Суспільство “Моментами хотілося сісти і плакати”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Били за те, що… народився
Слово Просвіти, №31 за 2024 рік
Валентина СЕМЕНЯК Фото авторки
У Тернопільському історико-меморіальному музеї політичних в’язнів відбулася зустріч із воїнами, яких внаслідок обміну торік звільнили з російського полону. Олексій Ануля (Чернігів) та Богдан Слободян (Івано-Франківщина), які проходять у нашому місті реабілітацію, почули про такий музей і вирішили побувати в ньому. Так познайомилися з його завідувачкою Уляною Рикун, старшою науковою співробітницею Олесею Олійник. Коли пані Уляна проводила екскурсію, Олексій почав розповідати про пережите в полоні. “Від почутого, – каже завідувачка, – у мене волосся на голові ставало дибки… Моментами хотілося сісти і плакати. Олексій надзвичайно позитивна людина, вражає своєю незламністю”.
Здала місцева колаборантка Батька Олексієвого закатували в церкві під час оборони Чернігова у 2022 році. У березні наших повністю розбили під Черніговом. У передмісті було селище, яке не давало росіянам повністю взяти в облогу місто. Тож цивільні мали можливість виїжджати за межі Чернігова. Ще там була єдина ферма, яка забезпечувала пологовий будинок провізією. У росіян на картах не значилося селище, але воно було їм кісткою в горлі. Коли почався контрнаступ, наших було 140 осіб, а їх – 5 тисяч. Олексій залишився один живий і 12 годин пролежав у канаві. Увесь цей час повз нього рухалась колона. Окупанти заходили в кожний будинок. У погреби, де ховалися люди, кидали гранати. Їх не цікавило, чи там були діти… Довкола все палало. “Я пролежав до 9-ї вечора, – розповідає Олексій, – мої побратими загинули, в мене було багато поранень, зі щоки стирчала кістка, розірвало шолом, тут було 49 осколків (показує на голову). Я виліз вночі, коли відстрілялась артилерія… і 18 кілометрів повз, тричі потрапляв в оточення. Здала мене місцева колаборантка в сусідньому селищі. Спочатку хотіли розстріляти, потім мене побачив їхній командир (це були буряти). Почали бити. Коли вони зробили два постріли, я в цей час повернувся, щоб попросити дозволу зателефонувати дружині, і не встиг навіть злякатися. І як вони це побачили, то вирішили, що я американський найманець, бо на паску був напис “Pentagon”. Привезли до генерала, допити були довгими”. Після того Олексія разом з двома іншими полоненими повезли в КамАЗі (куди – не знав)
Основу експозиції складають промовисті докази, що свідчать про те, як росія нищить спортивну інфраструктуру. Пошкоджені, розбиті, оплавлені внаслідок бойових дій та терористичних атак російської армії фрагменти нагородних кубків, спортивний інвентар, стадіонні крісла та багато іншого. Це артефакти, що були зібрані на зруйнованих спортивних локаціях. Війна забирає в України й найцінніше – життя наших співвітчизників. Від початку широкомасштабного російського вторгнення загинуло майже 500 українських спортсменів і тренерів. Мартиролог загиблих невпинно зростає.
Олексій Ануля в Тернопільському музеї на трупах бурятів: кров, картопля, ящики з-під боєприпасів. Привезли в катівню. Там стояв інший КамАЗ, як потім з’ясувалось, це був крематорій – убитих не вивозили до росії, їх спалювали. Тоді воїн не знав цього, але увесь час думав, чому машина стоїть на місці і нікуди не їде. Першим скинули з КамАЗа офіцера, його вже не допитували, а застрелили на місці. Нікого в полоні не залишали, бо завдання було: “Кієв за трі дня”…
Врятувала молитва Олексій лежав зв’язаний у темряві, його били. Коли скотч трохи сповз із очей, він побачив, що били десантники. А як знайшли в кишені медаль його товариша-атовця і побачили на пальцях відбитки від зброї, отоді почалося: це тобі за Донбас, це за вбитих донецьких дітей. Далі більше. Один кавказець запитав: “Ти ж… міл?” Олексій подумав, що це психологічне залякування, тиск. Але той зняв йому штани і почав обмацувати… Поруч стояв російський солдат і не давав відповзти. Воїн почав наголошувати, що, мовляв, він дуже брудний, і що ще в полі ходив у туалет. Говорив так, щоб викликати до себе максимальну відразу. Згадав за гей-паради, вони ж були проти них… Дякувати Богові, нічого не сталося. Його врятувала молитва і… почався наш артобстріл. Хлопця покинули, всі почали розбігатись.
Усю ніч він пролежав голим на бетоні. “Ви не уявляєте, який під ранок був холод, у мене почались ознаки простатиту, – згадує Олексій, – просився в туалет. Відповідь була одна: “Под сєбя ході і благодарі Господа, что дают возможность под сєбя”. На ранок його підвісили на провід від подовжувача, і так він провисів шість діб. Є живий свідок, 60-річний цивільний, з яким вони тоді були разом. Їх катували і на ранок мали розстріляти. Перед цим двох військовополонених уже розстріляли, а наступного дня двох зарізали. Це зробив командир диверсійної групи, з Макіївки, колишній земляк. “Вони відморозки і маніяки, расисти, – каже Олексій, – їм це приносило задоволення. Я чекав на свою долю. Рук не відчував, біль був страшний, у мене вже не було сил все це витримувати. Але мене впізнав один із охоронців. Він був з Іркутська, ми колись із ним виступали на змаганнях за кубок СНД. Він почав приходити вночі, допомагати нам. Я йому сказав, що мені вже не треба, краще цьому дідусеві, у нього було троє дітей. Але він зробив так, що нас перед розстрілом вивезли до росії. У брянській області ще зупинялись, виводили мене в туалет”. Той давній знайомий віддав Олексію свою термобілизну, на жаль, у подальшому вона “зіграла” з ним недобру справу… Повезли далі – у медсанбат, там чотири години змусили простояти навколішках: носочки до носочків, це дуже важко, ноги затерпли… І коли прийшов на допит, то вже не міг стояти, за це били з усіх боків. Звинуватили в тому, що нібито зняв білизну із вбитого російського солдата. “Тож мене повезли в окрему “палатку”, — важко зітхає, згадуючи про це. – Я думав, що вже був у пеклі, але, як з’ясувалось згодом, то не було ще пекло. Там мені вибили два зуби, щелепу за те, що я вбивав російських військових”.
“Я думав, що я вже в пеклі” Звідти полонених повезли у курський централ. Там була седж світовій спільноті, що наш народ бореться і здатен перемагати. Виставку представили Національний музей історії України у Другій світовій війні в співпраці з Національним олімпійським комітетом України.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
“прийомка” сім годин… Олексію зламали ніс, пізніше – хребет. Його так побили, що він 40 днів не міг ходити в туалет. Найтяжчим було те, що били і катували на розтяжках усіх однаково, незалежно від віку: і жінок, і бабусь. Струмом – по геніталіях, і в пах засовували ніж. Олексій відчув, що на допитах йому треба триматися однієї лінії: не доїхав до позиції, бо ж ніхто не знав, де саме він потрапив у полон, мовляв, йому просто пощастило, що вийшов із оточення. Невдовзі їх затягнули в камеру, били щодня зранку, увечері. Їжі давали дуже мало, обід був о 4-й годині дня. Так на Пасху “потішили” – листком капусти, який залили окропом. Били в бані, на допитах, по кілька людей одразу. Постійно принижували батьків, бо вони були “хахламі”: “Украіни нєт і нє будєт!” Одну двадцятитрирічну вчительку української мови били й катували, допитували, де розташовані наші військові. Вона оголосила голодування, відказала: “Не знаю, де знаходяться наші, але знаю, де знаходяться ваші”. 11 діб голодувала… В Олексія вже не було сили слухати, як катували жінок, ґвалтування у них – болюча тема: пляшкою, трубою, шваброю. Постійно змушували співати їхні пісні: “гімн росії”, “катюшу”, “дєнь побєди”. Олексій думав, що перебував у пеклі, але… 6 травня їх літаком перекинули в тулу. До місця призначення привезли вночі: прожектори, спецназ. Олексій, в якого вже почала гнити нога.., стрибав на одній. Їх почали сортувати “по двориках”. Ця колонія була окремою територією, як місто в місті. Полонені простояли всю ніч, аж поки наступного дня їм дозволили зайти до камер. Дворики були розраховані на 10 осіб, а їх туди нагнали десь 50. “У моєму дворику, – згадує Олексій, – давали каністру замість туалету. Сеча мала колір кави, бо було повне зневоднення. І нам не давали її виливати. Одному хлопцеві сказали: “Ти будеш виливати в російську землю? Ти що, росію не поважаєш? Придумай щось”. Досвідченіші терпіли, йшли в туалет наполовину. І тут серед співкамерників я побачив того самого цивільного знайомого. Цей чоловік і такі, як він, нагадували живих трупів… Я в камері тільки присів, а мені відразу: “А хіба була команда?” І так з піднятими руками я простояв до вечора. Це все фіксувалось на камеру. Якщо хтось поворухнувся, прибігали і відразу били. Цілий день хтось стогне, хтось кричить.
Нас стали піднімати вночі, о першій, о третій, змушували присідати. Їжі давали так мало, що я там схуд на 40 кілограмів. Я думав, що перебуваю в пеклі, аж поки мене не перевели в карцер…” У карцері вся підлога була у фекаліях. Пліснява і лід на стінах, вода, постійно капало з бачка: кап-кап-кап. Світила тільки одна лампочка. Почав погіршуватися зір. Порвана у бачку гофра безупинно видавала надокучливий звук. Біля знімальної камери був мікрофон, який постійно шипів… О 6-й ранку тут усіх піднімали. Їжею були дві ложки баланди, шматок хліба, дві ложки “січки”, пів склянки кип’яченої води і питання: “Хахол, когда ти уже окачурішся?” Команду “їсти” наглядачі подавали тоді, коли вони були вже в кінці коридору. Із 7-ї до 8-ї ранку виводили з карцеру – били, на ранковій перевірці – били. Не один і не два рази дві зміни одночасно. Потім перевірка всієї в’язниці, потім побиття на допитах, після обіду, увечері на перевірці. О 21-й відбій, серед ночі підйом, присідання… Полоненим постійно говорили, що про них забули. У грудні Олексія привели на другий поверх, представник фсб показав розпорядження з москви – список. Однак Олексія на обмін не було. Це настільки воїна деморалізувало, що він уже не хотів жити, навіть спробував покінчити із життям. 29-го почали виводити з речами, що означало про переведення в іншу колонію. Хоча ніяких натяків перед цим не було. Усіх вивели о 9-й ранку, а Олексія аж о 14-й годині. Закинули в групу десятим, наглядач сказав, що на розстріл. Навіть вони не володіли інформацією про обмін. “Ізнову я повертаюсь до курська, – каже чоловік, – у ту саму тюрму. І коли нас 140 осіб стояло на колінах, я в шапці-вушанці, до мене підходить спецназ: “Ануля, знову ти? Ми ж тебе попереджали сюди не повертатися”. О 5-й ранку нас підняли, з 10-ти назвали тільки 9. Десятого не назвали, він ще й досі в полоні. Уявляєте, наскільки боляче людині почути це в останню мить. До останнього ми не знали, куди нас везли автозаки”. Я не знаходжу слів, щоб якось підтримувати розмову, у мене їх просто немає. Натомість клубок у горлі і сльози на очах. Прошу повторити прізвище. А він усміхається, каже: “А ви прочитайте його навпаки”. Читаю: “Ануля. Я луна”. І вже й я усміхаюсь, але крізь сльози… P. S. Описане не піддається людському розумінню, логіці. Коли Олексій запитав, за що його б’ють, він почув: “За те, що ти народився”…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
