“Це прекрасні архаїчні дійства, які зникли разом із зникненням прадавнього хліборобського устрою життя”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ЖНИВАРСЬКІ ОБРЯДИ В УКРАЇНІ
Слово Просвіти, №32 за 2008 рік
жі, а тоді забирає додому, вішає в коморі під сволоком, щоб не з’їли миші до Різдва. А на Різдво вносить її в хату і ставить на покуті, там вона стоїть дві неділі, всі свята, а тоді обмолочують і віддають курям” (записано 5 вересня 1992 р.). На Поділлі господиня сама також зажинала перший сніп, приносила його додому й ставила або на покуті, або в стодолі, де він зберігався до закінчення молотьби. Після того обмолочували його окремо від інших, а зерно з нього святили в церкві й перед початком сівби змішували з усім насінням. Соломою з першого снопа годували корів, щоб не хворіли. Звичайно, під час жнив в’язали снопи, а щоб зберегти хліб від дощу до кінця жнив, cкладали його у копи. Копа — 60 снопів, складених навхрест один до одного колосками досередини. Іноді клали півкопи — по 30 снопів. Кожна півкопа або копа мала два особливі снопи, які оберігали її від дощу й від проростання зерна в землю. Перший сніп, що клався на землю, називався в моєму селі “душа”. А на нього вже складали так само хрестом всі інші снопи. Це робили, щоб не приростали колоски до землі, бо часом довго йдуть дощі”. (Записано від матері 12.03.1994 р.). Ніяких ритуальних дійств з “душею” не відбувалося, її вимолочували разом з усіма снопами. Коли завершували копу, то хазяїн зверху клав “шапку” — величезний сніп, якого зв’язував дуже тісно, товстим перевеслом, щоб не можна було витягнути звідти жодної стеблинки. Сніп цей збивали об землю, щоб мав рівний верх, по якому стікала б вода і не затікала в копу. Це робив господар дужими руками. Найбагатшим і найкрасивішим був обряд обжинків. До його елементів належать архаїчні ритуали: заплітання обжинкового вінка, за-
Микола Пимоненко. “Жниця”
в’язування бороди, пошанування останнього снопа. Жати жито в більшості реґіонів України звичайно закінчували до Спаса, а іноді й до Іллі. Залежно від того, якого дня закінчували жати, тому святому зав’язували бороду: “На ниві залишають кущик жита. Дівчата кладуть усередину шматок хліба і дрібок солі. І потім цей кущик закручують “на бороду Іллі” (на бороду Спасові, Пантелеймонові). Виконують при цьому щедрівку “Ходить Ілля на Василя” (М. Максимович. “Дні і місяці українського селянина”). Що ж воно таке — “борода”? Більшість учених сходиться на думці, що це жертвоприношення землі та польовим духам, птахам. За уявленнями наших предків, житні духи живуть влітку на нивах. Коли ж хліба дозрівають і селяни починають жати або косити, хлібне божество втікає від серпа та коси і ховається в тих колосках, які ще залишились на ниві (ці вірування відображено в “Лісовій пісні” Лесі Українки). Разом із останніми вижатими колосками хлібне божество ховається в останньому дожинковому снопі, з яким його приносять на тік або в оселю. Ось чому дожинковий сніп іноді також несли у вигляді живої істоти в людській одежі і ставили на покуті, де звичайно перебувають духи предків. Такий сніп ще називають Дідухом. Відгомін стародавніх уявлень про останній сніп Дідух знаходимо в обжинкових піснях: Котився снопочок по полю, Просився в женчиків додому: — Візьміть мене, женчики, з собою, Занесіте мене в стодолу, Бо вже ж бо я в чистім полі побувся, А буйного вітреньку начувся, А дрібного дощику напився, А ясного сонечка напікся, Я в стодолоньці погощу
Та й на нивоньку знов піду. Вирощуючи хліб, житні духи нібито готували запаси для себе. Тому не можна забирати з поля всього, частину хліба слід залишити для них, щоб вони могли перезимувати. Дотримуючись цього звичаю, на полі завжди лишали кілька незжатих колосків, а в саду — яблук. Про жертовне призначення духам ниви, самій землі останніх колосків жита свідчать народні джерела з різних куточків України: “Останні колоски, останній кущ, останній буряк, морква не викопується, а лишається. Це, кажуть, коливце ниві лишити” (с. Рута Городнянського району Чернігівської області). “Як вижинали пшеницю чи жито, то кидали в полі 5—6 колосків — це борода, щоб земля була не голодна. Моя мати ще жила й так робила. Візьме колосків 3—4, закрутить, цією соломою зав’яже на зашморг — і покинула. “Покинула, каже, бороду, щоб на той рік вродило”. Його дощі вимочать, горобці видзьобають — і стирчить собі на полі соломи пучок” (записано 1.09.1992 р. від матері). Іноді недожаті колоски зв’язували в пучок червоною ниткою або й виплітали колосяну китицю, справді схожу на бороду, пригинаючи колосся до землі. На Волині та на Підляшші бороду оздоблювали стрічками й квітами: Сидить півень на копі, Дивується бороді: — Ой чия ж то борода Сріблом-золотом ушита, Красним шовком увита? На Волині бороду називають “козою”, бо тут польовий дух уявляли у вигляді кози: Де коза ходить, Там жито родить, Де коза ногою, Там жито копою, Де коза рогом, Там жито стогом. Можливо, пізніше, коли символічне значення самої “бороди” частково втратили, під нею почали класти видимі ознаки жертвоприношення — хліб, сіль, воду. Так, за свідченням моїх односельців, під “бороду” клали шматок хліба, щоб його їли пташки. На Чернігівщині коло “бороди” клали окраєць хліба, дрібку солі та банку з водою, приказуючи: Оце тобі, борода, Хліб, сіль та вода! Чи не уособлювала “борода” самого духа поля і урожаю? Під бородою відбувалися різні ритуальні дійства, що мали забезпечити гарний урожай на наступний рік. Дівчата обполювали траву навколо бороди, виминали з неї трохи зерна і сіяли його між стеблами, приказуючи: “Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!” Землю під бородою розпушували серпами. Одним з елементів земельної магії була магія людського тіла, яке мало передати землі свою силу для наступного врожаю. Тому примушували парубків проюзити (пролізти) поміж стеблами бороди. А дівчата качалися по ниві навколо бороди, випрошуючи назад свою силу, приспівуючи: Нивко, нивко, Віддай мою силку, Я на тобі робила, Всю силку полишила. Покінчивши з бородою, женці ворожили на наступний урожай. Жінки кидали назад себе через голову серп. Якщо серп вдарявся гострим кінцем об землю, то на той рік буде врожай, а якщо тупим або держаком — це віщує безхліб’я. Якщо чийсь серп увіткнеться гострієм в землю, то той жнець і наступного року буде жати на цьому полі. Закінчивши магічні дії з бородою, жниці сплітали з останніх колосків, назбираних в полі, обжинковий вінок. Іноді вінок робили з колосків, взятих з останнього снопа. На Херсонщині замість вінка робили хрест. На Поділлі, крім вінка, ще сплітали квітку — це 5 чи 6 окремих невеличких снопиків або пучків, сплетених так, що зовні її й нагадували. На Чернігівщині плели два вінки — один із жита, а другий — з пшениці. Кожен вінок переплітали польовими квітами. Обжинковий вінок одягали на голову найкрасивішій дівчині або найкращій жниці (за вибором женців). Їй давали в руки квітку і з піснями всі йшли до панського двору, якщо жали толокою. Надзвичайно гарний і урочистий цей хід! Попереду йшов хлопець і ніс заквітчаний останній сніп. Поруч ішла “княгиня” у вінку, за нею — “дружки”-жниці. Господар виходив на ґанок і зустрічав женців з хлібом-сіллю. Княгиня ставала перед господарем на коліна, і вклонившись, віддавала йому вінок зі словами: “Дай, Боже, щоб ми на другий рік дождали жито жати, вінка вам принести!” Або: “Нате ж вам вінець, а нам дайте на танець!” За це господар давав їй кілька монет (три чи п’ять карбованців) і промовляв: “Дай, Боже, щоб і твою голову покрили шлюбним вінцем!” Поздоровляли господаря й інші женці словами: “Дай, Боже, вам на той рік сіяти, орати, а нам збирати!” Або: “Дай, Боже, щоб на той рік уродився хліб!” Господар запрошував женців до хати і пригощав обідом. Іноді обжинки завершувались великим обідом і бочкою горілки посеред панського двору для всього села. Нерідко вечеря поєднувалася з музикою й танцями (музик наймали за подаровані паном гроші). Тому молодь завжди охоче збиралася на толоку. Прийнявши сніп, господар ставив його на покуті під образами або в стодолі, а вінок вішав у хаті на кілочку. В день Спаса (Преображення, 19 серпня) їх несли до церкви і святили разом із хлібом, спеченим з нового врожаю. Після того вінок або вимолочували і сіяли з першим озимим посівом того самого року, або зберігали до наступного року, і, вибивши з нього зерно, сіяли на новому лану. У моєму рідному селі вінок із хлібом та сіллю виносили на поле першого дня озимої сівби і, вим’явши зерно з колосків, розсівали ріллею, підготовленою під озимину. Відомі також ритуальні дії з Дідухом (останнім снопом), його ставили на покуті й зберігали протягом Різдвяних свят, а потім вимолочували і додавали зерно до нового засіву. Цікаво, що обожнення Дідуха краще збереглося в південних слов’ян. Там його образ уособлює справді праслов’янське божество — дух предків і ниви. Наприклад, у лужичан сніп, перевитий квітами, везуть у село на возі, за яким ідуть дівчата й жінки з букетами польових квітів. У Білорусі, на Смоленщині до останнього снопа приробляють руки й ноги з соломи й одягають його в білу сорочку, а на голову кладуть кічку (хустку). Тут його називають “бабою”. Болгари роблять із останнього снопа людиноподібну істоту і називають її “жниварська мона” (жнивна мати). Подібно до купальської Марени, а ще більше Масниці, її одягають в жіночу сорочку й носять навколо села, а далі кидають в річку або спалюють на воді, а попіл розсіюють нивами. Це нагадує весняно-літні обряди, коли символічно відтворювалася смерть і воскресіння природи та урожаю. Обжинкові обряди виконували лише над озимими хлібами — житом і пшеницею. Це прекрасні архаїчні дійства, які зникли разом із зникненням прадавнього хліборобського устрою життя.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
