Пряма мова · “Вистава якраз і сягає теми украденого щастя як украденого майбутнього. Також вона про пошук цього майбутнього”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Дмитро Лінартович: “Потравмовані, згорьовані душі людей України потрібно вести в театри на реабілітацію”
Слово Просвіти, №31 за 2024 рік
У Київському академічному театрі ляльок тривають прем’єрні покази камерної вистави за легендарним твором Івана Франка “Украдене щастя” в постановці талановитої режисерки Тетяни Авраменко та за участі заслуженого артиста України, лейтенанта ЗСУ Дмитра Лінартовича й акторки Єлизавети Бойко. “Украдене щастя” у рішенні пані Тетяни – це значно більше, ніж просто історія нещасливого кохання. Це символічна і глибока робота про людей, у яких крадуть їхнє майбутнє, та про трагічні наслідки спроби повернути все “як було”. Про те, як важко не мати вибору і свободи його робити без наслідків. Про те, як часто вибір на свою користь стає зрадою іншого. Але й про те, що надія з’являється тоді, коли приймаєш незворотність та маєш сміливість рухатися далі та будувати нове майбутнє. Про виставу та театр під час війни поспілкувалися в пресцентрі АрміяInform із Дмитром Лінартовичем, Тетяною Авраменко та Єлизаветою Бойко.
– Дмитре, ви грали у виставах “Украдене щастя” ще до того, як почали служити в ЗСУ. В чому уні< кальність цієї нової постановки? – У театрі “Київ” як виконавець я пробував доторкнутися до цього матеріалу. Але в постановці режисерки Тетяни Авраменко цей матеріал зазвучав абсолютно по-новому. Тому що ми живемо в такий час – натруджений, дуже емоційний, з різними спалахами. І мушу сказати, що по-справжньому доторкнутися до “Украденого щастя”, відчуваючи вертепність України, пульсуючи його вібраціями українськими, мені за щастя. Це вперше в мене такі відчуття. Спасибі режисерці, спасибі Єлизаветі і Академічному театру ляльок, що дозволили доторкнутися. Ми робили виставу, щоб це було суголосно з часом і щоб не було прив’язки до якогось конкретного часового простору. Я жартую, що таку виставу можна грати і на летючій тарілці. Головне, що там порушені справді одвічні питання: любов, зрада, ненависть, добро. Та перипетії: що вирує в людях. І, звичайно, підклад ми робили відповідно до ситуативного ряду – те, що відбувається з нашими людьми зараз. Погляди Тетяни Авраменко – сучасні, вона працює із різними формами, з фестивальними рухами. Це унікальна можливість поновому подивитися взагалі на акторську гру. Тому що досі з таких “канонічних” вистав, як “Украдене щастя”, робили якусь ікону... А тут Тетяна запропонувала синтез: у ній є і музика, і пластика, і рух – від внутрішнього до зовнішнього, від зовнішнього до внутрішнього. Вона підняла наші багатовічні пласти. Але там паралельно ще і реалізм проходить. І оцей набір спрацював. І на цю виставу вже чекають дуже різні люди. Приходять військовослужбовці, містяни, цивільні різних професій і конфесій. І всі говорять: “дуже цікавий ваш погляд, з вашим розчерком неординарним”. Мій персонаж – Гурман, який пройшов певний життєвий шлях, в тому числі фронт. Це якісь такі автобіографічні речі… Потім він після служби, через жандармство повернувся в свій рідний повіт, де жив змалечку. І захотів по-новому дещо робити, але в одну й ту саму річку двічі не ввійдеш. Він, до речі, поплатився за дуже багато речей. Мене взяли, і в хорошому розумінні, як це називається в акторів, використали мій життєвий досвід. Наскільки вдалося – я не можу сказати. Я робив те, що режисер говорив. Не задоволений своєю роллю, як завжди. Я просто віддаюсь процесу чесно, як можу. Ще дуже багато треба над роллю працювати. Хоч ми відіграли хорошу вже вервечку циклу вистав, але щоб вона стала моєю роллю сповна, треба вистав 25–50 зіграти… – Розкажіть про свій бойовий досвід, про поранення. Що після цього для вас означає повернення в театр? – Пройшовши 199-й навчальний десантно-штурмовий центр, де отримав військово-облікову спеціальність розвідника, я потрапив на Херсонський напрямок у складі 46-ї ОАеМБр в 3-й батальйон. Комбат у мене – “Купол”, він і зараз на війні. А із моїх побратимів – “Взводний”,
“Полтава”, “Туз піковий”, снайпер, Юра Гапоненко, бізнесмен з позивним “Байкер” – уже в засвітах, “на щитах”, але менше з тим… Бахмут, штурми, зачистки, закріплення, Соледар, коли вв’язався в бій для того, щоб дотягнути 77-й десантно-штурмовій бригаді, молодим хлопцюгам БК – гранати, калібр 5,45, їм не було чим відстрілюватися... Ми почали вести вогонь, а ви знаєте, що на бойових панівний бій. Наприклад, якщо ти ведеш, пропрацьовуєш сектор – ти на цю мить трошки пануєш над ситуацією. Якщо ти по них, так би мовити, в пресингових формах не працюєш, то вони над тобою беруть верх… У нас настільки було багато цих московитів, ординців, що в Соледарі вони в промзоні нас взяли в оточення, в кільце. Ув’язавшись у це все діло, ми вже навіть пліч-о-пліч з прикордонниками зупинилися. І під’їхав французький панцерник, броньована техніка. І мене втягнули в нього. Але по нас ВОГ там пропрацював, і на міні ми підірвалися, шини нам порвало… І мені приліт був такий, що метелики з голови досі почасти вилітають дуже сильно. І було дуже важке мінно-вибухове поранення. Мене витягли із панцерника. Я часто зі “Словоспіва” читаю, як було поранення (“Словоспів” – це авторська збірка поезій Дмитра Лінартовича, що вийшла друком 2023 року. – Авт.): Я думав ґиґну! Бог із ним… Поринув в Бій принагідно… Я думав – “Стерся” – менше з тим, Все буде – “Згідно – відповідно!” Із темряви я виніс світло. Із панцерника витягли у ноші. Зимове сонце світить рідно. На нерві медики хороші. Криваве обліпили тіло,
Зрізають причандалля, Тут кожен знає своє діло І не дають піти в провалля. Серце зазнає скорочення, Колють морфій в вену, Як витягти мене з оточення Вирішують проблему. А я лежу “ні в сих, ні в тих”, Мені паскудно – я не можу! Від бездіяльності притих. Я підриваюсь, а мене у ношу! Скільки осколків в тілі Не в змозі рахувати. Мовчки лікарі на ділі Взялися реанімувати. Я древній, тертий чоловік, В думки, у мережу влажу. Поранений серед калік Катетр, крапельницю гладжу. Мій виступ гоїть шви. З гітарою виходжу з палати. У зграї із людьми Беруся Слово викладати. Театр – це реабілітація. І не тільки мене – офіцера Збройних Сил України, ветерана війни, учасника бойових дій. До нас на виставу приходить багато військовослужбовців. Був чоловік Тетяни, режисерки. У майбутньому, сподіваємося, й чоловік Єлизавети її подивиться, бо зараз при виконанні він потрапив у шпиталь. Для них це теж реабілітація, тому що це спілкування з акторами, з творчими людьми, з провідниками емоцій, що ширяють туди-сюди. А людям це потрібно. Іу нас на вистави часто-густо приходять генерали, солдати, офіцерський, сержантський склад. То плачуть, то усміхаються. Головне, що їхні діти, дружини, родичі теж приходять після цього. Тому що і для них це своєрідна реабілітація. Я про це зараз говорю в своєму медіацентрі. Валерій Федорович Залужний, коли нагороджував мене нагородною зброєю, запитав: “Куди ти далі”? Я кажу – в 46-ту бригаду, десантно-штурмову. А він:
“Зітрешся, давай у медіацентр!” І-от зараз є можливість, будучи в гарнізоні (я служу офіцером ЗСУ), ще й працювати в театрі. – Дійсно, театр – це в певному сенсі реабілітація для суспільства. Але, щоб вистава “спрацювала”, потрібно докласти неабияких зу< силь… – Ми – ремісники, обізнані, професійні люди. Але що ставити – це завжди запитання, матеріал має відгукнутися в серцях та зрезонувати в суспільстві. Кожна вистава – це як здача крові. Ми зробили так цю виставу, що вона і просвітницька, а разом з тим ще несе функцію реабілітації. Що таке реабілітація? Це повернення до самих себе. І в даному випадку ми до класики доторкнулися не просто як до чергового твору зі шкільної програми. Коли ми почали працювати, то зрозуміли, що це на рівні з Шекспіром, просто наше ментальне єство є українським, з українською “прошивкою”. Там діалоги чіткі, ясні, трикутники є. Це, як кажуть, класичні схеми, такі ж, як у Франції, в Англії. Просто в Україні по-своєму люди живуть, а емоція одна і та сама, сенс той же. У майбутньому ще буде велике дослідження методів реабілітації нашого українського суспільства. Тому що після того, як наступить полегшення, виникне запитання – що з людьми України робити, куди їх вести – ці душі потравмовані, згорьовані? Тільки театр, тільки мистецтво зможе допомогти людині вийти із цього складного ситуативного ряду під назвою “повоєнний час в Україні”, “повоєнні обставини”. Ми намагаємось повернути лице українському театру, щоб це було по-нашому. Бо раніше була проблема московитська, ви не уявляєте наскільки. Часто актори плагіювали, робили ксерокс, як це грають десь там: або за океаном, або як московити працюють. А зараз такі режисери, як Тетяна Авраменко, працюють з пластичними формами, підбирають музику. А ще вона відповідальна за світло, за костюми… Це, як дитячий садок, де до виховательки кожен підходить. Актор запитує: “А костюм на мені нормально сидить?” – “Так, нормально, тільки поправ отой ґудзик”. Світловик підходить, запитує щодо світла: “Мені куди – ліворуч чи праворуч?” – “Ліворуч, тільки трішки нижче, а оце відімкни”. Ще хтось питає: “А є там розетка?”… Треба і за “строєм української акторської душі” стежити, і за сценою, і за послідовністю, і за партитурою звуковою, геть за всім! І це ж тільки краплинки в морі. Уявляєте, завтра прем’єра, а актор, наприклад, захворів. Саме з таких маленьких краплинок створюється житейське акторське море. Тетяна цим живе – приходить, читає, сублімує, накопичує у собі все. – Чому п’єса Івана Франка “Украдене щастя” актуальна сьо< годні? Тетяна Авраменко: – Перше, що для нас було важливо, це про* сувати саме український контент. І трохи подолати оцю межу, яка була поставлена за радянщини і пострадянщини, що українська класика – це щось таке у великих пошарпаних шароварах, з вусами і в жодному разі не може бути ак* туальне в нашому сучасному житті. Також хотілося відкрити глядачу, що теми, порушені на* шими класиками, вічні. Тому-то вони і класики, щоб звучати поза часом. Тому сценографія нашої вистави не має прив’язки до кон* кретного часу, адже не має прив’язки до часу сама історія. Бо це історія загальнолюдська. Я змогла серйозно розібрати цю п’єсу і для себе відкрити багато важливого лише після початку повномасштабного вторгнення. Коли я усвідомила, що найважчим для кожного стала неможливість щось планувати на завтра. Оця відсутність впевненості в конкретному майбутньому стала тим щастям, яке було викрадено. Тому вистава, яку ми поставили, якраз і сягає теми украденого щастя як украденого майбутнього. Також вона про пошук цього майбутнього, про пошук відновлення себе новими, переживши певні трагедії і втрати, і про розгляд варіацій, до яких нас ця історія може привести. Єлизавета Бойко: – Для мене також ця робота є важливою, то* му що це потужний український контент. Це прецедент у Театрі ляльок. “Украдене щастя” стави* ли в різних жанрах і багатьох те* атрах, але в Театрі ляльок у тако* му прийомі це вперше. Синтетичний театр, де є використання масок, ляльок та інших прийомів – це дуже цікава форма, яку зараз театри активно використовують, але не завжди пишуть, що це синтез. Ми спробували синтезувати драму. Наша команда десь 50 на 50 – спеціалісти суто лялькового напряму і спеціалісти театру драми. Ми об’єдналися і змогли поділитися досвідом, тобто синтезувалися. Це було дуже класно. Робота була важка, але плідна. Ми пробували працювати з лялькою, це було дуже непросто. Але ми всі намагалися навчитися нового.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
