“Із соціальними негараздами значною мірою пов’язані куріння, алкоголізм, наркоманія”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЛИСТИ З СІЛЬСЬКОЇ ГЛИБИНКИ
Слово Просвіти, №32 за 2007 рік
пропадає українське село. Пано! тець каже: вже втомився ховати. А ще він говорить: “У селі живе май! же дві тисячі людей, а на службу ходять двадцятеро. Невже ви ду! маєте, що вони замолять усі ваші гріхи?” Натомість село готується до відкриття ще одного кафе — уже п’ятого чи навіть шостого (на дода! чу до успішних самогонних точок). Ти ж знаєш: кафе по!нашому — це зовсім не кав’ярня, де нормальні люди п’ють каву і розмовляють про щойно прочитану книжку чи про та! ку остобісілу і все!таки неослабно притягальну політику. Ні, кафе по! нашому — це нагода хильнути. Це звичайна пивничка, де вироблені сільські чоловіки від ранку до вечо! ра дудлять пиво й горілку. Не від! стає від них і молодь. Дедалі біль! шає випивох серед жінок. Тим часом у селі немає книжко! вого магазину. Немає лазні. Храм розташувався в пристосованому приміщенні. Розвалюється недо! будована школа. Ледь!ледь жевріє робота в будинку культури. Ринок торгує з розкладачок. Наше улюб! лене лісове урочище Стінки, і не тільки воно, просто тоне в смітті… Так інтенсивно деградує не тільки наше село. Телефонувала якось Сергієві, своєму одноклас! никові й кумові з сусіднього села. І що ж почула? Борис п’є, Іван п’є, Микола після інсульту лежить у ра! йонній лікарні (“Якби ми з тобою, Тетяно, скільки випили, як він, то по нас уже б десять років тому коржики поїли”, — сумно жартує Сергій). Господи! Що з нами коїться? Ті ситі коти нагорі, у Верховній Зраді, не втомлюються чубитися за вла! ду, бо вона обіцяє їм наживу, а не відповідальність і тяжку працю, а ці, без’язикі, внизу мовчки ковта! ють принизливі зарплати, “пари! тетні” ціни на сільгосппродукцію, відверту зневагу і — топлять своє безсилля, свою образу в горілча! ному чаду. Хлопці не хочуть зрозу! міти, що гублять не лише власне здоров’я, родинне щастя, любов своїх роботящих дружин, повагу дітей і внуків, спокій літніх батьків, — вони пропивають Україну. Яка могутня десниця може струснути їх так, щоб вони отямилися? І не запізно?..
НАЙКОРОТША ДОРОГА ДО ПОРАЗКИ Вітаю тебе, мила подруго! Знову пишу тобі з нашого рід! ного села. Раз на тиждень, щочет! верга, я чимчикую рано!вранці до сусідів — по молоко. Іду вулицею і косую одним оком за світилом: здається, що величезна розпечена куля котиться паралельно до моєї стежки, я крокую, а вона немовби пливе, і мені від того вже не так са! мотньо… У сусідів — дві корови. Догля! дає за ними їхня старша донька Світлана. Вона ніде не працює, іно! ді допомагає матері розносити пошту. Гроші за молоко віддаю їй у руки — одна гривня двадцять копі! йок за літр, адже це єдиний її заро! біток. Крім нас, у Панащів купують молоко ще кілька родин, а решту в господарів забирають заготівники. Із самого ранку селом бадьоро шастають п’ять молоковозів. Пері! одично між заготівельниками та здавачами молока виникають кон! флікти: то одним здається, що мо! локо недостатньо жирне, то іншим — що неправильно вираховують його жирність. А нещодавно стала! ся така історія. З’явився новий мо! локовоз із меткими молодиками в кабіні. Проїхався селом, і хвацькі незнайомці з помпою повідомили затурканих селян, власників корів: ми готові давати вам по дві гривні за літр молока, переходьте до нас! Таких, що спокусилися, набралося чимало. Заготівники!фанфарони набрали цистерну молока і зникли в невідомому напрямку, а ті, що скуповували молоко досі, розгуби! лися: ми теж готові платити таку ці! ну, лишень не перебігайте до чужа! ків. Як повеселіли наші господарі Майок, Чайок і Зірок! Нарешті їхню тяжку щоденну працю з догляду за тваринами поціновано належно.
Недовго раділи: вельми хутко (буквально за тиждень—півтора) заготівники — давні й нові (подей! кують, що вони з Миргорода, там нібито відкрили нове переробне підприємство, а, можливо, розши! рили існуюче, тому й знадобилися нові заготівельні полігони) — змо! вилися між собою, і заготівельна ціна на молоко знову повернулася до колишньої — одна гривня двад! цять копійок. Нечувана зневага до виробника! Він же має бути голов! ним у цьому ланцюгові. Він і спо! живач. Аж ні — безсовісно нажива! ються на праці тваринників!індиві! дуалів заготівельники!переробни! ки та реалізатори продукції, тільки не ті, хто її створює. І це справед! ливість? Я вже не кажу про умови тієї нестаціонарної заготівлі: ціна однакова — що за розбавлене во! дою, що за незбиране молоко… Хоча, з іншого боку, для селян це неабияка зручність, коли молоко! воз приїжджає аж під хату. Але які вони все!таки незорганізовані, на! ші з тобою дорогі земляки, без чуття громади, не навчені (і що найприкріше — не прагнуть навчи! тися) захищати свої права. Чесно зізнатися: уже майже два роки я підбурюю!умовляю декотрих із них виступити згуртовано проти цієї неправди. Нічого незаконного, просто повчитися в канадійських чи французьких фермерів — до! мовитися, виставити свою ціну, і поки заготівники не пристануть на неї, не продавати молока: відтоп! лювати сир, згодовувати порося! там, роздавати родичам… Знизу! ють плечима, кажуть: це ж якби всі, а то колись намагалися збунтува! тися, то першими і здалися органі! затори бунту, повезли молоко за село, щоб інші страйкарі не дізна! лися. Та хіба в селі можна щось приховати?.. Можновладцям начхати на ук! раїнських селян і українське тва! ринництво, іноді мені здається, що вони просто цілеспрямовано готу! ють Україні долю сировинного при! датка розвинених і не надто дер! жав. Однак цікаво: самі теж спожи!
ватимуть неякісне, невідомого по! ходження м’ясо, яке роками вимо! рожується в рефрижераторах?.. Чи для себе вони прибережуть ост! рівки екологічно чистого сільсько! господарського виробництва, на зразок знаменитої Антонцевої аг! рофірми? Та повернімось іще буквально на один епізод до зав’язлої в зубах теми заготівель сільгосппродукції. Замітаю вранці біля двору. Їде велосипедом наш сусід на пріз! висько Медик і замість привітан! ня: “О, ще сонце не зійшло, а в Країні дурнів усі працюють”. Про! пускаю повз вуха. “Скажи ліпше, коли будеш порося різати?” І по! чинається розмова про м’ясо. Ви! являється, восени свиней скупо! вували по дев’ять гривень за кі! лограм живої ваги, а сьогодні — лише по шість. Годував кабана всю зиму, а продав усього за 900 гривень, скаржиться сусід. Тут ми із сусідою солідарні: я шаную його працю. Утім, різко розходимося ми в іншому — в політиці. Він нос! тальгує за Союзом. У відповідь на його просторікування про те, як “добре тоді велося”, я намагаюся нагадати своєму співрозмовнико! ві про мільйони українців, замор! дованих голодом і концтаборами, про злиденне життя його батьків, колгоспних рабів, одначе він мене не чує, і тоді я просто кажу: “Що ж, не ображайся, та я бачу перед со! бою тулуб, але не бачу на ньому голови”. І ми розходимося, не за! доволені одне одним. Господи, нехай мені покажуть хоча б одного англійця чи француза, який би не прагнув мати свою державу! І що ми за народ такий? Нам треба лише одне пам’ята! ти: найкоротша дорога до поразки — наша роз’єднаність, наші внут! рішні незгоди, якими завжди вміли скористатися вороги. Сливе, як у випадку зі здаванням молока… “Сповідується серце серцю й плаче”… До зустрічі, мила подруго!
Тетяна ДЕНИСКО, твоя кума з села на нашій Україні
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
