Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Я вдихав запашне повітря, слухав, як дзвенять коники; дивився на метеликів, і немовби на якусь годину повернулося до мене дитинство”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Філософія фактури

Слово Просвіти, №31 за 2024 рік

Софія МАЙДАНСЬКА Коли побачила, як по-господарськи сусіди з прилеглих будинків тягли свій домашній скарб до двох схронів, пилуючись облаштувати свій побут під час воєнного стану, – подумала: ніж відчувати у проникливих поглядах “і так тісно, іще одна припхалася”, – вирішила вернутися домів. І взагалі – не так страшно, коли уявити, що сирени повітряної тривоги – то лише виття березневих котів. Якби не знала, що в нас остання фаза 300-літньої війни з московськими мародерами – зраділа б весняній громовиці, на лівому березі Дніпра, від якої чомусь мій великий пес нетямно забивається у вузеньку дучку, під шафою – лише кінчик брунатного хвоста зів’ялим знаком питання здригається на паркеті. Залишками скотчу так-сяк заліпила шиби склопакетів, не будучи певною в їхній витривалості до нашестя московської залізної “сарани”. І раптом утопила погляд в картини на стінах, вони завжди мандрували зі мною від “комуналки до комуналки” і, нарешті, до мого окремого помешкання – своє існування не могла уявити без них. На стіні над фортепіано – рвійні шістдесятники: незабутні кавування, коли багато Великих людей тісно, голова до голови, сиділи за журнальним столиком, нахилившись над полив’яною тарелею, з маминими Різдвяними пампушками, як над чашею Святого Граалю. Подумала: треба зняти картини, хай там як – вони не мають впасти. Доволі об’ємні, під склом, заповнили всю стіну своєю квітучою полониною та біло-рожевим, яблуневим цвітом Софійського саду, Галини Зубченко-Пришедько, поруч дихає полуденною спекою щойно зірваний жмуток польових квітів у мальованому збанку, натюрморту Опанаса Заливахи, тут бракує тільки Алли Горської, з якою ці двоє були нерозлучні. Лише сонце, лише квіти радості, лише безбережне життя – і жодного натяку на ГУЛАГ, на голодну самотність чи на “…смерть судилася зарання… У сивій завірюсі голосінь”. А по короткій весняній відлизі шістдесятих, де ще недавно мольфарили “Тіні забутих предків”, – мій брат по буковинській крові, Орест Криворучко, приніс на Київські гори образи наших Карпат і гребені Чернівецьких дахів. Вони тут, поруч біля польових квітів Заливахи та Яблуневого саду Зубченко-Пришедько, такі ж сакрально світлі в неопалимій вірі у вічне життя. Сидимо на рогізнянському подвір’ї знаного різьбяра Володимира Гамаля: Орест, Владик і я – тримаємо пугарі з медовою ситою, а через дорогу – церква Різдва Пресвятої Богородиці, при всій своїй високості, змовницьки підморгує нам кольоровими скельцями вікон, гейби кличе: ходіть ста, ану-ко, чи не забулисьте Великодніх “Воротарю, воротарю, воротарчику…”, а “Вербової дощечки” вдасьте?.. Сидимо серед невгомонних дітлахів, у садку скульптур, що Владик вирізьбив із білого вапняку, відчуваємо, що й самі не далеко відбігли від отих бахурів. Така благодать, аж мариться: по цьому “подвір’ю три плуги орють, а за плугами сам Господь ходить, святий Николай волики гонить, Пречиста Діва їсти їм носить”, і саме виходить з хати Наталка – жінка Владика, з великим гладуном – доливає до пугарів холодної медової сити… Владик не вмовкає про артефакти XII-XVII-XIX ст.: наконечники стріл, турецькі люльки, австрійські крейцери, що викопує на своєму городі, саджаючи картоплю; Орест, усміхаючись, мовчить, він взагалі неговіркий, завжди наче трохи зніяковілий. Та я вже знаю: під отим тихим підбоєм, що тримається краю берегів, щоб не намочити лапате листя, нуртує Виженський Гук1, поєднуючи у своїй швидкоплинності буття, мудрість вічності з наївністю хлоп’ячого зухвальства. І з цього виру виринають героїчні дитячі мрії, бо лише дитина може найправдивіше втілити свої бажання в малюнках, на аркуші паперу, на дереві, на полотні, на стіні. Тоді повстають із правічних легенд козак Мамай, гетьмани: Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Павло Полуботок, Іван Мазепа, що “слава їх не вмре, не поляже”, і гукнувши, “мой бри!”, як на Буковині гукають до своїх братчиків, Олекса Довбуш “на ніжку налягає, топірцем ся підпирає”, бо всі вони душею й тілом з Юрієм Змієборцем. Недарма ж його ненька рідненька зі Старої Жучки, жінки Рогізної, Ленківців, Задубрівки, цілої Буковини, шанують Святого Юрія та, за давнім звичаєм, вирізають прямокутні скиби зеленого дерну і, встромивши в них вербові галузки, розкладають на стовпчиках біля воріт як символ тріумфу Весни – перемоги над підступною силою змія-людожера. Вже наприкінці війни московські “визволителі” погнали батька – вдатного, молодого ґазду, з Буковини на Берлін – воювати за сюрреалістичний світ фікції, за незнані йому “родину и сталина”. Чи не в першому бою був смертельно поранений, залишивши старшого, п’ятирічного сина, Автопортрет Ореста Криворучка. 1974 р. пазити2 меншого брата, доки мати гарувала за копійчані трудодні. Батькова геройська смерть не викувала з Ореста вірного ленінця, лише силою хлоп’ячої уяви, звела довкола нього неприступні камінні мури, отой “Хотинець”, якого ще не бачив, та вірив: усе, про що мамка співають, – чиста правда: Попід Хотинець, битий гостинець, Гей рушив туди ґречний молодець, Коником грає, Львів ся здригає. Коником навернув, Львів ся іздригнув. Зібрав він хлопців сімсот молодців, Хотинці кажуть, що наш пан їде, А мамка каже: – То мій син їде… Відчував ті непорушні мури середньовічної твержі, їхню зігріту сонцем пульсацію вапняку – фактуру вибіленого конопляного полотна, з якого споконвіків шили сорочки стольним київським князям, його дідові, його батькові, а тепер і він відчуває силу материнського замовляння над конопляною тканкою затятих фортець Буковини й Поділля, що лише волею дотику пензля до аркуша, де б він не був, у Москві, Мещері, Сибіру чи спекотних субтропіках Сочі, робить його самого невразливим і недосяжним. (Кам’янець-Подільська фортеця. 1967, полотно, олія; 90х50), (Хотинська фортеця. 1973, папір, темпера; 50х40). Певно, не варто намагатися проникнути в невловиму алхімію поліхромної графіки художника, як і не можна, слухаючи виконання віртуозного скрипкового твору, вловити кожен штрих з великої кількості виразових засобів, які використав композитор. Та попри все, знов і знов постає наївне запитання невігласа: як це зроблено? Істинний художник як першолюдина загостреним чуттям пізнає світ, кінчиками пучок відчуваючи обертони каменю, води, вихрового виру повітря, які облягають незворушність вулканічних, застиглих мас, що колись були киплячою лавою. Та відколи стали карпатськими бескидами, до готичних основ їхньої фанатично захмарної віри, запашною знадою лона, горнеться полонина. (Полонина. 1981, картон, друкарські фарби; 68х48). У якийсь мент Орест вийшов із батьківського неприступного “Хотинця” і подумки крок за кроком, почав своє сходження до верхогір’я Карпат: “Я радий, що ти побувала серед гуцулів. Я думаю кожен день і вночі думаю про цих людей. Я дуже хочу пожити серед них, краще і більше знати про гордий, прекрасний, самобутній народ… Вони заповнили мій мозок. Чи маю я на це право, чи ні, але вважаю їх і своїми предками”. Там на повні груди вдихнувши силу творця, за його волею, вирізьблений з дорогоцінного шматка яшми, перевал Німчич, здійнявся до крайнеба святилищем лісових богів, яким і досі курять чар-зілля гуцули. (Осінь на перевалі Німчич. 1982, полотно на картоні, олія; 34х50). Аж до московської мокви долинало журне бриніння дримби, те відьмацьке замовляння, яке чим далі переростало у шал троїстих гудошників3, у чорторий невпинного аркана: Загуди ми, гудаченьку, добрий чоловіче, Заріжу тя когутика, най не кукуріче!.. Орест відчуває кожним опруженим м’язом цей танець, він різьбить його на мосяжній дошці не різцем, а гострою барткою далекого дикого предка-опришка, різьбить двох злютованих танцем побратимів, на вершині гори. Офорт “Танець” чи не перша візитівка його бібліотеки – екслібрис “Із книг К. О.” (1972 р.). Того ж року художник повторив композицію олією на картоні, вона стала його дипломною роботою. Коли на офорті ще бачимо деталізовані елементи карпатської природи і вбрання гуцулів: смерічка на другому плані та орнаментовані вишивкою гачі та киптарі – то у виконаному олійними фарбами варіанті картини вже немає ні смерічки на схилі гори, ні оздоблених візерунками киптарів, лише рух, лише крутіж, де гори також втягнуті в нуртовану танцю, в пульсуючий ритм спіралі галактик. (Танець. 1972, картон, олія; 35х44). “Більше знати про гордий, прекрасний, самобутній народ… Вони заповнили мій мозок…” Тією лагідною, мовчазною усмішкою не раз, як шовковими шорами, стримував у собі опір тарпана, запал природної волі до дії, бо знав, чого коштував йому отой “квадратно-гніздовий” соцреалізм із профілями Ілліча, “під копірку”… Його затаєні бажання бунту зринуть реінкарнованою сутністю Олекси Довбуша, озброєного пістолем, порохівницею, топірцями: “Берім на се порошниці, ще й пістоля і рушниці, треба Кути не минути, ще й у Косів повернути…” Цей оберіг (Олекса Довбуш EXL ОРЕСТА К., 1987), постає в техніці інкорелі, рік після Чорнобильської катастрофи. “Я вже забув, як пахнуть проліски (брендушки). Не забув я тільки, як пахнуть буковинські трави. Влітку я був дома, всього декілька днів, і то працював, і все ж один із цих днів я провів один, під лісом. Так-так, я вдихав запашне повітря, слухав, як дзвенять коники, мільйони, мільярди коників; дивився і переслідував голубих і в крапинку метеликів, і немовби на якусь годину повернулося до мене дитинство. Я знов відчув себе частинкою природи”. Лише там, на верхах, почувши роз-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин