Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний спадок · “Чи міг я подумати, що, перебуваючи за 2600 км від дому, я почую мелодію, що так чи інакше крокує зі мною поруч від дня народження”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Нерозлучні з Україною

Слово Просвіти, №31 за 2023 рік

Починалося з колискової Пісню на слова Михайла Петренка “Дивлюсь я на небо” знаю з дитинства. Іноді мені здається, що вона увійшла в свідомість разом із маминими колисковими, тому, мабуть, і була об’єктом мого світосприйняття з раннього дитинства. Але про все по порядку. У 1946 році моя тітка, а згодом і хрещена мати, Мандрика Олександра Григорівна, повернулася з Німеччини, куди була примусово вивезена фашистськими окупантами у 1942 році як “остарбайтер”. Їх звільнили від поневірянь на чужині американські війська. А тому поверталися на Батьківщину через Францію морем до Одеси, а вже звідти потягом до Лозової і Барвінкового. У рідну хату в Надеждівці привезла з собою диковинку – патефон і кілька платівок. На той час повернувся з війни і її брат (мій майбутній тато), Мандрика Іван Григорович. Повернувся інвалідом другої групи, невдовзі одружився з дівчиною з тієї ж вулиці, Скляровою Галиною Трохимівною. А в 1947 році появився на світ і я. Рік був голодним, а тому, як мені потім розповідали мама і бабуся, Неоніла Климівна, я часто плакав, бо у мами не вистачало молока. Мама і тато працювали в колгоспі. Отож мене часто залишали вдома з бабусею і тіткою, яка тоді навчалася в педучилищі. І щоб якось утихомирювати мій плач, остання заводила патефона й ставила платівки з піснями. Серед них була й пісня “Дивлюсь я на небо”. Під неї, як казали мої няньки, я найчастіше і заспокоювався. Ця платівка, яка вже не грала, ще довго зберігалася в домашньому архіві. Тому я й досі пам’ятаю її чорну наклейку, де було написано, що виготовлена вона в 1910 році на фірмі грамзапису “Пате” полтавчанином Тимофієм Піддубним. Вже згодом, коли тато став працювати завідувачем у Надеждівському клубі, збудованому ще до війни за кошти місцевого колгоспу, патефон з’явився і в цьому культосвітньому закладі. А на початку 60-х років минулого століття тато з мамою збудували власну хату. І першим значимим придбанням був патефон. Звичайно ж, і вдома, і в клубі були платівки з улюбленою сімейною піснею “Дивлюсь я на небо”, випущені Апрелєвським заводом грамплатівок. На одній з них була наклейка з написом “Українська народна пісня. Обробка О. Чишина. К. М. Лаптєв, Н. Г. Вольтер (ф-но)”. Ще на одній платівці цього ж заводу читаємо: “Дивлюсь я на небо”, українська народна пісня, Андрій Іванов, ансамбль народних інструментів під керівництвом М. Некрасова”. Ця пісня в нашому селі звучала з динаміків у клубі, коли туди приїздила кінопересувка. А пізніше програвалася на стаціонарному підсилювачі перед будь-яким клубним заходом. Тому й не дивно, що ця пісня стала візитівкою колективу художньої самодіяльності. Деякий час вважалося, що слова до цієї пісні написав Т. Г. Шевченко. А тому на одному з районних оглядів до Шевченківських днів клубному хору за виконання пісні “Дивлюсь яна небо” було присуджено перше місце. Співали “остарбайтери” Зі сцени Надеждівського клубу вперше прозвучала пісня “Дивлюсь я на небо” у жіночому виконанні. Це були вчорашні школярі Надеждівської семирічки Лідія Запорожченко та Валентина Яриза. Для Валентини пісня стала професією. А дорогу до Харківського музичного училища їй проклала вищезгадана пісня, виконання якої було відшліфовано на сільській аматорській сцені. Керував ансамблем і акомпанував їм Василь – талановитий баяніст із Надеждівки. Чи мав він якусь музичну освіту, не знаю. Пам’ятаю тільки, що, будучи незрячим через нещасний випадок, він виписував по пошті ноти популярних пісень, музичні журнали, набрані й віддруковані спеціальним шрифтом. Про Лідію Запорожченко писала районна газета “Правда Барвінківщини” (на жаль, на вирізці з часопису немає ні номеру, ні дати): “Її голос паралізує все твоє єство, голос сильний, який йде з глибини душі. Ця надеждівська пташка із солов’їним голосом і характером задерикуватого дівчиська. Та водночас це сильна і рішуча жінка, яка пережила голод, злидні, інші життєві випробування. Вона у розмові якось сказала, що у житті все зводиться до любові. Також Лідія якось згадувала, як будучи дуже хворою, виходила на сцену: “Побачивши переповнену глядачами залу, я забула про біль, про страх впасти, що взагалі мені може щось перешкодити вийти співати “Дивлюсь я на небо”. І я співала, дивлячись в уявне небо, відчуваючи себе вільним соколом, на повний голос і для повного залу шанувальників української народної пісні. І зал був також зі мною з думками про небо, про непокірного птаха”. Основи колективу художньої самодіяльності клубу складали вчителі й старшокласники семирічної школи, серед яких була і моя тітка, вчителька. З її щоденника, який вона вела у вигнанні, дізнався, що пісня “Дивлюсь я на небо” допомагала нашим “остарбайтерам” у найтяжчі хвилини життя. Вони на мотив цієї мелодії виконували свою, дещо перефразовану пісню “Дивлюсь я на небо і пісню співаю, Чому я не вдома, Чому в чужім краї?”. А ще мені стало відомо, що після їх звільнення у 1945 році американськими військами, знання українських народних пісень допомогло їм витримати довгу дорогу додому – вони заробляли своїми концертами у місцях пересадок. У щоденнику відзначено, що пісня “Дивлюсь яна небо” користувалася великою популярністю серед іноземних і своїх слухачів. Під небом Ліхтенштейну Якось, прогулюючись вулицями в м. Вадуц, в одному з кварталів почув звук гри на акордеоні. Для цієї пори року вулична музика була трохи незвичною. Як-не-як, а була вже друга половина січня, хоча термометр показував +7. На звук мелодії пішов і я. Звучала в основному інструментальна музика. Перехожих було мало, але кілька чоловік, притишивши ходу, слухали музику у віртуозному виконанні акордеоніста. Інструмент у його руках то плакав, то сміявся, то запрошував до танку. Музиканту було десь за 60. Охайно одягнений чоловік у грі неначе зливався зі своїм акордеоном, що мовби радів від професійної гри останнього. Біля музиканта стояла піалка, явно запрошуючи перехожих віддячити за гру якоюсь монетою. Вирішив і я подякувати людині за подаровані хвилини розради на чужині. Кинувши монети, знову відійшов трохи вбік, почувши вслід звичне “Данке” (дякую). А через деякий час побачив, як той жестом когось запрошував підійти ближче. Упевнившись, що поруч немає нікого, зрозумів, що те запрошення стосується саме мене, підійшов. Він щось говорив німецькою. З усього зрозумів лише, що він запитував, яку б мелодію я хотів почути. Довелося напружитися й поганою німецькою впереміж із жестами сказати, що я з України, разом із сестрою вже дев’ять місяців живемо в цій країні, яка гостинно прихистила біженців. Почувши слово “Україна”, музикант знову взяв у руки акордеон – і для мене зазвучала мелодія пісні “Дивлюсь я на небо”. Я підняв голову, а в небі над королівським замком Вадуц кружляв сокіл, немовби передаючи привіт з рідної України, охопленої війною з рашистськими загарбниками. Що творилося в мене на душі, передати словами важко. Змішалися радість зі смутком, і вже здавалося, що то не сокіл, а синьо-жовтий прапор рідної, незалежної держави палахкотить у небі над Ліхтенштейном. Побачивши, який емоційний спалах викликала у мене його музика, він зіграв ще кілька мелодій до українських народних пісень. Але неперевершений звукоряд пісні “Дивлюсь я на небо” володів усім моїм єством. Чи міг я подумати, що, перебуваючи за 2600 км від дому, я почую мелодію, що так чи інакше крокує зі мною поруч від дня народження?.. Спробували розговоритися. Коли і така розмова заходила в тупик, я вмикав на телефоні записи цієї пісні у виконанні Бориса Гмирі, Анатолія Солов’яненка, які мій співбесідник із задоволенням слухав. Звати музиканта Юліан. У молоді роки він працював у барона Едуарда Фальц Фейна, котрий дитиною емігрував з батьками з революційної Росії й жив тут, у Вадуці, де мав особняк, що знаходиться неподалік. Предки Фальц Фейнів заснували колись у Херсонській об- Піснею, що вже майже сім десятиліть зігріває душу та налаштовує на роздуми, для Віктора Мандрики, мешканця міста Барвінкове, що на Харківщині, стала українська пісня “Дивлюсь я на небо…” на слова поета-романтика Михайла Петренка. Хвилюючу історію появи у його житті цього без перебільшення народного шедевру Віктор Іванович розповів у своїх есеях-спогадах, які оформив у невелику книгу під назвою “Пісня, що йде поруч усе життя”. Мені приємно, що поштовхом для роботи над його спогадами стали питання, які я свого часу кинув для своїх друзів у Фейсбук: “Яке місце у вашому житті посідає пісня “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…”? Що ви знаєте про автора слів цієї пісні?”. Найбільш повно відгукнувся на ці питання саме Віктор Мандрика, що згодом у нього й вилилося у такі спогади. До його згаданої книги входять вісім розділів, кожен із яких супроводжується відповідними колажами. Я ж пропоную читачам газети “Слово Просвіти” уривки з чотирьох розділів та обкладинку його книги. Валерій Романько, член НСПУ, голова Донецької обласної краєзнавчої організації, м. Слов’янськ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин