Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“На цьому світі є вона і є він, і цього досить, щоб світ був прекрасний”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

НЕ ВІР, НЕ БІЙСЯ, НЕ ПРОСИ Фраґмент з роману

Слово Просвіти, №32 за 2008 рік

— Ну, чого ти?.. — незворушно мовив хлопець. — Ну, дощ. Хіба не бачила дощу? — А як ми втрапимо додому? — Так, як і сюди. Однак вітер приніс не просто дощ, а справжню зливу. Вони вже були внизу, біля підніжжя гори, як водяні цівки обернулись на суцільний потік, він мовби виливався з одного велетенського небесного відра, і за хвилину на Павлові й Наталці сухого рубця не зосталося. — Десь тут я стіжок бачив, як ішли сюди! — пересилюючи шум дощу, голосно сказав Павло. — Ага, та ось же й він!.. Справді, під горою, куди ще не дістались околиці Градизька, але де вже ступала чиясь хазяйська нога, самотньо нидів під зливою стіжок торішнього сіна, накритий добрячим шматком брезентини, якось там припасованої і закріпленої, щоб не здуло вітром. З одного боку сіно було добре надібране, і в ту западину, схожу на невеличку печеру, втислися Наталка з Павлом — мокрющі, заскочені стихією зненацька й не готові дати собі раду, якби не цей припасений котримсь дбайливим господарем стіжок. Сіно, на подив, зберегло пахощі торік скошених трав; густе, настояне на них повітря, нагріте розпашілим днем і ще не вистуджене на цю пору, забивало подих, доки вони до нього не звикли. Але все ж то був прихисток від негоди, за який підкорювачі Пивихи мали комусь невідомому дякувати. Приглушено й одноманітно шелестів десь над головами дощ, не збираючись ущухати, і Павло з Наталкою лиш кілька хвилин утішалися порятунком. У темряві, що накотилася швидко й невідворотно, розгублено калатали їхні серця, в яких чимраз більше призбирувалося тривоги. Павло стямився перший: устромляв розчепірені пальці в туге, злежане й мовби зумисне спресоване сіно, воно піддавалось неохоче, і все ж він висмикував його жмут за жмутом, печерка поволі углиблювалась, а під ногами наростала, товщала й вищала шарудка, хрустка маса. Павлові старання зупинив незрозумілий звук, хлопець прислухався й здогадався — то нестримно цокотіла зубами Наталка. Цього ще не вистачало! У темряві намацав її руку — руку била пропасниця, й тут Павло злякався. То ж була його забаганка їхати на Пивиху, і він мав тепер брати на себе відповідальність за свою нерозважливість. — Не бійся, — сказав тихо, виганяючи з голосу тремтіння. — Не пропадемо, зараз нагріємось. — Аг-га… — голосно, не годна стриматися, цокотіла зубами Наталка у геть мокрій одежині, не уявляючи, як вони здобудуться тут хоч на якесь тепло. — Сідай сюди, — підказав рукою Павло, допоміг їй притулитися спиною до осереддя стіжка й заходився укривати дівчину насмиканими жмутами сіна. — А ти? — неслухняними губами спромоглася спитати вона. — Я… теж. Він умостився біля Наталки й так само вгорнувся в сіно — вже не тепле й не таке пахуче, як спершу. І тоді щось підказало їм єдиний вихід зі скрути, без якого вони ніколи не вернули б собі спасенне тепло. Спершу Павлова рука знайшла Наталчину, ту саму, яка недавно тіпалась у пропасниці, а тепер поволі затихала й позбувалася холоду водночас із Павловою. Далі вони обернулись одне до одного і притислись так, що між їхніми тілами зовсім не лишилося простору — ні для ниточки висушеного трав’яного стебла, ні для холоднечі, ні для чогось іще. Лежали затерплі й розгублені від такої небувалої близькості, майже не дихали. І незчулися, як стало їм тепло й добре, і не журилися, що десь там удома побиваються за ними матері, не знаходячи собі місця й не знаючи, де їх шукати серед глупої, мокрої від дощу ночі. Були собі удвох. Мокли, притулені до стіжка, велосипеди, зачаєно пережидала невщухну зливу невидима в темряві Пивиха, й Наталка раптом заспівала колискову: Ой, лю-лю, лю-лю, ой, лю-лю, лю-лю, маленький паперушку. Мама ті знайшла, мама ті знайшла, як полола петрушку. Зажурилася, зажурилася молода удівонька, що не скошена, що не скошена зелена дібровонька. Чи жито жати, чи жито жати, чи солому в’язати, Фото Цезарія Ганушкевича чи замуж іти, чи замуж іти, чи дитину колисати… Павло то й геть дихати перестав. Наталка скінчила пісню й аж тепер збагнула її недвозначний і навіть провокативний, як на становище, в якому вони опинилися, зміст. Чому вона пригадалася їй саме тепер і тут? Який нечистий смикнув її за язик? Вона злякалася — що подумає про неї Павло… “Чи замуж іти, чи замуж іти, чи дитину колисати…” — відлуннями накочувались на Павла останні слова, змушуючи уявляти, що це ж може співатись і про них, адже зараз ніщо не заважає їм переступити межу, за якою можливе й заміжжя, й колисання дитини. Ця думка зблиснула і пронизала мозок, знерухомила все тіло до повної затерплості, Павло почав боятися самої присутності її в розпаленілій, розвихреній свідомості, але що більше намагався позбутись її, то навріпливіше вона угніжджувалася в його думанні. І враз Наталка здалася йому дорослішою за свої літа й за нього, Павла, здалася мудрішою, ніж він про неї досі думав. Вона співала для нього, як для малої дитини, жаліючи його й голублячи піснею. Аби геть не розчулитися, спитав: — Я такої колискової не… У нас таких не співають. — Мене бабуня Леся навчила. Ти знаєш, хто такі бойки? — Ні. А хто? — Моя бабуня — з переселених бойків. Це дуже довга історія. Колись розкажу… — А паперушко?.. Він хто? — Зараз паперушко — ти. До кого колискова співається, той і паперушко. Хочеш спати? — Не знаю… Тобі не холодно? — Ні. І одяг майже висох. Згадка про одяг вернула їх з короткого забуття, нагадала, де вони і як тут опинилися. Їхня увага знову перекинулась на безперестанне й неослабне шумовиння дощу, що його приймала на себе й озвучувала брезентина на верхові стіжка. Думали про свій надійний полон, з якого не годні були втекти, бо й утікати не мали куди: ніч із дощем об’єдналися проти них, і залишалось єдине — перебути і переждати. — Що мені завтра буде!.. — Наталчин голос здригнувся, й Павло, жаліючи її і втішаючи, легенько стис рукою плече. У відповідь відчув на своїй щоці Наталчину долоню. Щока вмить спалахнула, Наталка те відчула й обережно прибрала руку. Знову заніміли й лежали так, доки поснули, як немовлята…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин