Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Фотій Красицький яскраво виділяється тим, що творив образ геніального родича буквально впродовж усього творчого життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Людина шляхетної душі Спомин про Олеся Лупія

Слово Просвіти, №31 за 2023 рік

тичні чесноти, не ставати трубадуром дволикої правди – це вже було збереження гідності. Особливо стосувалося це людей творчих, передусім письменників. Не секрет, що в колективах творців споконвіку панує такий собі нездоровий клімат, який породжує не лише лицарський дух інтелектуального змагання, коли за людей говорять їхні досягнення, а й рецидиви заздрощів, самоутвердження будь-якою ціною, неповага до собі подібних. Але ж під високим небом культури всім достатньо місця, аби лишень не замінювати насолоду творчого процесу активним штовханням ліктями біля корита чи пошуками особистих літописців у вигляді критиків-оцінщиків живого товару. Скажімо, оте штучне таврування письменників приблизно одного віку на “шістдесятників” і просто авторів книг. Але ж кожен із тих, хто береться приборкувати художнє слово, завжди лишається сам на сам із ним і не потребує при тому чиєїсь підказки. Поет – це держава і час у собі, і тільки він на рівні свого таланту засвічує власну зорю на духовному небосхилі народу. Десь у ті часи прийшли до мене такі рядки: На небосхилі рідного народу Поет – то знак розбитого ярма. Справді, кращі рядки віршів Лупія теж закликали до боротьби з одержавленим свавіллям існуючої влади, хай не так гостро, як деякі інші перевесники, не писав він і відверті панегірики во славу компартійних вождів чи кремлівських сатрапів – це було просто протипоказано синові галицького краю, що завжди відзначався особливою національною гідністю. І це на відміну від деяких колег-земляків, які швидко забували про героїчний опір українських повстанців на Карпатах та на підгір’ях. Як донині пам’ятається, Олесь Лупій мав шляхетну душу, яка ніколи не дозволяла йому ганити когось чи чорно заздрити колегам, чинити на когось тиск чи використовувати своє службове становище. І це при тому, що мав такі можливості займатися самовозвеличенням та розправою над колегами, перебуваючи на високих адміністративних посадах – скажімо, я пам’ятаю його вічно заклопотаним, обкладеним десятками паперів, коли його було обрано відповідальним секретарем Спілки письменників України. У попередні часи, коли й мені довелося попрацювати в апараті цієї творчої родини, нам було легше під прихистком тих же авторитетів: Олеся Гончара, Юрія Збанацького чи Павла Загребельного. Після розправи над Олесем Терентійовичем та гонінь на його соратників, коли до влади дорвалися вишколені Чалим невиразні в більшості своїй діячі, не так легко було працювати й Олесеві Васильовичу – по суті, начальнику штабу великого різношерстого товариства. А далі – й одного з заступників Голови. Якщо повернутися подумки в ті круті часи, коли доживали останні дні радянські канони, коли старі структури лопалися, як мильні бульки, а поруч із справжніми борцями за вільну Україну виплоджувалися всілякі галасливі пристосуванці, зберегти саму творчу Спілку було ой як нелегко. І серед тих, хто був завжди на видноті, хто не зрадив кращих попередників, які носили не себе в Україні, а Україну в собі, був і Олесь Лупій. Бо він був передусім творцем літератури, а не чвар. Гадаю, не зайвими будуть і такі мої тодішні рядки: Святково лискотять снігів замети. Але в душі снуються дум дими: Чимало нас вписалося в поети І мало залишилося людьми. Тепер, коли минуло чимало часу, чіткіше прояснюється життя мого покоління. Гадаю, що неголосний, не схильний до зовнішніх ефектів, екстравагантних вчинків, інтелігентний від природи галичанин, котрий сповідував конкуренцію Слова, а не ліктів чи підлого нашіптування, зумів піднятися на рівень всеукраїнський. Його реалістична проза, такі ж традиційні поезії не викликали в публіки ажіотажу, але ставали реальними здобутками української літератури, без яких картина нашої духовності була б неповною.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин