Незабутні · “Манкуртська влада забрала у них і рідних, і маєтки, але була безсилою вбити в них Бога”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Заповіт графині До 1109-річчя Марії Капніст
Слово Просвіти, №31 за 2024 рік
Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка, лавреатка міжнародних фестивалів
Жила в Києві справжня графиня, родовід якої ведеться від древнього роду Капністів (Капніссісів), православних греків. У захмарному 1702 році кавалер ордена Св. Марка Стомателло Капніссіс (з усім його потомством) отримав графський титул за військові заслуги, про що свідчить Грамота венеціанського дожа Алоізія Мочченігі. “Якщо я чогось вартий, то цим я зобов’язаний, насамперед, моєму вихованню і тим прикладам правди, простоти, честі, якими я був оточений – від моєї появи на світ до мого вступу в життя”,– такі слова залишив нам прапрадід Марії Ростиславівни Петро Васильович Капніст. Він народився в Україні, на Полтавщині. Став офіцером, служив у Петербурзі, відрізнявся дуже привабливою зовнішністю. Одного разу, коли він стояв на посту, – на свою біду сподобався самій Катерині ІІ. Не бажаючи стати іграшкою хтивої імператриці, він написав прохання про відставку і таємно виїхав за кордон. Доля винагородила його красунею Елізабет, яку він привіз із Лондона, щоб вона стала прапрабабусею майбутньої заслуженої артистки України. Республіканець за переконаннями, він заснував у своєму селі Турбайці на Полтавщині “турбайскую республіку” для восьми сотень кріпаків і називав селян своїми сусідами. Сучасники вважали його великим оригіналом. Його рідний брат став великою літературною знаменитістю – Василь Васильович Капніст, ви-
Марія Капніст у юності датний поет і драматург, родоначальник сатиричної комедії, автор “Оди на рабство” і “Сатири”. Йому теж було ненависне кріпацтво, що і позначилося на всій його творчості і на біографії синів, які стали декабристами. Син Василя Васильовича, Семен одружився з рідною сестрою декабристів Матвія і Сергія Муравйових-Апостолів. Інший син, полковник Олексій Васильович Капніст, відсидів у Петропавлівській фортеці, був Миргородським предводителем дворянства. Це він привів у будинок князя Рєпніна молодого художника Тараса Шевченка, “... цей милий Капніст, який весь – серце”,– писала про Олексія княжна Варвара Рєпніна. По материнській лінії Марія Ростиславівна належить до славного козацького роду, її справжнє ім’я – Маріетта Капніст-Сірко. Мама Анастасія Дмитрівна – прапраправнучка знаменитого полководця, оборонця України, запорізького отамана Івана Дмитровича Сірка. Козацько-дворянське походження – це і є вся провина Марії Ростиславівни. Влада серпа і молота, яка перемолола мільйони життів, такої провини не прощала. Вища освіта, про яку так мріяла Марія, була назавжди закрита для неї – дворяни, ці хранителі культури, за гегемоновськіми законами відтепер не мали права на таку розкіш.
27-річну Марію Капніст сталінці посміли судити, і, щоб покарати за її родовід, 15 років мордували у таборах і засланнях. 15 найбільш діяльних років! А якщо скласти всі її роки, понівечені не тільки в’язницею, каторгою, енкаведистськими поселеннями, а й ті, затьмарені юні роки, коли у неї відібрали будинок, дачу в Судаку, а головне – право вчитися і працювати, то цих скорботних років набереться більше трьох десятків. Сибір... Караганда... Джезказган... Степталач... Єнісейськ... Козаченське... Нічні допити... Побої... Вседозволеність начальства... Обрізані коси... Вибиті зуби... Напівголодний режим... Плювки в їжу... Катування крижаною водою... Шахта... Лісоповал... Виробництво пустотілої цегли... Етапи, етапи... Шкіру обличчя Мірочка зіпсувала, втираючи вугілля, щоби відштовхувати ґвалтівників. В руки, в легені в’ївся вугільний пил. В душу, в серце в’ївся гострий біль. Марія не оминала людей, душевно підтримувала сусідок по пеклу. Її сердечною – на все життя – подругою стала дивовижна жінка Ганна Василівна Тімірьова, художниця і поетеса, яка досконало володіла французькою та німецькою, але все життя, до самої пенсії промучилася в неволі тільки за те, що вона кохала адмірала О. В. Колчака, неповних два роки була з ним у цивільному шлюбі і добровільно пішла за ним під арешт у січні 1920 року – 7 лютого гегемони розстріляли Олександра Васильовича. Єдиного сина Ганни Василівни, 24-річного Володю Тімірьова розстріляли у 1938 році. Ще у 1919 році Верховний Правитель Росії адмірал О. В. Колчак (яким нас у радянській школі лякали, як Бабаєм) проголосив: “Я готовий рахуватися з незалежністю України, щоб узгодити військові дії наших українських, польських та інших антибільшовицьких сил”. Ох, скільки поколінь було би врятовано ... Про життя сталінських ув’язнених ми маємо лише поверхневі уявлення. Зрозуміло лише, що цим великомученикам ХХ століття були уготовані нелюдські умови. Коли при переміщенні по етапу десь траплялося дзеркальце – жінок тягнуло до нього. А від дзеркальця – голосний плач, страшне виття. Ніхто з них себе вже не впізнавав. Одна з цих нещасних – з тих, кого заганяли залізною рукою до щастя – згадувала, що пережила жах, побачивши в такому дзеркальці свою сиву матір замість себе. Багатостраждальна пам’ять
Марії Капніст зберігала чарівний ковчег – батьківський будинок, братів, сестру, батьків, величезне дзеркало, яке два сторіччя чесно відображувало і господарів, і гостей. Вона пам’ятала, як маленькою тягнулася навшпиньках до дзеркала, щоб побачити себе, таку красиву... У сталінських таборах люди втрачали зв’язок зі своїм відображенням у дзеркалі. Коли, в один прекрасний день, Марію Ростиславівну звільнили – по дорозі на батьківщину її наздогнав ще один удар – вона побачила у вбиральні замість себе страшну бабусю з виразними очима, і ніяк не насмілювалася увійти, і не могла повірити, що це в дзеркалі її власне відображення. Молода душа не погоджувалася – адже було їй тоді тільки 42 роки! А ще страшнішою була реакція друга її юності, коханого Юри, який з квітами зустрічав на пероні її, звільнену. Він стояв перед нею і не впізнавав. Коли вона заговорила і побачила жах на його обличчі, їй залишалося тільки одне – кинутися геть, через вулицю, незважаючи на шалений потік машин. У той день вона не загинула – її загибель під колесами машини була відстрочена до жовтня 1993 року. Пережитий жах сталінських шахт позначився і на її житті, і на її смерті – вже мешкаючи в Києві, Марія Ростиславівна боялася підземних переходів більше, ніж стрімких машин. І колеса, під які вона так безоглядно колись кинулася від свого Ю-ю, наздогнали її багато років по тому на Брест- Литовському проспекті біля довженківською студії... ...А вільна весна 1956 року була чужою і самотньою. Безпритульна графиня ночувала по добрих людях. Як далі жити? Як не збожеволіти? Тільки грати, грати... Грати радісно і легко. Грати чужі прикрощі, чужу старість, чу-
З донькою Радою
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
