Суспільство · “Національна культура в нинішні трагедійні й водночас надзвичайно героїчні часи є нашою найпотужнішою зброєю”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Український ідеал: невирвані сторінки історії», с. 1
Український ідеал: невирвані сторінки історії
Слово Просвіти, №31 за 2022 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
раїнців навіть “Немає поля, то буде воля”. А з нею й Перемога! Ось у такі тривожні дні Вересня продовжується “фейсбук війни”, нагадуючи про вирвані сторінки життя, про нашу боротьбу за власну Гідність і Державність, вселяючи віру, що все буде Україна.
1 вересня. Не пригадую більш тривожного, зболеного, нетрадиційного Першовересня. Моzковська орда людиновбивць відібрала радість початку нового 2022/2023 навчального року в багатьох українських дітей. З 12,9 тис. закладів загальної середньої освіти лише в кожному третьому (близько 3,5 тис.) здійснюватиметься процес очно, в 3,8 тис. – у змішаному режимі. Але найжахливіше – понад тисячу вбитих і покалічених дітей від рук кремлівських катів-“асвабадітєлєй”: загинули 379 дітей, отримали поранення понад 735 дітей. Безвісти пропали понад 230 дітей. На 1 вересня в Україні обстрілами рашистів пошкоджені 2211 закладів освіти, 230 із них повністю зруйновані. Знищено багато бібліотек, університетських корпусів, музеїв, театрів, культурних центрів та установ. На окупованих територіях повністю заборонено українську мову, літературу, історію, культуру. Учнів та дошкільнят насильно змушують навчатися за освітніми стандартами “руzького міра”. Лише в Харківській області пошкоджено та зруйновано 210 шкіл, більше ста – у Харкові. У Салтівському районі Харкова таких понад 70% навчальних закладів. В Одеській області внаслідок ракетних ударів ворога пошкоджено 17 навчальних закладів, з яких два заклади дошкільної, вісім – загальної середньої освіти, три заклади позашкільної освіти, один дитячий будинок, два заклади професійної та професійної вищої освіти. З регіону виїхали майже 55 тисяч (!) школярів, з них 39480 – за кордон. Не осягнути, не осмислити здоровій людині цього небаченого варварства ХХІ століття. Війна дикобразів проти дитини, школи, людяності, земного щастя й людської радості. Очевидно, Бог не наділив здатністю цю рашистську сарану навіть усвідомлювати скоєне зло. Так, як колись неспроможний був розуміти це і римський вандал, вдершись до міста, вбиваючи великого Вченого-Просвітника Архімеда, коли той якраз розв’язував складну математичну задачу, креслячи на піску. Однак Архімед та його вчення є вічними. Його пам’ятають, шанують, ним живуть, а здичавілі людоїди-монстри стираються в попіл, ідуть у забуття й невідомість. Так буде і з нинішніми вбивцями-моz- ковитами, що намагаються глумливо відібрати радість і першовересневі надії в українських дітей. Не вийде, бусурмане! Україна здолає твою похітливість, ненажерність, ненависність. Переможемо заради своїх дітей, які знову будуть радіти, коли ластівки зводитимуть гнізда під дахами їх рідних Шкіл. В Україні!
3 вересня. Головний світовий терорист, нацист путін 1 вересня “зустрівся” зі школярами в Калінінграді (правильно Кенігсберг). Кривавий диктатор, “історик-путлєр” дав першовересневий “майстер-клас” під назвою “розмова про важливе” для “калінінградських” першачків з української історії, белькочучи вкотре, що Україна ніколи не мала власної державності, виліплюючи з них чергових зомбованих “асвабадітєлєй”. Навіжений імперець бурчав, що “не лише діти, а навіть багато дорослих, судячи з усього, не знають, що Україна ніколи не мала своєї державності до утворення Радянського Союзу. Не було такої держави”.
Бо після революції 1917 року, продовжував кремлівський узурпатор, більшовики віддали Україні “велику частину історичних російських територій, включаючи Донбас”. І зараз їхня армія захищає роzію. А місія наших солдатів (ЗАГАРБНИКІВ!!!), ополченців Донбасу – війну припинити, захистити людей, мешканців Донбасу і саму роzію. Цинізм, брехня та абсурд непомірних масштабів, “досконаліших” від гітлер-геббельсівського маячення. Очевидно, що ця брехня не варта ніякої публічної дискусії. І все-таки треба нагадати цим кагебістським “усезнайкам” про деякі факти їхньої справжньої болотяної передісторії. 1. Літописці згадують, коли Київ часів ХІ століття був культурнішим і багатшим за Париж та Лондон, тодішні дикі моzковські племена (чудь, водь, ям, чухна, пєрмь, мокша, мєщєра, єрся, самоядь, югра та інші) не мали жодної уяви про закони, мораль, державність, а їли сире м’ясо та не знали землеробства. 2. Коли Праукраїна тісно співпрацювала, торгувала з культурним світом – від
Греції до Індії, то предки нинішніх путіністів у північній моzковщині ще в ХІХ столітті носили дикунський “одяг” (клапоть шкіри з діркою на голову), такий, який свого часу (понад 6 тисяч років тому) носили мавполюди (П. Штепа “Московство”). 3. Ще в ХІ віці, пише Іван Огієнко в “Українській культурі” (1918), Український народ витворив своє оригінальне право, а збірник законів під назвою “Руська Правда” (як і “Требник” Петра Могили) були використані московськими царями аж у ХVІІ столітті для “своїх” “Кормчої” (1650) та “Уложенія” (1649). 4. Навіть московські археологи та історики писали пізніше, що на моzковщині не знайдено жодної слов’янської могили чи кургану, а “в жилах московського народу тече не менше 80% фіно-татарської крові” (А. Спіцин, М. Покровський). Тим самим нагадуючи історику-коротуну звідки пішла Руська земля. 5. М. Костомаров у “Русскій історії…” описує страшну безпросвітність москви і в житті церкви, згадуючи розповідь новгородського архієпископа, навченого і присланого з Києва: “Приведуть мені мужика на посвяту (в священники); я даю йому читати апостола, а він і ступити не вміє; я дам йому псалтира, а він і тут насилу бреде. Я вижену, а на мене скаржаться. Земля, кажуть такая; не можемо роздобути людини, щоб грамоти шупила…”. Як пише Огієнко, на моzковщині було обмаль шкіл, а на науку поглядали завжди скоса, “вважали її за діаволів плід”. Зате надмірно “обожнювали” брехню. І ця сатанинська “чеснота” передалась у спадок цьому “глубінному” народу. Однак чому ж дивуватися. Адже “моzква” з фінської означає “каламутна вода”, “каламуть”. 6. Варто путінським ідеологам та його пропагандистам з “чорним піднебінням” визнати, нарешті, що моzковщина виплодилася як напівсамостійна “держава” з Татарії і прозивалася вона не інакше, як “руzькій улус”. Недарма їхні історики: Кармазін (татарин), Ключевський, Покровський, що “творили” у ХVІІІ–ХХ ст., стверджували, що близько 60% “провідної верстви” москвинів були татарського походження. І як не старалися наші духовні навчителі з Києва, Острога, Чернігова вчити справно їх релігійних канонів, однак моzковити вперто продовжували “молитися” в церквах в одягнутих на голову шапках аж до 1651 року. А сама “ідея” загарбувати й пригноблювати весь світ видумана не московськими царями-псарями, а передана (як ганебний спадок) кремлю та моzковитам монголо-татарськими нащадками Чингісхана. А в суміші з доморощеним чорносотенством та нацизмом і було отримано ідеологію рашизму й людиноненависництва. Цим і “животіє” сьогоднішня роzія. Тому нехай вони, моzковити, а не ми, Українці, відшукують у болотах та пустелях свою “істинную” історію. А ще – хай прискіпливіше читають “своєго” алєксандра блока, який про них написав: Да, азиаты – мы, с роскосыми и жадными очами! Справді, жадібні, загребущі, зажерливі й брехливі. Однак не довго бачитимуть ці злії очі, бо невдовзі таки наїдяться та вдавляться Українською Землею. І тоді настане Божа правда! Україна вбереже свої національні Ідеали та зміцнить національну Ідею.
11 серпня. Думки, ідеали Великих Українців для сьогодення. Вони перегукуються з часом, подіями і надіями. У часовому просторі ідеї вимірюються століттями, однак від цього не втрачається їх значущість, чутливість і правдивість. Ще наприкінці 1920-х років Дмитро Донцов (“За землю і море”) майже пророче зазначив: “У нащадків має прокинутися свідомість великости завдань, що стояли перед Мазепою і стоять перед нами. Не “за землю і волю”, а “за землю і море”. Бо нема самостійности без моря, нема моря без самостійности. Хто панує у Криму, той панує в Україні, навіть незалежній… Як нема правдивої самостійности без посідання берегів, так нема і “моря” без “землі”. Отож за нами велика українська традиція, що опиралася на Княжу добу Олега, Святослава, Ігоря зі щитами на царгородській брамі; Козаччини з державою Хмельницького, коли в “Синопі розпалювалася козацькая люлька та чайками перелітали Чорне море, аби здобути його собі, а Сірко Крим для України здобував”; Мазепа, який бився з навіженим пьотром не тільки “за землю”, але й “продовжував українську традицію опанування “рідного моря”; герої 1917–1920 років, що боролися не тільки за Київ, а й за Одесу та Крим. Практика 31-го року нашої Незалежности показала, що визволення моря не може здійснитися, коли в Севастополі буде “дозволено” бовваніти чужинським прапорам, орендувати “море”, утверджувати фальшивий лозунг “навіки разом”, що став облудою та новітньою колонізацією. Мабуть, забули, не читали, зігнорували (передусім наші очільники) застереження Донцова, які так і не стали тоді для них орієнтиром правди. Адже він стверджував, що “боротьба за незалежність України, як і за Чорне море, під чужими прапорами буде лише марним проливанням крови “не за Україну, а за її ката”. Сьогодні, коли йде війна з клятою моz- ковією, ми знову навертаємо до давніх істин, що святую Волю можна здобути лише “з поля і з моря”. Тому й кожна наша перемога на морі (знищення крейсера “моz- ква”, вибивання орків з острова Зміїний чи вогнева “бавовна” для морської авіації рашистів на летовищі в Саках, на боєскладах Джанкоя) є нагадуванням для сучасників про правдиві Ідеали національних Просвітників, які сповідували вічну (історично справедливу!) цінність – “немає самостійности без морських берегів, немає української “землі” без “моря”. Але ця віковічна мрія, політичний і духовний ідеал Української Державности остаточно зможуть утвердитися тоді, коли Народ сформує себе як освічений, свідомий, націєкультурний організм, що знає й пошановує своє історичне місце та бореться за нього. Саме тому Іван Дзюба в роботі “Національна культура як чинник майбуття України” напише: “…Хочу наголосити свою давню й незмінну тезу про те, що майбуття України вирішуватиметься у сфері культури”. Справді, національна культура в нинішні трагедійні й водночас надзвичайно героїчні часи є нашою найпотужнішою зброєю. І хоча ворог-моzковит всілякими звірствами й неправдами намагається не тільки фізично, але й культурно, ідеологічно, світоглядно вигубити українство, “затемнити українську суспільно-політичну думку й відвернути від національного ідеалу”, однак стає очевидною і доконаною істина, що майбутнє України з її Національною Культурою. Тоді Україна, з вірою в СЕ- БЕ, є непереможною. Культура – наш духовний резервуар, з якого черпає силу український мілітарний ренесанс, твориться Дух Українського Воїна. Цей всеперемагаючий гін до національної культури безперестану зрощували славні сини України як у дні її злетів, так ів часи падінь та поневірянь. Згадаймо таких, як Микола Зеров. Поет і Борець. Один з найвідданіших поборників національного і європейського культурного життя Українського Народу. Звитяжний, мужній і вірний собі. Бо, завершуючи своє земне життя, скалічене моzковськими катами, в північному концтаборі, Зеров-Поет, Зеров-Духівник, Зеров-Воїн до останніх днів своїх перекладав Вергілієву “Енеїду”. Славлячи Волю і вірячи в щасливу Долю рідного Народу. То хіба можна перемогти Народ, який здатен народжувати таких Поетів, Будителів, Творців, Воїнів, що ніколи не розмінювали СВОБОДУ на “хлібоїдщину”? Бо лише плебей “любить більше хліб, ніж свободу”, казав Руссо. Адже втративши її, людина позбавляється врешті-решт і хліба. Благо, що ідеї не вмирають, як і їхні творці, що билися за них. Вони тільки перетворюються на наші національні та бойові гасла, об’єднані в закличне і величне – “СЛАВА УКРАЇНІ!”.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
