“Національна самосвідомість — то єдине, що спроможне просвітити розум народу”. О. Силин · с. 15сторінка оригіналу ↗
БІОПОЛЕ МАМИНОГО РЯДНА Спогад
Слово Просвіти, №32 за 2007 рік
Сергій БОГДАН
Чому разом із сивиною дедалі частіше приходять до нас спогади і сни з далекого босоногого дитинс! тва? Чи внуки нагадують про них, чи відчуваєш, що то було найчисті! ше джерело, і доля хоче, щоб ти ін! коли омивав у ньому свою душу? Якось, від’їжджаючи з гостин від старенької сестри, раптом за! питав її: — Олю, а чи не збереглося у тебе чогось від матері? Хотів би взяти собі на згадку. — Постривай, — сказала, — здається, є щось на дні скрині. Вона винесла цупкий згорток, понад піввіку тому витканий із ко! нопель, що виросли на нашому городі, — рядно. — Ось на. Мама колись на по! саг мені готувала,— усміхнулась. — Так і не розгорнула жодного разу. А коли поїзд додому впевнено застукав свої заспокійливі ритми, до мого купе увійшли щемкі спо! гади. …Зима. Ще ніч густа й мов! чазна. До світанку далеко. Чому я прокинувся? Ми лежимо на поли! ку за піччю. Мої старші брати! школярі ще солодко сплять. У хаті холоднувато. Вікна товстіше від рам понамерзали інеєм. Та нам тепло під м’яким вов! няним ліжником, на який батько розстелив зверху ще й свого роз! кішного кожуха. Тато з мамою уже працюють. Мати розтопила піч, і в черенях гоготить вогонь. У далекому кутку великої хати на стільчику горить маленький каганець, і батько шиє котромусь із нас чоботи. Вичи! нивши телячу шкіру, він готувався майже ритуально до цієї роботи: натирав міцні сурові нитки смо! лою, виготовляючи дратву. Із су! хого рівного дубового окоренка випилював схожі на коліщата кру! жечки, а потім гострим ножем ро! бив дерев’яні кілочки!гвіздочки для підошов, підганяв шевські ко! лодки. Гострив ножі й шила та на! малювавши на товарі крейдою, вирізував передки й халяви. І ось, нарешті, настав час роботи. Я знав — коли діло клеїться, батько шиє радо і часто, шиючи, співає. А співав він гарно, душевно. Мені було завжди дивно: де ж це він навчився стількох пісень? Про Байду або про хмару, що нас! тупала, став дощ накрапать, або як дівчина проводжала козака на війноньку. Сьогодні ж він тихенько, щоб нас не розбудити, наспівував пісню, яку і я вже умів співати: Ой, Морозе"Морозенку, ти славний козаче! За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче… Проспіває, потім постукає мо! лотком, щось підшиє. І знову: Не так тая Україна, Як рідная мати… Закінчивши шиття чобіт, змас! тить батько їх березовим дьогтем, пом’якшить. Постелить у них со!
лом’яні устілки, мати дасть полот! няні онучі. Взувся — і зима не страшна. Біля столу на ослоні у світлі ка! ганця мати пряде. Ледь чутно шурхоче колесо прядки. На гре! бінь насмикана конопляна мичка, і мати витягує з неї нитку. З ниток затим натче і скатертин, і рушни! ків, і полотна нам на сорочки та штанці, і ряден. Подумати тільки. Насіють на! весні конопель. З них і смачне сім’я, і свіжа олія, а потім намочать їх у болоті, сушать, труть на терни! цях, тіпають об колоду, мнуть бо! сими ногами, чешуть гребенем, прядуть довгими зимовими вечо! рами та світанками і нарешті тчуть полотно — традиційний, тисячо! літтями роблений одяг українця. Мати ногою крутить прядку, зрідка змочує водою пальці й витягує довгу!предовгу нитку, яку прядка намотує на цівку. Лежачи, думаю: невже вся на! ша білизна і постіль, деяка одіж і наші рушники, кожна!кожна ни! точка пройшли через її натрудже! ні пальчики? Кожна!кожна… По! тім ще вечорами і світанками буде мати ткати полотно на дерев’яно! му ткацькому верстаті, що займає майже півхати. А потім — вибілювати. То вже навесні. Я люблю цей час. На лузі за селом, поруч із річкою — зелена! зелена молода травиця. Весняна вода ще не зійшла, її нам по колі! на. Водиця тепленька. Ми бігаємо з хлопцями по воді, оббризкуючи один одного. Сміх, галас. А жінки стелять полотна. Щоб вибілилися у воді проти сонця. Сі! рі та білі їхні смуги стеляться ря! дами далеко. Статечні молодиці, підібгавши спідниці, босоніж, кло! почуться біля них. Кожна гордо показує витвір своїх рук у зимові вечори: у кого тонше й біліше, рів! ніше і красивіше. Ми граємося та! кож у полотняних штанцях. Жабки кумкають, сонце сміється. Мами ще такі молоді й красиві, моя — найкраща. — Ілле, може, будемо вже бу! дити хлопців до школи? — це мати. — Та хай ще посплять, ранува! то ж бо. І знову шурхотить прядка, а батько, затягуючи дратву, почи! нає нову пісню… Коли це було? Ой давно як, а наче вчора. І коли життя аж дуже роз’ятрить мою душу, і зневіра вповзає у клітини мого єства, я беру цей сірий згорток, розсте! ляю його на м’яких синтетичних подушках картатої німецької ка! напи і лину на ньому у напівсон мого далекого дитинства. Мене огортає літепло спогадів. Знову чую дзюркотіння маминої прядки, постукування молотка і тихий ок! самитовий батьків голос. “Ой, Морозе!Морозенку, Ти славний козаче…” І повільно го! яться рани мого біополя від свя! того біополя маминого рядна.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
