Письменники і час · “Вибач мені, читальнику, що не все прояснюю тобі: несила це мені. Те, що лишається недоказане, мені відоме, а коли ти мудрий, здогадайся”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Необарокові філософування Валерія Шевчука
Слово Просвіти, №31 за 2024 рік
Валерію Шевчуку (20 серпня 1939 р.) виповнюється 85 років. У статті висвітлено його творчі пошуки 60–80-х рр. Літературознавці та критики схильні залучати епіку письменника до “химерної прози” (А. Кравченко), дарма що він не відносив себе до неї, хоч визнавав її існування (“Сучасність”. – 1992. – Ч. 3). Маґічний реалізм майже не цікавив прозаїка. Багато віршував, але після ознайомлення з лірикою В. Чумака зрозумів, що не може бути поетом, особливо, коли, вступивши до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, почав відвідувати Студію ім. Чумака (СіЧ).
Юрій КОВАЛІВ
Валерія Шевчука вабила філологія, літературознавство. Він захистив дипломну роботу “Публікація документальних матеріалів з історії України у XVIII столітті” за матеріалами козацького літопису Самійла Величка. Відтоді до нього прищепилося захоплення письменством бароко, поетика якого, за зізнанням прозаїка, позначилася на ранньому оповіданні “Продавець квітів” (Кур’єр Кривбасу. – 2003. – Ч. 167). Після дебютної публікації оповідання “Настуська” у збірнику “Великому Кобзареві” (1961) Валерій Шевчук надрукував кілька психологічних новел-вражень у “Літературній газеті” (1962. – 20 лютого), супроводжених амбітною інформацією: “Валерій Шевчук – студент-історик Київського університету. […] Пробує писати новели. Мріє написати колись роман”. Новели (“Мій батько надумав садити сад”, “Навіщо я про це згадую”, “Не співайте мені сеї пісні” тощо) характеризувалися невимушеним діалогізмом, несподіваною для 60-х років а-фабульністю, властивою ранньому й розвиненому модернізму, обірваному засиллям “соцреалізму”, тому сприймалися як “безпрецедентні” (І. Кошелівець). Автор самокритично оцінив ранню малу прозу як слабку. Невдовзі з’явилися його новелістичні збірки “Серед тижня”, “Вечір святої осені”, означені рисами реалізму, неореалізму, навіяного італійськими кінофільмами з укрупненим зображенням достовірних фактів (Людмила Тарнашинська). Автора цікавили не так зовнішні події, як людська душа. Персонажі часто переживають конфлікт підсвідомого й свідомого (“Довгий день без перерви”, “Дорога до батька”, “Вечір святої осені”), страх смерті не як фізичного явища, а “[…] перед можливістю втрати самого себе” (Ольга Подлісецька). Вдаючись до розмивання жанрових меж оповідання й новели (“Долина Джерел”, “Барви осіннього саду”), письменник звертався до літературної казки (“Панна квітів”), у якій фантастичні події інтерпретовано як реальні. Після книг “Серед тижня”, “Вечір святої осені”, “Набережна, 12”, що мали позитивні відгуки, Валерій Шевчук майже на десятиліття зник з офіційного літературного простору, хоча продовжував писати (переважно в “шухляду”), в повістях “Крик півня на світанку”, “Тепла осінь” висвітлював долі “людей двох поколінь – сорокалітніх батьків і їх вісімнадцятилітніх дітей, а фактично це один і той самий тип героя, лише у своєрідному еволюційному розвиткові”, що спостеріг В. Мельник (“Мужність доброти…”, 1982). Прозаїк зізнавався, що вже 1968 р. відходив від реалістичного стилю, не полишаючи його, спостеріг, як з його творчості “легкий стиль почав зникати, стаючи все утяженіший, монументальніший”; першорядного значення набули “вишукані, ускладнені сюжетні конструкції й великі епосові форми, але не як хронікально-описові полотна, а як структури образні, подібні до вибагливих барокових структур і споруд” (“Стежка в траві. Житомирська саґа”, 1994). Така особливість ідіостилю відрізняє Валерія Шевчука “від інших представників “шістдесятництва”” (Олена Юрчук). Пошуки нових зображально-виражальних засобів прози прикували увагу до можливостей усної народної творчості, додавали певності, що письменникам притаманне мислення у фольклорній формі, що в демонології наявний не лише містифікований погляд на довкілля, а й образ самої людини (Агнешка Пивоварська). Вперше такі уявлення були реалізовані в оповіданні “Панна сотниківна”, екранізованому під назвою “Повний місяць” (режисер А. Степаненко), пізніше залученому до роману “Дім на горі”. З’явився новий тип героя – переважно книжника, котрий долає час, зберігає й передає поколінням інформацію про життєві події та сенс людського буття. Не задовольняючись чистотою жанру, Валерій Шевчук сягав його синтезу, тому з’явилися роман-балада, роман-саґа,
роман-триптих, роман-хроніка тощо. Роман-балада (за визначенням автора) “Дім на горі” має складну композиційну й структурно-семантичну будову. Його завершують тринадцять фольклорно-фантастичних оповідань-притч “Голос трави”, написаних раніше, ніж повість-преамбула. Нею відкривається твір, котрий єднає два відмінні жанрові утворення в єдиний поліфонічний наратив з ознаками необароко. Над романом-баладою письменник працював досить довго під час вимушеної внутрішньої еміґрації (1966–1980), опублікувавши його 1983 р. З такого приводу прозаїк не приховував гіркої іронії (“зачинився у келії чи в башті слонової кості”), зізнавався, що “заняття мої нагадують притчу Г. Сковороди про пустельника і птаха”. У кінцевому результаті початковий задум роману-балади зазнав істотних змін, архітектонічно увиразнився. В основу художнього космосу покладено “системоорганізовуючий образ Дому” (Історія української літератури: У 2 кн. – Кн. 2), асоційований з архетипом Великої Матері, наділений метафізичним сенсом й життєвим призначення жінки бути основою буття, призначений на випробовування міфічним “сірим птахом”, чоловікамизаволоками, від яких жінки народжують дітей: дівчата змушені лишатися з матерями, а хлопці – рушати в широкий світ. Алгоритми фемінного часопростору здаються незмінними доти, як їх порушив Хлопець, позбавлений власного імені. Лишивши домівку матері та бабусі, блукаючи світами, він повертається на батьківщину, аби розірвати статичне коло репродуктивного існування, розв’язати ґендерне питання через гармонізацію чоловічого й жіночого начал, нарешті трансформувати й заземлити Дім. Складається враження, ніби Валерій Шевчук “із вежі зі слонової кості спускається, — за словами В. Даниленка, — на грішну землю”, що спостерігалося не лише в романі “Дім на горі”, а й у пізніших повістях (“Горбунка Зоя”, “Жінка в блакитному на сніговому тлі” тощо), розчаровуючи тих, “хто воліє бачити у Шевчукові лише естета, письменника-інтелектуала, знавця культури українського бароко” (“Слово і Час”. – 2000. – Ч. 2). Роман-балада заперечує “химерну прозу”, що підтвердила Ірина Приліпко на підставі ретельного аналізу доробку Валерія Шевчука. Виповнена амбівалентною семантикою переважно морального змісту архітектонічна споруда твору ґрунтується на взаємоперетинанні протилежностей (добро – зло, цнота – гріх тощо). Барокова душа сприймає себе в універсальній цілісності й таємничості, адже кожна людина – неповторна “індивідуальність, загадка, космос” (Людмила Тарнашинська) на кшталт містифікованого козопаса Івана Шевчука, причетного до оповідань “Голос трави” з філософським, фантастичним,
містичним, повчальним змістом. Дружина Марія, споглядаючи його нотатник, “зітхала часом: хай воно буде в нього, оте писання, отой Сковорода...”. Записки успадкував Хлопець, аби їх оприлюднити. Вони застерігали від “страху перед світом”, “душевної роздвоєності”, котра “може призвести до загибелі” (“Панна сотниківна”), підтверджували, що сердечне почуття не сумісне з облудою (“Перелесник”), що офіра власним життям для рятунку іншого сприймається за найвищу чесноту (“Джума”), що насильство породжує виправданий спротив (“Самсон”), що за лихі вчинки несуть відповідальність нащадки (“Свідчення”). Притчі з архаїчними фабулами “від супротивного” актуалізують певний мотив для розгортання “історії із висновком, причому завершення історії часто “одмінне від канонічного” (Ірина Приліпко), як в новелі “Самсон” з обігруванням семантики головного героя, асоційованого із символікою сонця (значення імені персонажа) й лева (грива). Оповідання разом з повістюпреамбулою увиразнюють синтетичну основу роману. При цьому зберігаються властивості соціально-побутового жанру з подіями приватного життя на горі й поза нею. Повість-притча “На полі смиренному”, над якою Валерій Шевчук працював, як і над романом “Дім на горі”, в літературній ізоляції, складається з дванадцяти розділів, розкриває різнобарвну картину середньовічної Києво-Печерської лаври, змальовує галерею преподобних отців – ігумена Никона, Єремію Прозорливого, Миколу Святошу, Ісакія, Іоанна та ін. В її основу покладено фабули “Києво-Печерського патерика” в другій Касіяновій редакції (1462). Письменник не дотримувався житійного канону, який вимагає опису долі духовного подвижника від його народження до смерті, з атрибутами чернецтва й описами чуда, з оповіддю від третьої особи, дотриманням композиційних стандартів: вступ, виклад, висновок. У патерику і повісті спостерігаються відмінні морально-етичні акценти, коли, наприклад, схемі релігійного послушництва “Слова 36. О преподобънім Исаакии печерниці” протиставлено “перемогу духа живої людини” в “Розповіді про Ісакія, до якого Христос приходив” (розділ VI). Прозаїк запропонував оповідь ширшу, ніж у ченця Полікарпа — автора пам’ятки, зумів “переповісти не тільки його історії, а й додати ще й своїх” (“Птахи з невидимого острова”, 1989). Він не мав на меті коментувати пам’ятку писемності, його бентежило “надзавдання – стилізувати мислення людини тогочасної доби, простежити її духовну еволюцію – через історичні гони – у протиборстві таких вічних категорій, якими є добро і зло” (Людмила Тарнашинська). В образі розповідача й самовидця, схимника-затворника Семена проглядають риси всевідного автора, схильного формувати власне “авторське коло”, яке розширює межі універсальності, виправдовує вічні пошуки істини (Олена Юрчук). Наратор обґрунтовує “свій синаксар, або ж патерик не для осудження святих отців”, а для того, щоб “з’явити всі почуті мною історії найдокладніше й найсправедливіше”. Він виконує в повісті-притчі роль al- ter ego прозаїка, тому авторське Я “розбите на я – Семена, що існує в конкретному історичному контексті, та я – Шевчука, який реалізується, вкладаючи власне бачення світу у вуста героя” (Олена Юрчук). У філософічній повісті “Птахи з невидимого острова” з елементами фантастики й антиутопії порушено проблеми відповідності світу його образу за ідеологічними матрицями. Втікач Олізар Носилович після турецьких галер опинився в замку князя Білинського (XVII ст.) з подобами людей, замкненими в щільний простір штучного, “перевернутого” світу, вилученими з природного оточення. Сни про минуле (дитинство) лишають за головним героєм присмак свободи, компенсують деформовану дійсність замку, схожого на галеру-каторгу, призводять до втрати чуття реалій, породжують сумніви в їхньому існуванні: “...а може, вже нема світу живого, а тільки маревний?”. Пастка агностицизму поглинає свідомість, екзистенціал страху – “білий хорт болю” паралізує вітальну волю дисоційованого соціуму, ураженого симптомом агарофобії й підміни понять, перешкоджають бачити речі такими, якими вони є. Нікому не спадає потреба з’ясувати причину суспільної недуги, яка криється в безмежній владоманії князя Білинського, в законодавчій патології Розенроха, в рабській психології підлеглих, які навіть не припускають думки про неправочинність панівної системи. “Неспівмірність чистоти духовного життя з брутальністю державної влади” (Агнешка Пивоварська), з якою зіштовхнувся Олізар, мотивує його бунт як внутрішньо вільної людини: “Воля плюскалася в його серці, як чистий, білий шовк...”. Цей протест мимоволі передається зведеним до автоматів мешканцям абсурдного замку, навіть Розенроху. Втеча у свободу, коли “все навколо вмирало”, коштує головному героєві життя: “він заспівав туди, в простір, намагаючись труснути слабкими руками грубу й нерушну стіну; ця його пісня не повинна вмерти – це надпорив його й велич!..”. Важливо, що автор у своїй антиутопії уник романтичних перевитрат й фейлетонної сатири. В основу повісті “Сповідь” покладено міфічний інтертекст перевтілення. Визначальний для барокових письменників взаємоперехід сну та дійсності спонукав Валерія Шевчука пройти, як твердить Тетяна Жовновська, “таємничими каналами підсвідомості”. За допомогою оніричних засобів він, за спостереженням, проник “в глибини людського духу”, осяг “можливість бачення станів людської душі”, зізнався, що “поетика сну” цікавить його “не стільки в містичному розумінні, скільки [як] форма своєрідної трансформації світу” (Тетяна Борцова), котра позначилася на героєві-вовкулаці, на його втраті розуміння відмінностей між реаліями й сновидіннями: “є сни, які не розчиняються, як дим, є сни, в яких ми живемо так само явно, як у житті живому. Це образ світу, перевернутого догори ногами...”. Вовкулака не мириться з накинутою йому фатальними силами роллю вигнанця, силкується, позбувшись неприродної амбівалентності, протистояти вовчим законам, поновитися людиною. Йому здається, ніби він, тікаючи від білої пустелі, якої позбутися ніяк, біжить по колу задля сподіваного очищення: “Ще коло, одне, друге, третє, тоді він досягне того, до чого біжить... Тоді він дістане звільнення й розгрішення...”. Подолавши замкнений простір лише у церкві (фінал твору), персонаж нарешті вирвався “в широкий, запашний, веселий і зелений світ”. Виповнена трагізму сповідь перевертня, приреченого на низку метаморфоз, має подвійне смислове значення в оповіді священника, коли інтерпретація вовкулачого “тексту” подана з вірогідним розумінням безталання. Можливо, в цьому творі найповніше розкрита сув’язь антитетики язичництва й християнства. Йдеться про двовір’я українців, обґрунтоване І. Огієнком. Порушуючи безліч нез’ясованих питань, Валерій Шевчук апелює до фігури всевідного автора, який, залучаючи до інтелектуальної роботи читача, виправдовується: “Зумисно пишу плутано. Вибач мені, читальнику, що не все прояснюю тобі: несила це мені. Те, що лишається недоказане, мені відоме, а коли ти мудрий, здогадайся”. Повість “Мор”, акцентована на абсурді буття, викликає асоціації з романами “Чу-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
