Про-читання · “Оскільки все повторюється в світі, то не дивно, що повторюються й історії, що їх переживає людство у віках”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Слушно
Слово Просвіти, №31 за 2024 рік
– це було як кільця дерева: вужче і ширше. Він шукатиме свого, а я свого нашукував, наші кола, можливо, й справді не поєднуються, але все-таки ми одне дерево”. Другу повість заповнює “круговерть людського буття” та “сірий спокій” степового села, котрий поглинув канцеляриста Петра Турчиновського, змушеного вести безнадійне слідство щодо знайденого трупа. Твір складається з двох частин (розділів). У першій йдеться про факт і з’ясування трагедії, друга має низку мікронаративів (“Петро утеклий перший...”, “Петро утеклий другий...” тощо), котрі видаються “дзеркальними скельцями першого розділу: Петро утеклий як мрець, Петро утеклий як жива людина”. Незважаючи на множинність свого життя, персонаж постає образом самотності, “у певній мірі фатальності людського буття, в якому провідне місце належить випадковості” (Олена Юрчук). Він має свого “двійника” — дячка Стефана Савича. Коли Петро Турчиновський з ознаками юнґіанської “персони” переймається жагою пошуку істини, то його проєкцією, “тінню” стає дячок, який, філософуючи за чаркою, покірно сприймає життєві негаразди в глухому селі. Наратив третьої повісті врівноваженіший, порівняно з попередніми, в ньому відсутні ірраціональні елементи. Киріяк Сатановський поділяє екклезіастівський погляд на довкілля: “І оскільки все повторюється в світі, то не дивно, що повторюються й історії, що їх переживає людство у віках!”. Зло вічне, аби остерегтися його, “треба те зло пізнати”, відмежуватися від марноти марнот повсякдення, від колізій позбавленого сенсу метушливого життя, сприймати дійсність такою, якою вона є, не втручаючись в її перебіг. Як реальна людина Киріяк Сатановський не може існувати поза нею. Його свідомість мимоволі стає амбівалентною. Йому здається, ніби його єство “розполовинене”, зокрема в спілкуванні з (двійником) Софроном Линицьким: “Сам я лишався на місці, але, з другого боку, ніби перелився у тінь свого колеги – частина мого єства невидимо рушила за Софроном”. Позиція чистого споглядання – ілюзорна, потребує розв’язки, функцію якої виконує пожежа. Охоплений полум’ям, Киріяк Сатановський гине. Можливо, вогонь здійснює “великий акт очищення”, але надто жорстокий. У всіх трьох повістях Валерій Шевчук проявив себе тонким знавцем людської душі, його проза має ознаки психологічної. “Срібне молоко” сприймається, за па< ратекстуальним визначенням автора, як трансформація барокової “трагікомедії вчотирьох актах із розсипаним по тексту прологом, але правильно поставленим епі< логом”. Твір має ознаки роману, збагаче< ного структурними елементами драматич< ного мистецтва, що позначилося на його композиції з поєднанням категорій трагіч< ного й комічного, реального й фантастич< ного, високого й низького, серйозного й пародійного дискурсів. Модель світу як те< атру відображає долю решетилівського дя< ка Григорія Комарницького в різних ро< льових іпостасях його безталанного життя. Він постає і наратором (актором), і нарата< тором (глядачем), фіктивним персонажем, або, за його самозізнанням, “не жива істо< та, а тільки дійовець написаної невідомим творителем драми чи, точніше, трагікоме< дії”. Метафізичний простір означений ча< совими й топографічними реаліями (1628 р., монастир Купятський), відомими іме< нами (Петро Могила), що надає достовір< ності фантастичній оповіді. Роман побудо< ваний на хронотопі дороги, котрий втягує у свій вир мандрівного дяка з рисами Дон Жуана, авантюриста, здатного постійно випробовувати себе. Подорожуючи з По< ділля та Волині до полтавського полку, він “ніде не знаходить спокою, ані радості, ані щастя, бо скрізь, хоч і не завжди однаково, обов’язково у щось улізе, тобто завжди знаходить його одна і та ж біда”. Валерій Шевчук у своїй філософічній прозі при висвітленні суперечливої проблеми “психологічного буття людини завжди уникає однозначних відповідей та рішень, розширюючи тим самим простір для численних інтерпретацій своїх текстів” (Ірина Приліпко).
Борімося – поборемо! Ярохно Лідія. Дорога до Тараса: Поезії, публіцистика / Ярохно Л. – Вінниця, ТВОРИ, 2024. – 64 с.
Прокладати шлях до Шевченка – це пройматися його світосприйняттям, громадянською позицією, прагненням захистити українськість як таку, котрою хочуть скористатися вороги, не питаючи дозволу, не говорячи про можливість повернення, бо знають, що цього ніколи не буде. Як і життя Пророка, такий цей шлях – тернистий, виснажливий, гнітючий, але водночас обнадійливий і справжній, бо за ним – істина. Її й сповідує подільська поетеса Лідія Ярохно (Проказюк), яка в книзі “Дорога до Тараса” робить акцент на справедливості, котра завуальовано простежується в кожній строфі. Бо хіба можна мовчати, коли гудуть гармати у душі і ззовні, обстрілюючи мирні сподівання і домівки людей, яких день за днем приймає світ широкий? У кожнім часі – свій синедріон, Своя голгофа і свої пилати, Тому-то знову садять лжу на трон, А правду вкотре тягнуть розпинати. (Із вірша “У кожнім часі – свій синедріон”) Шевченко в поезіях авторки – вразливий, але нескорений, чуттєвий, але впевнений у самобутності свого народу, бо він є і послідовником, і провідником його принципів та ідеалів, його величі і прагнення до свободи – найвищої цінності, за котру боремося. Споконвіків. На жаль. Переведи мене через Майдан – Нехай погляну в очі побратимам, Нехай іще раз стрінуся із тими, Кого назавжди вкрив віків туман. Переведи мене через Майдан! (Із вірша “Переведи мене через Майдан”) Лідія Ярохно (Проказюк) зі Старокостянтинова на Хмельниччині – міста, яке постійно під ворожими атаками. Але повсякчас вона пройнята надзвичайною силою духу, яка тримає її, як колись тримала Шевченка. А з ним легко і надійно, з ним впевнено. І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі. Так писав Тарас. І саме ці його слова взяла Лідія Іванівна як епіграф до свого вірша “Стоїть Кобзар”, де кожний рядок є символом нескореності і глибокої віри у кращий завтрашній день. Стоїть Кобзар велично, вище хмар Чоло в задумі віковій піднявши. Його не упокорив жоден цар, Не по зубах він біснуватій раші. ………………………………… Стоїть Кобзар над збуреним Дніпром, Стоїть, вікам вдивляючись у вічі. І доки він – допоки й мій народ, Бо на сторожі слово його віще. (Із вірша “Стоїть Кобзар”) Поетеса інколи вдається до порівнянь,
Книжка Віктора Палинського „Естетика антивійни, три есеї” (Львів, „Камула”, 2024 р.) у певному сенсі експериментальна. Націлена як літературна аналітика на видання щоденникової прози Богдана Смоляка „Моя найбільша війна. Рік 2022: роздуми і відчуття” (Львів, „Апріорі”, 2024 р.). Добрий прецедент… В. Палинський, з притаманною йому настирливістю, шукає нових форм і змістів, аналізуючи тексти, які позначені талантом автора і самобутнім способом подивування читальника. Книжка „Естетика антивійни…” не так обсяжна, як задана метою саме утрьох рецензійних есеях („У роздумах і відчуттях…”, „Правдива вість”, „Реалії уяви”) спробувати інтерпретувати нові
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
