата-ворога”, але і сам він уже – мов живий мрець. Довкіл розбігаються люди, ніби розпадається всесвіт. Далекий від пацифізму, Стас, проте, дуже вболівав за те, аби визвольний рух не перетворювався на “епізоди різанини”, вибухові реакції самознищення. Вступивши до Київської академії образотворчого мистецтва та архітектури, Стасій Гречаний намалює останню свою картину-застереження “А правда наша п’яна спить” – про кінець Запорозької Січі, про останній день її існування, коли неподалік уже стовбичить чорна лава Текелієвих душогубів, а січове товариство п’є собі, гуляє, не ймучи віри в те, що “брати-християни” з Московії здатні позбавити їх фортуни-надії й самого життя “А тим часом стародавню Січ розруйнували”. Так ще багато років тому мій дорогий митець на правах рідної крові, щирого болю картав наш люд за легковірність, за щоденну побутову безвідповідальність, яка зрештою породжує привид національної руїни. Стаса якось особисто ображала надмірна довіра до північного сусіди, інерційне схиляння перед російськими авторитетами (хоча дуже любив поезію М. Лермонтова, переймався філософськими ідеями Даниїла Андреєва). Ось ніби поруч чую синів голос, що промовляє: “Ми не робимо висновків з очевидного”. На жаль, юнак не дожив до третього тисячоліття, до Української Революції гідності, коли необхідність рішучого національного вибору постала в усій запізнілій ОЧЕВИДНОСТІ… А тоді, 1996 року, дев’ятнадцятилітній Стас заходився біля дипломної роботи в училищі як головної своєї картини. На незвичайність творчого заряду заносилося вже тоді, як Стас розпочав виготовлення підрамка. Мовчки, пішки він зносив до класу-майстерні з крамниць та базарів блоки ДВП, дебелі дошки для каркасу і перетинок (усе, що він робив власними майстровитими руками, робив “навіки”, як сам іронізував, але в тому була правда). Там-таки, у стінах училища, зробив велику масивну конструкцію – сказати б, тверде плато до малювання (готова картина – 228х210). Між тим, ще тривали розробки ескізів, варіантів утілення “Страти…”. Наприклад, один з них являв шалений танок Петрових катів над купками зраненої людської плоті, мов гайвороння над падлом. Ескіз справляє сильне враження, але Стас сприймав це лише як емоційне налаштування: такому образові бракувало авторських суджень, думки не лише про чужинців, але й про своїх, що “не роблять висновків з очевидного”. І постала драбина на ешафот, де чинено кару, – декорація до останнього акту з життя двох змовників… Генеральний суддя Кочубей та полковник Іскра написали таємний донос на Івана Мазепу, аби вислужитися перед російським царем. Та сталося так, що від тих-таки московських зверхників мусили самі прийняти смерть. То відбувалося спекотної липневої пори 1708 року, але не “станом дня”, не світловими нюансами переймався мій митець. Жодна постать, так само, як споруда ешафоту, не відкидає тіні: усе існує в очудненому середовищі, де важать лише межі життє-смертного вибору. Та при цім геть немає метафізичної абстрактності, холодної умоглядності, – картина сповнена руху, двигтіння-дихання. Той рух майстерно зорганізовано всередині “кадру”: знеможеного Іскру тягнуть східцями нагору, а тої самої миті на помості уже розпинають Кочубея. Тут же усе вершиться водночас: хапають, читають вирок, заносять меча. І що вище до помосту ешафота, то гострішими стають форми, бездушнішими — рухи, схематичнішою – пластика. Гострі багнети, вугласті заломи рук, діють-бо не люди – заведені автомати. За мить Кочубеєві відітнуть голову, але тримає його мовби ВЖЕ безголовий крук “з гнізда Петрового”. Самі щаблі драбини, вирішені умовно, радше викреслені, аніж намальовані, лякають своєю невблаганною регулярністю. Стрімке перспективне скорочення уподібнює перебіг щаблів до ланок конвеєра. Згадаймо: “конвеєром” в’язні енкаведистських застінків уже в ХХ столітті називали безперервні допити-тортурування. Та бачте, ще на світанку століття вісімнадцятого вже діє відлагоджений механізм московитської катівні. Жаска чортопхайка пригриміла в Україну. Чи достоту усвідомлюють хитромудрі Кочубей та Іскра ”в останню тяжкую минуту”, до якої пекельної сили апелювали, надсилаючи цареві свої доноси? Чи “роблять висновки з очевидного” свідки страти? Але про них дещо згодом. Спершу ж про трійко АНТИ-героїв у центрі композиції. Безживним кавалком простягається тіло напівоголеного Іскри. Руки розкинуто, як крила, але вже не з власної волі: за руки катам зручніше тягти його на кривавий поміст. Усе вже скінчено: нема вороття з “конвеєра”, не має бути в нас і жалю до зрадника, а проте щемкими тональними сполуками, виразно анатомічно позначеною ЗІМ’ЯТІСТЮ торса утілено спалахи болю чи то разючість останнього страшного прозріння. Пропав чоловік, занапастивши душу, а круки – запеклі “брати” зжеруть його тіло, як відпрацьований “витратний матеріал”. У найвищому куті цього умовного трикутника – петровський москаль. Вражає цей “салдацький патрет”: як точно, як вичерпно схарактеризував мій юнак вражу силу! Здається, ще й досі не явлено чогось подібного в українському малярстві. А то ж був іще 1996 рік. Профіль тупо зверхнього, сизоликого, здеградованого з безнастанних перепоїв холопа, диявольського додатка до драбини-конвеєра. Озвучити цей портрет міг би хіба сучасний російський “шансон”. З лівого боку засудженого тягне “людина-спина”, наш понуро-упокорений краянин, один з безіменних, безвільних виконавців. (І вдруге постане лиховісна людина-спина в останній Стасовій картині “А наша правда п’яна спить”: чапітиме на постаменті-діжці, припрошуватиме до розваг з частуванням – друга чи ворога, чи самого чорта – то вже байдуже). Біжать догори щаблі драбини-“конвеєра”, скородять тіло зрадливого полковника, а в пам’яті нам зринає Шевченкове: “За що скородили списами московські ребра?” Забундючилися, запрагли влади ціною Вітчизни, перемудрили самих себе, тим часом “московські ребра” зміцніли, ще й породили свою брутальну модель – оцю ребристу дорогу до “лобного мєста”. Що ж-то тріпоче, вібрує, здригається обабіч хідників? Наче дві в’юнкі кольорові лиштви – юрмисько козаків та посполитства: хтось бідкається, хтось лукаво мудрує, й собі наміряючи гетьманську шапку: мовляв, я б діяв хитріше; хтось голосить, а хтось здіймає п’ястуки у непевному пориванні. Але не спиняється біг чорних щаблів: бездушна механічна активність перемагає порухи невиробленої людської волі. Ось про що, зрештою, картина: про фатально поверхове сприйняття подій, про неготовність до одностайного чину, про розпад єдиної сили – відпірності, а ще – про передчуття трагедій, усім тим спричинених (у погляді, у постаті матері з дитям праворуч). Згадую неповторні Стасові інтонації, які щораз глибше розкривали суть слова – поняття “НАЇВНІСТЬ”: то по-синівському лагідно і прощенно, то гаряче-полемічно, ато гірко та скрушно він вимовляв те слово, як етнодіагноз та й заходжувався лікувати

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин