Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“На цьому світі є вона і є він, і цього досить, щоб світ був прекрасний”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

З БЛОКНОТА ПИСЬМЕННИКА

Слово Просвіти, №32 за 2008 рік

…І вони подались на базар — грітися в знайомій Павлові “кафешці”. Ішли вулицями засніженого Кременчука й не помічали ні вулиць, ні будинків, ні магазинних вітрин — тільки утрамбований тисячами підошов сніг під ногами, у багатьох місцях розковзаний дітлашнею на довгі вузенькі стрічки блискучого льоду, по яких Наталка не минала нагоди проїхатися з розгону, і тоді Павло мусив бігти поряд, підтримуючи її за руку, щоб не впала. Далі вона вже повністю покладалась на Павла, й він вів її, упевнено обираючи дорогу, либонь, добре знаючи місто, а Наталка була тут усього кілька разів: помагала мамі базарювати, приїжджала по підручники, шкільну форму, причандалля для креслення й писання. Базарне юрмисько вирувало, торгувало, купувало й продавало, штовхалося, зчиняло тисняву й розтікалося на всі чотири входи й виходи, і Павло знов узяв Наталку за руку, бо ще загубиться, й відпустив аж перед дверима кафе. Всередині їх обвіяло сподіваним теплом і недомашніми, дратівливими запахами з кухні; вони взяли по склянці какао й по шматкові бісквітного торта, зігрілись, підкріпились і скоро вийшли. Але ще тут, на базарі, Павло на хвилинку зазирнув у магазинчик з вивіскою “Вело-мото”, заскочила туди й Наталка і спостерігала, як хлопець по-хазяйському придивляється до велосипедів. — У тебе є? — спитав Павло. — Ага. Батьків. — А я на весну хочу собі купити. Наталка сказала правду, та не всю. Велосипед у них удома справді залишився від батька, а сам батько вже два роки лежав на сільському кладовищі: пізнього вечора йшов додому краєм дороги, його на шаленій швидкості збила машина й помчала далі, і ніхто в ній не здригнувся від скоєного злочину. Павло слів на вітер не кидав, і коли зійшов сніг і прилетіли з вирію журавлі й ластівки, він і Наталка листом домовилися з’їхатися на велосипедах посередині відстані між двома їхніми селами. Далі зустрічі просто не могли не повторюватись. Вони втікали від допитливих поглядів сусідів і однокласників, переховували спільну таїну від рідних — то були їхні й більше нічиї хвилини, і тоді їм обом здавалося, що коли й існує на світі щастя, то оце воно і є: бути одне коло одного на відстані руки, казати одне одному звичайні, невигадувані й несилувані слова, дивитись одне на одного очима, сповненими світлої радості й щемкого передчуття чогось незвіданого і манливого. Від села до села — кілометрів із сім чи трохи більше, можна їхати асфальтовою шосейкою, а можна й польовими путівцями, і вони обирали путівці, де об наїжджену колгоспними вантажівками колію весело й заохотливо шурхотіли покришки велосипедних коліс і струмінь зустрічного повітря холодив обличчя, розпашіле від очікуваної зустрічі з нею, з ним. Про що вони тоді говорили? А хіба це має значення… З’їжджались, аби ще раз пересвідчитися: на цьому світі є вона і є він, і цього досить, щоб світ був прекрасний. Вже відцвіли сади, у старших класах почались екзамени, лелечихи у гніздах сіли висиджувати майбутніх лелечат, і Павло спитав: — Ти була на Пивисі? — Ні, — засміялась Наталка, бо з Павлом сміятися їй хотілося завжди. — То, може, з’їздимо? — А далеко? — Коли пішки, то, може, й далеко. І вони поїхали. Шосейкою до Градизька, а поза Градизьком, об’їзними шляхами, — до моря-водосховища, над яким здіймалася знаменита гора Пивиха, найвища на Лівобережжі. — А ти там був? — дорогою спитала Наталка. — Був. Один раз. Там красиво!.. Павлові не вистачило того одного разу, щоб розрахувати час, і на Пивиху вони вибиралися, тягнучи за собою велосипеди, вже аж коли сонце опускалося на воду безберегого моря. Сонячний диск поволі надщерблювався спіднизу, мінився барвою — з розжареного ставав просто червоним, на нього можна було дивитися, й очі не сліпнули, доки його не ковтнула стемніла вода. Задивившись на сонце й воду, вони не вгледіли, що діється позаду. Стямилися від шарпкого подуву вітру, що налетів зі степу, зпоза спин: стояли, притулившись боками, й Павлова рука лежала в Наталки на плечі. Уперше. І коли вони це усвідомили, Наталка обернулася до Павла й притислася до нього своїми груденятами. Він затерп, і вона знерухоміла. Швидко темніло; треба було рушати назад, і тепер уже не вони тягли за собою своїх двоколісних помічників, а ті їх тягли донизу. Вітер тугими струменями терся об їхні обличчя, шарпався й не стихав, і враз до нього долучилися перші холодні краплини. — Павле! — скрикнула Наталка майже злякано.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин