Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ведель розхитував закам’янілі канони церковного співу українською народною мелодикою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

НА РІКАХ ВАВИЛОНСЬКИХ

Слово Просвіти, №32 за 2007 рік

“Коріння його мелодики простягається у всі шари й галузі нашої музичної стихії того часу… Він національно творить, при тому так, що національна стихія не уярмлюється, а зостається завше ясною, динамічною і ак! тивною. […] Вогнистим метеором промай! нув над Україною талант Веделя, полишив! ши загадку психологам і тайну біографам; його музична творчість та трагічна доля че! кають свого дослідника”. О. Кошиць (Із лекцій, читаних у Вінніпезі 1942 р.) давна принято называть Киевски! ми” (курсив Петрушевського). Професор кафедри хорового співу Київської консерваторії п. Ні! на Королюк (з якою я знайомий давно і монографія якої про україн! ських композиторів прикрашає мою бібліотеку) пояснила дещо про партесний спів, але, зрозуміло, мої знання лишилися поверховими. Відтак уникатиму фахових понять і термінів (хоча насправді вони є ці! кавими завжди — ідеться про музи! ку, літературу чи астрономію). Продовжимо: “Из числа Киев! ских певцов и композиторов XVII века известны: архидиакон Киево! Братского монастыря Михаил и творец строчного пения Федор Тернопольский, которые в 1652 г. были вызваны в Москву вместе с киевскими певчими; старец Иосиф Загвойский, который учил петь по партесам и которого царь Алексей Михайлович требовал в Москву на время (в 1656 г.); киевский вспевак Іоанн Календа, который состоял в 1666 г. в хоре государевых певчих дьяков. […] Упоминается еще имя некоего Зюски, “творца ветхого, иже составил песни Моисеовы в концертах”, и монаха Елисея”. Тео! ретик і композитор Микола Ди! лецький написав підручник “Муси! кийская грамматика”, який протя! гом багатьох десятиліть був що! денною книгою для авторів і вико! навців хорових творів. У бібліоте! ках Софійського собору та Михай! лівського монастиря довго збері! галися рукописні ноти популярно! го в минулому А. Рачинського, “но самым знаменитым и популярным композитором киевский школы был Артемий Лукиянович Ведель”. Восени 1997 р. в конгрегаційній залі Києво!Могилянської академії, в рямцях наукової конференції, присвяченої 230!річчю композито! ра, відбулася презентація першого анотованого покажчика його тво! рів; ідеться, зрозуміло, лише про те, що збереглося: 31 хоровий кон! церт, дві “Літургії св. Іонна Златоус! та”, “Всенощна” (39 номерів) та по! над 40 творів на канонічні тексти (переважно хорові, а також для во! кальних тріо). Дискографія творів Веделя нараховує 5 дореволюцій! них записів (1909—1912), 29 запи! сів у радянську добу та 4 платівки, записані за кордоном. Із зрозумі! лих причин серед останніх найціка! вішими є записи Ф. Шаляпіна. Трагічна доля і унікальна твор! чість Веделя надихнули сучасних митців на створення його образу в літературі й образотворчому мис! тецтві та навіть у симфонічній пое! мі. Попри все, Україна композито! ра майже не знає — хіба що випад! ково прочитане чи почуте прізвище (зрозуміло, не йдеться про музи! кантів і музикознавців). 2. Не знаючись фахово на тому, що було сутністю життя Веделя, я наважився писати про нього, коли (працюючи над матеріалами до біо! графії Гоголя) взяв у руки сьоме число “Трудов Киевской духовной академии” за 1901 р. і натрапив на статтю Петрушевського, фраґмен! ти з якої цитував вище. Часом ві! рю, а часом не вірю в те, що доля подає знаки, але в цьому випадку вразили збіги в особистому і твор! чому житті наших видатних земля! ків: і геній; і ранній успіх, визнання в середовищі людей, думка яких для обох багато важила; і потужний прорив української мовної/мело! дійної стихії в те, що звучало в душі та виливалося на папір; і особли! вості психіки, які ставили обох на межу божевілля чи й штовхали на той бік межі. Обидва пішли з життя, маючи ледь за сорок років, проте Ведель належав до більш ранньої генерації і помер за рік до народ! ження Гоголя. А сановний родич письменника Дмитро Прокопович Трощинський (статс!секретар за часів Катерини, сенатор за часів її сина Павла) власноруч відрахував за два твори Веделя 300 рублів — вважав себе меценатом і хотів бла! голєпія в своїй церкві. Нікоша Го! голь змалку бував у Кибинцях, у полтавській маєтності Трощин! ського, і змалку ж бачив, як гнеться його батько, управитель маєтку, перед посесором. Утім, мав нагоду на святах слухати в кибинецькому будинку декламацію старого, але бадьорого поета Василя Васильо! вича Капніста з сусідньої Обухівки: “Воззрите вы на те народы, // Где рабство тяготит людей; // Где нет любезныя свободы // И раздается звук цепей: // Там к бедству смер! тные рожденны, // К уничтоженью осужденны…” А потому показува! ли балет: під музику кріпака!ком! позитора танцювали кріпачки!ба! лерини… З дитинства в юність Го! голь виходив позірно тихим, мов! чазним і схильним до усамітнення, але в його душі вже прокидалися чорні демони, які пізніше з’їдять найголовніше: стихійну свободу його словесного хисту. Для Веделя життя починалося простіше і щас! ливіше. В енциклопедичному слов! нику Брокгауза і Ефрона маємо по! силання аж на сімох Веделів; шес! теро з німецького й скандинав! ського дворянства, а сьомий — наш: син ремісника з київського Подолу. Повернемося до того, що повідомляє Петрушевський, зна! вець церковного співу і його істо! рії: “Благодаря отличному голосу, в детстве он поступил в академичес! кий хор и в академии же получил образование умственное и музы! кальное. […] Обладая необыкно! венным музыкальным даровани! ем, он был поставлен регентом академического хора. […] Украше! нием этого хора был он сам со сво! им чудным тенором, привлекав! шим к нему общее внимание киев! лян. […] Кроме певческого хора, в академии существовал и студен! ческий оркестр, в котором Ведель состоял первым скрипачем!со! листом”. Мало що знаємо про якісь події в його дитячому і юнаць! кому житті, не пов’язані зі співом, скрипкою і камертоном. Можливо, вони траплялися, але скидається на те, що час цієї особливої люди! ни визначали не годинники, а му! зичні такти. Втім, прийшла пора і для сюжетних зламів. Коли Мос! ковський генерал!губернатор звернувся до Київського митропо! лита з проханням прислати дос! тойного регента, саме Ведель ру! шив до Москви (1788 р.). Протягом п’яти років керував капелами вій! ськових губернаторів. Через це відрядження не закінчив повного курсу в Академії, але насправді не мав у тому потреби: у своїй царині був не учнем, а найвищим академі! ком. Приїхавши в Київ на побачен! ня з батьками, Ведель випадково познайомився з корпусним гене! ралом Леванідовим, “который имел свой хор певчих, составлен! ных из солдатских детей и вольных людей. […] И как Ведель запел, то генерал и все присутствующие восхищены были до небес”. Лева! нідов запросив Веделя взяти під оруду свій хор, попередньо покло! потавшись про його звільнення з московської посади, а також про “производство в чин поручика, а затем капитана, и кроме того наз! начил своим адъютантом”. 1794— 1796 роки були найщасливішими в житті музиканта. Керований ним хор швидко став одним із найкра! щих у Києві (де ніколи не бракува! ло співаків, а конкуренція була ви! сокою). В усіх публікаціях про Ве! деля згадується блискуче, запамо! рочливе виконання його концерту “Доколі, Господи, забудеши мя” в Михайлівському Золотоверхому монастирі, після чого князь Даш! ков, розчулений до сліз, подарував композиторові золотий пояс і 50 червінців. Петрушевський писав: “В это именно время написаны бы! ли лучшие его произведения. По! мещики дорого платили за каждую его пиесу…” 300 рублів, яких не пошкодував Трощинський, це (ска! зали мені ті, кого питав) 60 корів. Не знаємо, як і на що витрачалися ті гроші; не знаємо, з ким прияте! лював композитор, і взагалі — чи мав якихось приятелів? У жодному з джерел, які студіювали біографи Веделя, немає посилання бодай на жіночу тінь біля його постаті. Жив музикою, жив у храмі, був самітни! ком, був послушником, хоча й не жив за монастирськими мурами. Був таким, яким хотів стати пізній Гоголь (якщо таке визначення мож! на застосувати стосовно людини молодого віку). 3. Для вірних є Бог. Існує Церква і церкви; існує клір, богослів’я і бо! гослови. З цього переліку Толстой визнавав лише Бога, за що Церква проголосила йому анафему. Чаа! даєв визнавав і Бога, і Церкву, але не православну, а католицьку, за що цар оголосив його божевіль! ним. В. З. Завитневич у своєму роз! логому нарисі про Хом’якова (“Труды Киевской духовной акаде! мии”, 1901, №6—7—8) цитує лист одного з респондентів до цього те! оретика слов’янофільства: “Мы сделали из веры покойные кресла и со всякими комфортами в них посиживаем”. Думка зрозуміла і не позбавлена слушності, але ось її подальший розвиток: “Мы рим" ские католики. Это зло вреднее, опаснее самого неверия, ибо оно ему корень”. Коли Гонта різав като! ликів, то йшлося йому передовсім про польських магнатів і про євре! їв!орендаторів, яким дісталися ук! раїнські землі, шинки і навіть цер! кви завдяки змові між Москвою і Варшавою. Але чому нервується московська публіка? А тому що їх! нє слов’янофільство є маскою для панславізму, який маскує аг! ресивне панправослав’я. Гоголе! ві останніх років життя можна бага! то чого закинути, але до таких ви! вихів причетності він не мав. Попри це, його проголошують “своїм”, а респондент Хом’яков продовжує: “Эта мысль всего тяжче лежала на душе Гоголя; он, полагаю, изнемог под ее бременем. Он хотел быть монахом в мире, что всегда было трудно, а теперь невозможно”. Сам Хом’яков не “изнемог” — рад! ше мав ментальність середньовіч! ного хрестоносця; ось його пози! ція: “Все общины христианские должны к нам прийти со смирен! ным покаянием, не как равные к равным, а как владельцы частных истин”. No comment. Щоб набли! зити перемогу над “християнами нижчого ґатунку”, Хом’яков і Валу! єв (той самий, якого ви, шановні читачі, пам’ятаєте як осавула над українською мовою) ВИГОТОВИЛИ ФАЛЬШИВКУ: перший написав (а другий організував переклад грецькою) “старовинний рукопис”, агресивну апологію православ’я. Москва побавилася російським текстом (він рекламувався як “пе! реклад з грецької”), але на вуха не стала. Хом’яков спакував валізку і рушив у Емс (той самий, шановні читачі, який дав ім’я паскудному царському указу про заборону на! шого Слова). Гоголь страшенно зрадів (“Катихизис необыкновенно замечательный”), загорівся ідеєю його перекладу на європейські мо! ви, але швидко охолов, і все скін! чилося нічим. Печалі Гоголя не лі! кувалися чужими словами, не ліку! валися навіть своїми — відтоді, відколи він перестав слова твори! ти, а почав їх муштрувати на імпер! ському плацу. Ведель у систему координат, накреслену казенним правос! лав’ям і його московською опози! цією до понімеченого Санкт!Пе! тербурга, вписувався погано. П’ять років диригуючи москов! ськими хорами, мусив по!москов! ському й співати; мало не всі (а кращі — всі) його твори побачи! ли світ у Києві. Не був свідомим борцем, дисидентом; стихійно то! рував свою дорогу, як робить це вода під час весняної повені. Лю! теранка Катерина сприймала пра! вослав’я як ваду підданого їй наро! ду, яку мусить толерувати, наче хо! лодну зиму. Художні смаки цар! ського двору, орієнтовані на захід! ні концертно!оперні зразки, посту! пово проникали і в церковну прак! тику (бо охочих мавпувати й дого! дити було багато). Ведель до цього долучався з іншого боку: за! кам’янілі канони церковного співу розхитував (оживляв!) українською народною мелодикою — не нав! мисне, не для оригінальності, не для того, щоб сподобатися: так співала його душа. Музикознавці наголошують, що не з Веделя роз! почався вплив народного мелосу на церковний спів. Прошу дарува! ти мені посилання на термін, зро! зумілий лише фахівцям: так званий “спадний тетрахорд” можна прос! лідкувати і в церковних творах (по! чинаючи з піснеспіву “Бог Господь” зі львівського Осмогласника), і в веснянці “Тут вона сіла”, і в піснях “Чом дуб не зелений”, “Ой, там на моріжку” та ін. Користався ним і Ведель, але саме в його творах має місце систематичне відлуння різних фольклорних засобів і моти! вів. Не копіювання, а використання їх мелодійного сенсу. В творах Ве! деля музиканти бачать те, що ми — невтаємничені — розпізнаємо, по! чувши “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Ой, гай, мати”, “Як умру, то похо! вайте”, “Тече вода в синє море”, “Їхав козак за Дунай”, “Ой, не світи,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин