“Зупинімо безконтрольне поводження з найбільшим багатством України”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ДОВГИЙ «ШЛЯХ ДО КОМУНІЗМУ»
Слово Просвіти, №32 за 2008 рік
Кажуть, кожне сільце має своє слівце. Петрушин, старовинне поліське село, що за 20 кілометрів на північ від Чернігова, має власну мову, цікаву поліську “гавуарку”. Як стверджує директор місцевої школи Володимир Дмитрович Сериченко, саме тут, в межиріччі Десни і Снову, збереглися залишки давньослов’янської мови часів Київської Русі. Цікавих українсько-російсько-білоруських діалектизмів у мові петрушинців дуже багато. “Паєдзєм у Чарнігав?” — кажуть. Ами “паєдзєм у Пятрушин”.
пішов із життя. Залишилися його чудові книжки, вдячна пам’ять земляків, увічнена, зокрема, і в назві однієї з центральних вулиць села, тієї, що веде до храму.
ЯК ВИЖИВАТИ СЕЛЯНИНОВІ? Нині невелике (258 дворів, 640 мешканців) поліське село живе тими самими турботами, проблемами і надіями, що і вся сільська Україна. Залишилася сама згадка про колишній колгосп “Шлях до комунізму”. Хоч колгосп був і порівняно міцненьким, але шлях так і завів його в нікуди. Після численних реформувань у селі є залишки останнього з колективних господарств із не менш гучною назвою “Успіх” та кинуті напризволяще селяни. Як і в багатьох селах, тут теж попрацювали так звані “інвестори”, нічого селу не давши, а натомість захапавши чимале колективне майно. Правда, тут селяни так просто не віддали свого і судяться за майно.
Розмовляю із секретарем Петрушинської сільської ради Тетяною Ганнущенко: — Тетяно Олексіївно, як жи5 вуть і виживають Ваші земляки? — Як хто може. Молодші та здоровіші, отримавши земельні й майнові паї, скооперувалися сімейно і господарюють на кількох гектарах. Приходять якісь інвестори, просять у селян в оренду паї і пропонують роботу. Але здебільшого люди покладаються на підсобне господарство. — І що з цього мають? Наприклад, за молоко? — Молоко у нас дешевше, ніж вода. Якщо взимку ціна за літр становила приблизно 1,80 гривні, то нині платять всього гривню. Дехто пробує повезти щось продати в Чернігів на базар, але проїзд автобусом в обидва боки коштує понад 10 гривень. Поїздка власним транспортом теж обійдеться недешево. — У селі немало порожніх хат? — Так. Господарі, звичайно, є, але живуть у місті. Це ті, хто успадкував оселі від батьків. Продавати не поспішають, обробляють городи. Та й покупців поки що немає:
хоч наше село і недалеко від міста, але “в закутку”, в бік від автотрас. У нашому селі свого часу будували чимало соціальних об’єктів. Тепер їх не використовують, приміщення руйнуються.
ДОВГОБУДИ І ДУРНОБУДИ Із цими об’єктами відбувається те саме, що, на жаль, і скрізь: чимало з них недобудовані, порожні або напівзруйновані. Головний довгобуд села, який завершать хіба що марсіани, — сільський будинок культури. Почали будувати у 80-ті й замахнулися на 400 місць. Нині такий зал вмістив би мало не все село. Боляче дивитися на цю напівруїну. Клуб тулиться в частині величенького адмінприміщення, де колись була контора колгоспу. Друга частина будинку порожня. Це те, що виділили селянам “на майнові паї” колишнього сільгосппідприємства. “Гуляє” й половина ошатної колись будівлі побутового пункту (півбудинку займає пошта). Ще одна напівруїна в центрі села — колишній дитсадок. Збудували його з розмахом як для такого невеликого села. Була навіть підлога з підігрівом. Цей будинок, правда, вже викупив заїжджий інвестор, який мав намір відкрити тут, звісно, після ремонту й переобладнання, фабрику м’яких іграшок. Думали, буде продукція, надходження до бюджету і робочі місця для селян. Але минуло вже два роки, а все це поки що на рівні розмов. Мабуть, дешевше завозити іграшки з Китаю. Ось так виживає це невелике поліське село із симпатичними працьовитими людьми, з порожніми хатами, зруйнованими соціальними об’єктами. Село, “шлях до комунізму” якого трансформувався в не менш затяжний шлях до кращої долі, яка все десь там, на обрії, й на яку ці невмирущі села заслуговують.
із переробки шин потужністю аж 6 тонн на добу. Тому фермер береться ще й очистити прилеглі смітники, зокрема знамените міське звалище неподалік. Словом, повна ідилія. Щоправда, на словах, без жодного висновку відповідних служб. І повірили б словам Віктора Володимировича, що він завалить бідні чернігівські прилавки дешевою кролятиною та овочами. Правда, трохи муляє одна думка: попереднє більш як півторадесятирічне фермерство Ковтуна завершилося безславно. Колишнє його фермерське господарство “Обрій” збанкрутувало, техніка, приміщення пішли за борги. Утім, не збираюся соромити горе-фермера за таке господарювання, за порожні, зарослі бур’яном 50 гектарів землі. Ми живемо в дивній країні, де, виявляється, можна ігнорувати органи влади, де можна спокійно розпочинати будівництво якоїсь шино-химери без нічого: без зміни статусу землі, без дозволу місцевої влади на будівництво, без проекту (!), не кажучи вже про численні погодження й дозволи відповідних служб, від управління архітектури до пожежної й санітарної. Випадок, на жаль, типовий для сьогодення українського села. Безконтрольне поводження з найбільшим багатством України набирає розмаху. Чи не час зупинити?
Матеріали підготував Петро АНТОНЕНКО Фото автора
“Будинок культури” як пам’ятник довгобудам, яких тисячі по селах України
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
