Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Для мене театр – перш за все і після всього храм, я не граю того, чого не розумію серцем”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Перша народна артистка України

Слово Просвіти, №31 за 2024 рік

Час плинний... Вічне в ньому і в просторі – наше відчуття минулого, наша пам’ять про минуле, наше розуміння минулого, наше емоційне ставлення до подій минулого та людей, які були духовними та інтелектуальними епіцентрами цих подій. І з плинністю часу все щемнішими стають спогади про цих людей, які свято любили те, чому ти поклоняєшся все життя – театр. Можливо, сьогодні настав час поговорити про шарм людяності, сердечності, які неможливі без участі, насамперед, свідомості, бажання, волі. Я чуюся львів’янкою за життям і духом. Львів – центр книговидавництва, мистецтв, справжня архітектурна перлина: готика, ренесанс, бароко, українське бароко, ампір, конструктивізм, сецесія, модерн переплітаючись, створюють архітектурну гармонію міста. А ще Люди! Родини Крушельницьких, Туринів... Сьогодні, обійнявши думкою й чуттями велике творче своє життя, та й просто проживши довгі літа, я питаю себе: чи може людина сама себе сотворити без візуального, почуттєвого, пластичного соціуму? Навіть якщо ти інтровертна людина, замкнена на своїй психофізиці? Правильне одне: точку опори в собі – інтелектуальну, емоційну, мудру – можна знайти, прочитуючи життя Людини, якій ти віриш, у талант якої ти віруєш... Три жінки мали на мене величезний життєвий вплив: моя мати –Клавдія Миколаївна Кононенко, Леся Українка і Марія Заньковецька. Вони дали мені можливість відчувати національне в мистецтві й житті, усвідомити, де я живу, по якій землі ходила й ходжу, і завжди торкатися головою неба і в Театрі, і в житті. Марія Костянтинівна Заньковецька! Моє творче життя тісно пов’язане з іменем Марії: закінчила студію при театрі ім. М. Заньковецької під орудою курбасівського режисера Б. Х. Тягна, 30 років служила на сцені заньківчан, 22 роки грала роль Заньковецької (близько 600 разів), працюючи в театрі ім. І. Франка, заснувала Міжнародний фестиваль жіночих монодрам “Марія”, присвячений першій народній артистці України Марії Заньковецькій. Метою Фестивалю було плекання, культивування та представлення можливостей універсальної мови театру, популяризація кращих світових здобутків виконавської майстерності актрис, сприяння активної інтеграції українського театру у світовий театральний процес... Такий талант, як у Заньковецької, народжується раз на століття. У її характері, зовнішності, взагалі особистості з’єднались всі якості, які визначають артистичну натуру, себто, в ній глибокі емоційні почуття і внутрішні переживання завдяки рисам характеру набували динамічної сили вияву, яка підсилювалась виразною зовнішністю, пластикою і дивної краси голосом (мецо-сопрано). Але все це могло б залишитися чудовим, прекрасним матеріалом, якби Заньковецька не виявила силу і волю, не робила б усе життя вибір: між забезпеченим життям дружини військового і вічною мандрівкою, між привілеями сцен Петербурга й Москви і безправною українською сценою, між бездумним життям і позицією громадянки.. А болючий вибір у коханні?.. І. Мар’яненко писав: “Марія Костянтинівна мала прекрасну зовнішність і особливо надзвичайно виразні, чарівні очі, красивий великого діапазону голос, яким уміла відтінити особливості української народної пісні. Весільні пісні у її виконанні – це неперевершене видовище, це шедевр. І як шкода, що, здається, нічого не зафіксовано, бодай на грамофонні платівки”. Пісня для Марії була своєрідною медитацією, сутністю самозаглиблення і водночас – тонкою аріадниною ниткою, що легко виводила її до людських сердець. Нянечка Сухондиха, як називали її в селі Заньки, намагалася допомогти своїй вихованці Мані пізнати світ природи, розповідала їй про трави, рослини, які мали цілющі властивості й допомагали людям переборювати хворобу. А інколи брала вона Маню, садовила до себе на коліна, тулила до своїх грудей і співала тихесенько пісню. У сім’ї Адасовських любили пісню. Батько мав хороший голос, співав у церковному хорі місцевої Миколаївської церкви. Разом з батьком тут співала і Марія Костянтинівна. “Стоїть, бувало, Маня вся в білому поруч з батьком і так співає, що селяни плакали від зворушення”. “Все, що я співала дівчинкою, не виходить у мене з голови і зараз. Я люблю народні пісні і танці, але за піснями і танцями я бачила ігоре, і сльози, багато сліз, багато горя. І я довго зберігала цю таїну, і, тільки, опинившись на сцені, розповіла людям про ці сльози” (М. Заньковецька). Народна філософія, етика, естетика, історія, природознавство закладені у відшліфовану, виточену форму пісні, думи, легенди, переказу, виховували смак дитини. М. Заньковецька була віртуозом словесної дії. Сценічне слово Лариса Кадирова в ролі Марії Заньковецької. Художник Володимир Руденко у неї було надзвичайно виразне, колоритне. Вона глибоко відчувала музикальність, образність, емоційність живого народного слова. Актриса багато працювала над звуковим виявленням внутрішнього змісту ролі. Виразні мовні засоби, дикція, орфоепія, мелодика, ритміка, особливо інтонація та її тональна партитура були розроблені до дивовижної легкості, природності й правдивості. “У Заньковецької була особлива прихильність до слова, до художнього милування ним, до творчої праці над словом, до шукання його граничної виразності, суттєвої ясності, художньої об’ємності. (С. Дурилін, “Марія Заньковецька”). Головне, коли слово розчиняється в дії свідомості, коли глядач, відкривши назустріч акторові рецептори душі, ділить з ним той безкомпромісно нинішній час, у якому розгортається вистава. Нам не дано пережити потрясіння від гри Заньковецької... “Не лише відчути роль, але й зрозуміти її, зробити її для себе близькою, знайти і зрозуміти найменші душевні злами, навіть нюанси, жити в уяві своїй всіма переживаннями свого персонажа, захопитися ним, полюбити його, побачити його своїм внутрішнім зором, – одне слово, вжитися в роль… – писала М. Заньковецька. – Що у вас від емоцій, що все палко – це добре, але не поспішайте, хай слово родиться не лише з переживань, а і з думок персонажа, з того, що він має на увазі”. У житті вона скромна жінка в закритих сукнях, майже ніде не усміхається, в очах сум, скоріше вчителька, ніж актриса. Костюми Заньковецька замовляла у народних майстрів, намисто і сережки були автентичні, правдиві, вони мали пам’ять, і це підкреслювало природність буття Заньковецької на сцені. А думаючи про життєве буття Марії, я часто згадую слова Христі Олексіївни Алчевської з її статті “Позиції громадян-учених і досвід життя”: “Немає в нас до себе частенько поваги, немає чести національної, національного самоповажання, бажання все глибше й глибше пізнавати самих себе”. Це про нас?! Хочу звернути вашу увагу на уявну анкету з відповідями Марії, анкету, яку ми складали разом із театрознавицею Наталією Бабанською. Анкета Дата і місце народження: За записом у метричній книзі Ні< жинського повіту села Заньки “у поміщика, колежського сек< ретаря Костянтина Костянтино< вича, сина Адасовського, та його законної дружини, Марії Василія дочки, обоє православні, народи< лася дочка Марія 22 числа липня місяця 1854 року”. Народилась на Марію, тому Марія. Ім’я озна< чає гірка і прекрасна, а її знак Лев належить людям сильним і тала< новитим. Зовнішні дані: Зріст середній, 1 метр 62 см, темне волосся, карі очі, риси обличчя звичайні, рух< ливі; за спогадами сучасників, Заньковецька була жінка добре збудована, вся її постать трохи нахилена вперед, рухлива, плас< тично виразна, особливо кисті рук, вражали її очі, хто зустрічав< ся з ними не міг забути її глибо< кий гіпнотизуючий погляд. А 6- річній Мані дуже не подобався колір її очей, і вона вирішила змити їх. Діставши мило, дівчин< ка почала нещадно терти свої очі, плачучи від болю: “Я не хочу, щоб у мене були такі чорні очі, я їх змию”. Особливістю Заньковець< кої було те, що на її обличчі з над< звичайною швидкістю відбива< лись найменші душевні рухи, во< но не знало спокою ні на сцені, нів житті. Сімейний стан, родичі: Три брати і сестра Ліда, найближчий друг – мати. 11 травня 1875 року в Заньках відбувся шлюб з тамбов< ським дворянином капітаном арти< лерійської бригади Олексієм Ато< новичем Хлистовим, який остаточ< но був розірваний 1887 року. Освіта, професія, мови, в яких країнах бували: Виховувалась у пансіоні, незакінчена консерва< торська, клас вокалу; професія – актриса, мови – українська, ро< сійська, французька; була на гас< тролях – Україна, Росія, Закав< каззя, Молдова, Литва, Польща, лікувалась у Німеччині. Яким письменникам ви віддає< те перевагу: Шевченко, Тургенєв. Композитори: Лисенко, Чай< ковський. Актори: Дузе, Муне-Сюлі, Мамонт-Дальський, Єрмолова, Савіна в комедійних ролях. “Для мене театр – перш за все і після всього храм, я не граю того, чого не розумію серцем”. “Ви не бачи< ли, в яких театрах я виступала. Правда, мені щастило грати на< віть в імператорському, але й у клунях і у сараях я теж грала. Все життя моє – мандрівка, але я ні< коли не сумувала з цього приводу. Одного разу запросили нас дати п’ять вистав на залізничній стан< ції. Ми згодились, жили у ваго< нах, а театром була гуральня, яка не опалювалась. На дворі стояли 30-градусні морози, грим засти< гав на обличчі, скло на лампах тріскалось, але коли я побачила жадібні очі глядачів, простих лю< Марія Заньковецька дей, я стрепенулась і почала грати з великим натхненням”. Партнери: Садовський, Кро< пивницький, Саксаганський. “Кажуть, немає в світі вищої на< солоди, як бути задоволеним життям, бути задоволеним самим собою, усвідомлювати не відчува< ючи й відчувати не усвідомлюю< чи.. Мені це не зрозуміло. Але ко< ли я виходжу на сцену, я вже не я, а Олена, Оксана, Харитина. На мені костюм, грим, у мене чужий образ, чужа душа. І скільки би я не грала, постійно нестерпне світло рампи, вдаряючи в очі, од< ночасно боляче б’є мене по нер< вах: мить і я вся холону. Але це тільки коротка мить. Далі я “входжу в роль” і зовсім забуваю, що театр загадковий сфінкс, ім’я якому публіка”. Ваші улюблені ролі: Наталя з “Лимерівни”, Аза. Година дня: “Головне у моєму житті відбувається ввечері – вистава! Якщо її нема – відчуваєш просто брак кисню. Усе готово! Тільки світло дайте скероване, і нічого немає, і ти сам починаєш створювати дійство. Реальне людське життя я починаю відлі< ковувати з того моменту, коли людині надається можливість ро< бити вибір. Громадянське, твор< че, моральне життя – результат зусилля. Як і роль. І тому, знаючи фінал, я живу і в житті і на сцені, не обдурюючи себе. Може бути звідси мій максималізм, і гіпер< бола, і негативізм”. Пора року: Осінь, але весни чекає народ, мабуть, вона потріб< ніша. Колір: Блакитний. Квітка: Ромашка. Парфуми: Фіалкові. Місто: Київ. Тип мужчини: Високий, ду< жий, гарний, чорнявий, з вусами. “Я відчуваю, що так любити не можна, як я люблю, що так коха< ти – божевілля. І страшно мені, нібито смерть, погрожуючи, над нами в’ється близько й тихо. Алея ще сильніше тебе люблю, і без< кінечно тебе жалію, до жаху зли< ваю життя своє, зливаю душу я з душею твоєю”. (з листа до М. Са< довського). Ваш девіз: Страждаючи, коха< ти “Як живеться мені? Не знаю, як тобі сказати, бувають хвили< ни, коли приходить щось подібне до радості, але цих хвилин так ма< ло, а горя так багато, що ще важ< че потім стає. Але треба шукати рятунок в собі самому. Інакше людина сама собі побудує тюрму, де бо власні вчинки створюють горе, радість і свободу духу”. (з листа до М. Садовського). Найбільша радість у житті: Грати. “Євангеліє акторства ви<

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин