Витоки · “Тільки героїчний спротив ЗСУ, надання озброєння союзниками, консолідація українського народу не дозволили реалізувати апокаліптичні плани”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Правда і кривда: від Київської Руси до Гетьманщини
Слово Просвіти, №31 за 2023 рік
Тарас ГОЛОВКО
Закінчення. Поч. у ч. 30 за 2023 р.
Олександр Бондаренко називає аж п’ять етапів становлення Росії, пройдених нею, починаючи з ХІІ і закінчуючи ХХ століттям: перший етап – 100-річчя існування Північного Поволжя як державного утворення, що тривало з 1137 до 1238 року, коли воно було завойоване татарськими кочівниками; другий етап — створення Золотої Орди на теренах Поволжя після 1238 року; третій етап – виділення Московського князівства після розпаду Золотої Орди як окремого державного утворення, починаючи з 1480 року; четвертий етап – зміна назви Московщина на Російську імперію, що відбулось в 1721 році; і останній, п’ятий етап – падіння Російської імперії в результаті Лютневої революції 1917 року. Ці часові відрізки вкладаються у дев’ять століть, які, в свою чергу, припадають на роки правління князів, царів й імператорів. Цих горе-правителів нараховується чотири десятки, і лише один, як вважає Олександр Бондаренко, заслуговує на особливу увагу, бо саме він, на думку дослідника, заклав формат розбудови Російської імперії, якого дотримувалися всі наступні завсідники Кремля, включно до її розпаду. Цар Петро І був психічно і фізично хворою людиною. Це документально доведено. І навіть незважаючи на ці фізіологічні недуги (хворів на невиліковний сифіліс, від якого і помер), він за свого царювання більше вигравав у битвах із сусідніми державами, аніж зазнавав від них поразок, постійно прирощуючи свої володіння все новими і новими територіями. Олександр Бондаренко подає у книзі власний аналіз того, як політика цього самодержця фатальним чином позначилась на долі України, яка тільки-тільки почала спинатися на ноги з моменту створення Української козацької держави на чолі з її першим гетьманом Зиновієм- Богданом Хмельницьким. Подолати її згубні наслідки довелось чекати століттями, коли складуться сприятливі обставини. Так, дослідник наводить ганебний факт підкупу константинопольського патріарха Діонісія посланцями Петра І, який за хабар у вигляді сорока соболів і двісті золотих червінців передав українську церкву під московську владу в 1686 році, яка раніше підлягала Вселенському патріарху. Знадобилося рівно 333 роки (яке символічне число!), щоб 6 січня 2019 року у Стамбулі Вселенський патріарх Варфоломій вручив Томос (від грец. — указ, декрет, окружне послання предстоятеля помісної православної церкви) про автокефалію предстоятелеві Православної церкви України митрополиту Київському і всієї України Епіфанію, тим самим у законний спосіб, відповідно до церковних канонічних документів, було скасовано підпорядкованість Київської метрополії Московській, що тривала понад три століття! Інший гіркий спадок, залишений московським деспотом, плоди якого сьогодні пожинає Україна, втрачаючи цвіт нації і зазнаючи колосальних матеріальних збитків від неоголошеної війни російською федерацією, — це так званий “Тестамент Петра Великого” чи в іншій версії “Копія плану європейського панування, залишена Петром Великим своїм спадкоємцям на російському троні, яка зберігається в архівах Петергофського палацу, поблизу СПб”. За свідченням автора книги, вперше опубліковані, одна – вкінці XVIII століття французьким генералом польського походження М. Сокольницьким, друга – у 1836 році у книзі французького літератора Гайярде, сприймаються нині як безцінні документи, в яких закладено ключ для розуміння прихованої зовнішньої політики, реалізованої Москвою упродовж минулих віків, крім того, в контексті ж нашого часу заповіт Петра І розкриває агресивну сутність правлячої еліти і лояльної до неї частини населення ерефії, пояснює мотиви участі у збройних конфліктах як регулярних військ, так і приватних парамілітарних формувань для досягнення цілей, визначених новоявленим диктатором путіним. Отже, перекажемо в загальних рисах те, що заповідав імператор-сифілітик своїм нащадкам: постійно підтримувати “рускій народ” у стані безперервної війни задля розширення меж і зростання благоденства Росії; залучати військових і науковців з інших країн, щоб російський народ міг скористатися їхніми талантами; втручатися у справи і чвари Європи, особливо Німеччини, яка найбільше викликає інтерес; підтримувати смути та постійні розбрати у Польщі, аж до того часу, поки вона не почне дробитися; постійно провокувати Швецію, намагаючись відділити її від Данії, нацьковувати ці дві країни одна на одну; примножувати родинні союзи з Німеччиною, тим самим збільшуючи вплив у цій країні; домагатися союзу з Англією, яка має флот для торгівлі, а Росія — ліс та інші вироби, щоб обмінювати на англійське золото; розширювати свої межі до півночі уздовж Балтійського моря й на південь уздовж Чорного моря; провокувати війни з турками і персами, це дасть можливість просуватися до Константинополя й Індії, хто ними заволодіє, той стане володарем світу; провокувати Австрію й інші країни проти Німеччини, що дозволить спочатку встановити над нею протекторат, а згодом повністю поневолити; зацікавити австрійський дім у вигнанні турків з Європи; залучити на свою сторону всіх іновірців, що є в Угорщині, Туреччині і південній Польщі; після того, як Швеція буде поділена, Персія – переможена, Польща – поневолена, Туреччина – завойована, Чорне і Балтійське моря взяті під контроль нашим флотом, запропонувати спочатку версальському двору, а потім – віденському, розділити владу над Всесвітом; якщо Версаль і Відень відмовляться, нацькувати їх одне на одного, перемогти Німеччину і Францію, після чого решта Європи легко і без усякого спротиву підпаде під наше ярмо. На цьому маячня Петра І закінчується, водночас спонукає замислитись над тим, що його настанови продовжують “жити”, зокрема та, що стосується руху на північ уздовж Балтійського моря й на південь уздовж Чорного моря. Чи не здається комусь, що колись сказане московським антихристом перегукується з тим, до чого не так давно прагнув путін, намагаючись захопити лівобережну Україну, а з нею Одесу, щоб пробити коридор до Придністров’я і Молдови? І тільки героїчний і запеклий спротив ЗСУ і загонів самооборони, надання озброєння західними союзниками, а ще консолідація всього українського народу не дозволили реалізувати ці апокаліптичні плани. Середина книги припадає на розділ четвертий: “Введення в історію початку явних та прихованих терорів держав-сусідів щодо України: 1169-1648”. В ньому автор описує події, що відбувались на терені України впродовж трохи менше п’яти століть, намагаючись розібратися у складних міждержавних стосунках, що склалися, в першу чергу, з Польщею, з Османською імперією і її васалом Кримським ханством, Московським царством. Як аргументовано доводить у своєму історичному нарисі Олександр Бондаренко, проблеми для України почали множитись з початком об’єднання Литви і Польщі в одну державу, коли великий князь литовський і руський Владислав ІІ Ягайло взяв шлюб з польською королевою Ядвігою, що з часом негативно вплинуло на баланс інтересів між Україною-Литвою- Польщею. Цей династичний союз, закріплений Кревською унією в 1385 році, суттєво посилив статус католиків у новоутвореній державі, на відміну від православних, обмежив вплив проукраїнськи налаштованої знаті на верховну владу. Дуже влучну характеристику негативної ролі Ягайла дав прозаїк, доктор гуманітарних наук Микола Сивіцький в книжці “Історія польсько-українських конфліктів”, використану Олександром Бондаренком в якості ілюстрації: “Для перших (мається на увазі литовці. – Авт.) Ягайло – зрадник, який за молоду королеву і монарший жезл не тільки продав батьківську віру, ай погодився покатоличити країну і приєднати до Польщі весь литовський народ. Це був найбільший злочин, гірший, ніж державна зрада, за яку звичайно карають шибеницею. Українці ж за Ягайла вперше усвідомили безмір нещастя, спричиненого втратою державності”. Утиск прав українців з боку польської шляхти – правлячого соціального стану у польсько-литовській державі (з 1569 року – Річ Посполита після затвердження Люблінської унії) з кожним десятиліттям лише посилювався, що спровокувало низку народних повстань під керівництвом таких ватажків, як Муха, Наливайко, Шаула, Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, Гуня. Кульмінацією цих масових заворушень стала національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, про яку йтиметься далі. Географічне розташування земель України не сприяло стабільному існуванню населення на півночі і півдні, в центральній частині країни, не кажучи про західні регіони, де порядкувала на свій розсуд польська шляхта, маючи привілеї: виключне право на землю, неоподаткування власності, позбавлення імпортних мит на товари, свободу від тюремного ув’язнення до суду і тому подібне. Як випливає із авторської розповіді, шляхта, а тим більше польські королі, менше всього думали про захист дальніх рубежів країни, які потерпали від набігів московитів і кримських татар. Це і стало одним із основних мотивів організації оборони від татарських набігів козаками – місцевими військовими формуваннями, які розміщувались у різних населених пунктах по всій Україні. Автор приписує значний внесок у цей рух спротиву магнату і князю із Волині Дмитру “Байді” Вишневецькому, з ініціативи якого з’явились перші фортикаційні споруди в пониззі Дніпра, що невдовзі трансформувалось у справжню твердиню – Запорізьку Січ, слава про яку поширилась по всій тогочасній Європі. Інший князь тієї доби, до речі, теж з Волині, Костянтин Острозький прославився тим, що на чолі 15-тисячного війська розбив московитську 80-тисячну армію під командуванням князів Михайла Голиці-Булгакова та Івана Челядніна під Оршею на території Білорусі. Це ще одна славна сторінка в історії українського козацтва, яка у колишній УРСР свідомо замовчувалась, бо в Москві пильно відстежували будь-які прояви героїзації минулого, здатного спровокувати національну ворожнечу між “братніми народами”. Після цієї пам’ятної вікторії, як вважає більшість сучасних істориків, в якій козаки вперше виявили свої таланти на болі бою, вони і надалі зголошувались брати участь у збройних конфліктах з москалями, заручаючись підтримкою поляків, литовців, білорусів, татар. Траплялось і навпаки, коли цілі козацькі полки запрошували до війська, приміром, та ж Річ Посполита під орудою королів Стефана Баторія чи Владислава IV Вази. Обоє переслідували різні політичні цілі, розпочинаючи війни проти Московського царства, і в яких автор книги дуже добре орієнтується, а українське козацтво завжди у цій збройній боротьбі виявляло чудеса хоробрості, кмітливості і рішучості, дуже часто здобуваючи перемогу над ворогом, який переважав їх кількісно. В деталях описаний Олександром Бондаренком похід на Москву гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного влітку 1618 року на допомогу польському війську королевича Владислава є яскравим тому підтвердженням. Але, як побачимо далі, це військове побратимство, виявлене у спільних воєнних кампаніях, не дозволило уникнути колосальних протиріч між Україною і Польщею, що призвело до великої війни між ними. Квінтесенцією п’ятого розділу “Відродження незалежної української держави на тлі прийняття протекції Московського царства та боротьба з терором Речі Посполитої: 1648-1657” є війна Української козацької держави під керівництвом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі, що тривала понад дев’ять років. Історія середніх віків, яка викладалась в навчальних закладах за УРСР, пригадується, робила акцент на тому, що саме особистий мотив вплинув на Богдана Хмельницького розпочати повстання в Речі Посполитій. Судячи з викладу фактів в авторській інтерпретації, це лише половина правди. Справді, чигиринський підстароста Данило Чаплинський захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові і до смерті побив його наймолодшого сина. Не домігшись у суді покарання для вбивці, убитий горем батько вирушив на Січ шукати там справедливості. Але цьому передували зовсім інші події. Польський король Владислав IV, за спиною у шляхти, вів переговори з групою козацьких старшин, серед якої був і Хмельницький, стосовно походу запорожців до Туреччини, аби тим самим підтримати Венеційську республіку, що на той час вела війну з Османами.
Пам’ятник героям Визвольної війни українського народу 1648—54 рр., розташований в парку Слави, є центральним у м. Жовті Води. Композиція із трьох фігур вершників, розташованих на пагорбі, символізує спостережний пункт гетьмана Б. Хмельницького під час історичної битви на Жовтих Водах. Поруч зі знаменитим полководцем — його прославлені соратники І. Богун і М. Кривонос. Автори скульптурної композиції — заслужені скульптори України А. Білостоцький і О. Супрун
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
